ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
08 лютого 2017 року № 826/2583/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Качура І.А. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської міської державної адміністрації, провідного спеціаліста Управління у справах національностей та релігій Київської міської державної адміністрації Ляльки Юлії Михайлівни про скасування розпорядження, зобов'язання вчинити дії, визнання протиправною бездіяльності,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1.) з позовом до Київської міської державної адміністрації (надалі - відповідач 1), провідного спеціаліста Управління у справах національностей та релігій Київської міської державної адміністрації Ляльки Юлії Михайлівни (надалі - відповідач 2, Лялька Ю.М.), в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви від 20.04.2016, просить:
скасувати незаконне розпорядження голови Київської міської державної адміністрації Кличка В.В. за №18 від 15.01.2016 «Про відмову в реєстрації Статуту релігійної організації «Релігійна громада Істино-православної церкви «Святого Равноапостольного Володимира - Великого князя Київського» у Святошинському районі м. Києва»;
зобов'язати відповідача 1 прийняти рішення про реєстрацію Статуту релігійної організації «Релігійна громада Істино-православної церкви «Святого Равноапостольного Володимира - Великого князя Київського» у Святошинському районі м. Києва», затвердженого на загальних зборах членів громади 28 липня 2015 року, протокол №1;
визнати протиправною бездіяльності відповідача 1 та відповідача 2 при розгляді документів про реєстрацію Статуту релігійної організації «Релігійна громада Істино-православної церкви «Святого Равноапостольного Володимира - Великого князя Київського» у Святошинському районі м. Києва», затвердженого на загальних зборах членів громади 28 липня 2015 року, протокол №1.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач вважає протиправною відмову в реєстрації Статуту релігійної організації «Релігійна громада Істино-православної церкви «Святого Равноапостольного Володимира - Великого князя Київського» у Святошинському районі м. Києва», оскільки положення статуту вказаної релігійної організації відповідають вимогам Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», а тому підстав для відмови у реєстрації її статуту не було. Крім того, позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача 2 під час розгляду поданих документів щодо реєстрації Статуту.
Позивач у судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача 1 подав до суду письмові заперечення проти заявлених вимог, які мотивовані тим, що поданий для реєстрації Статут релігійної організації «Релігійна громада Істино-православної церкви «Святого Равноапостольного Володимира - Великого князя Київського» у Святошинському районі м. Києва» не підлягає реєстрації у зв'язку з його невідповідністю чинному законодавству, а саме положенням Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», що й слугувало підставою для відмови в його реєстрації та винесенні оскаржуваного рішення.
Представник відповідача 2 заперечував проти позову, посилаючись на невідповідність Статуту релігійної організації «Релігійна громада Істино-православної церкви «Святого Равноапостольного Володимира - Великого князя Київського» у Святошинському районі м. Києва» вимогам чинного законодавства, притягнення одного із настоятелів релігійної організації до кримінальної відповідальності, з огляду на що реєстрація статуту такої релігійної організації створила б умови можливості некваліфікованої діяльності служителів церкви та процесів неконтрольованого впливу на громадян. На думку представника відповідача 2, твердження позивача про умисну бездіяльність відповідача 2 щодо розгляду його документів спростовується належними документами, які додані до заперечень, та підтверджують те, що відповідач 2 всебічно розглядав подані документи та діяльність релігійної організації.
В судовому засіданні представник відповідача 2 просив відмити у задоволенні позову повністю.
Відповідно до частини четвертої статті 122 КАС України у судовому засіданні за згодою сторін ухвалено про продовження вирішення справи у письмовому провадженні.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
На загальних зборах віруючих релігійної громади у кількості 12 осіб утворили релігійну організацію «Релігійна громада Істино-православної церкви «Святого Равноапостольного Володимира - Великого князя Київського» у Святошинському районі м. Києва» (надалі - «РГ ІПЦ «Святого Равноапостольного Володимира»).
На цих же зборах затверджено статут організації, обрано керівний та ревізуючий органи, а також обрано уповноважених від релігійної організації для подачі установчих та інших документів на реєстрацію до відповідних органів.
Згідно протоколу №1 загальних зборів цієї релігійної громади від 28.07.2015, ухвалено обрати уповноваженими від релігійної організації «РГ ІПЦ «Святого Равноапостольного Володимира» для подачі установчих та інших документів на реєстрацію до Київської міської державної адміністрації, підрозділів Міністерства юстиції України, правоохоронних органів, інших державних установ, судів - Степаніщенка А.М., ОСОБА_1
21 серпня 2015 року позивачем подано документи до Київської міської державної адміністрації для реєстрації Статуту релігійної організації «РГ ІПЦ «Святого Равноапостольного Володимира».
Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 15.01.2016 №18 відмовлено в реєстрації Статуту релігійної організації «Релігійна громада Істино-православної церкви «Святого Равноапостольного Володимира - Великого князя Київського» у Святошинському районі м. Києва», у зв'язку з тим, що Статут не відповідає вимогам статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Не погоджуючись із прийнятим розпорядженням, протиправною бездіяльністю відповідачів під час розгляду документів, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року № 987-XII (далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, Закон №987-XII) релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).
Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).
Відповідно до статті 8 Закону №987-XII релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
Статтею 12 Закону №987-XII визначаються вимоги до Статутів (положень) релігійних організацій. Зокрема, статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з'їздах, конференціях.
Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.
Згідно статті 14 Закону №987-XII для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
Стаття 15 Закону №987-XII передбачає, що у реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.
Вказані норми безперечно свідчать про обов'язковість і чітке визначення виду релігійної організації, її віросповідної належності та напрямку її діяльності, а також дотримання нею в своїй діяльності вимог законодавства України.
Згідно оскаржуваного розпорядження від 15.01.2016 №18 позивачу відмовлено в реєстрації Статуту релігійної організації «РГ ІПЦ «Святого Равноапостольного Володимира», у зв'язку з тим, що Статут не відповідає вимогам статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Водночас, як вбачається з матеріалів справи, зокрема, заперечень відповідачів, в яких, окрім іншого, останні вказують також на невідповідність Статуту вимогам ст. 35 Конституцій України, статей 5, 7, 8, 12 Закону №987-XII.
Судом встановлено, що у п.1.2 Статуту релігійної організації «РГ ІПЦ «Святого Равноапостольного Володимира» зазначено, що парафія утворюється згідно своїх релігійних переконань у порядку, визначеному Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Парафія є незалежною від підпорядкування будь-яким релігійним центром, але за рішенням загальних зборів парафії може входити до таких центрів.
Позивач вказує, що релігійна організація створюється як самостійна релігійна громада, вона не входить до будь-якого релігійного об'єднання, а тому вимога відповідача щодо зазначення в Статуті її місця в організаційній структурі є незаконною і є фактом перевищення службових повноважень.
Як передбачено частиною 3 статті 12 Закону №987-XII, статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про:
1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження;
2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання;
3) майновий стан релігійної організації;
4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів;
5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації;
6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.
Так, враховуючи те, що дана релігійна громада не входить до складу будь-яких релігійних об'єднань, у своїй фінансово-господарчій та релігійній діяльності є самостійною, в той час як сучасним церковним законодавством не передбачено існування самостійних (незалежних) православних громад, тобто громад, які б не входили до складу єпархії, а також зі змісту статуту не можливо встановити, зокрема, інституційну структуру релігійної організації «РГ ІПЦ «Святого Равноапостольного Володимира», тому вбачається обґрунтованим посилання відповідача, що вказана обставина унеможливлює встановлення відповідності діяльності даної громади вимогам чинного законодавств і невідповідності статуту положенням частини третьої статті 12 Закону №987-XII.
До того ж, в Статуті відсутні такі обов'язкові положення, як відомості про право релігійної громади на заснування інших релігійних організацій.
Крім того, у п.2.1 Статуту вказано, що Парафія об'єднує православних віруючих для задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати християнську віру, а також для піклування про релігійно-моральне виховання парафіян. Парафія здійснює поширення релігійних, православних переконань, безпосередньо, або через засоби масової інформації, в тому числі власні (пп. 2.1.3 п.2.1).
Як вже зазначалося вище, згідно зі статтею 8 Закону №987-XII релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
Таким чином, з аналізу зазначених вище норм, вбачається, що однією з ознак релігійної організації є її віросповідна приналежність. Об'єднуватись можуть віруючі громадяни одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
В той же час, зазначення у Статуті поширення і сповідування християнської віри не може вважатись приналежністю до одного й того ж культу, віросповідання.
Аналогічної позиції дотримується Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 29 травня 2014 року у справі К/9991/17105/12.
Окрім того, згідно п.2.1.4 Статуту зазначено, що парафія здійснює місіонерську діяльність.
Згідно положень статей 7, 8, 10 зазначеного Закону передбачено, що релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій.
Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
Водночас, релігійні управління і центри мають право відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), які діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
З огляду на викладене вбачається, що місіонерські товариства (місії) є окремим видом релігійних організацій, які діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статті 14 цього Закону (місії подають свої статути (положення) до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, тобто до Міністерства культури України), а засновувати місіонерські товариства (місії) мають право тільки релігійні управління і центри відповідно до своїх зареєстрованих статутів.
Таким чином, оскільки дана громадська організація не має ознак релігійного управління, центру, положення п. 2.1.4 Статуту не відповідають вимогам законодавства в частині здійснення місіонерської діяльності.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідність Статуту релігійної організації «РГ ІПЦ «Святого Равноапостольного Володимира» Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» перевірялась Міністерством культури України на виконання листа Департаменту культури КМДА від 07.10.2015 відповідно до ст. 30 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Так, згідно листа Міністерства культури України від 26.11.2015 вих. №1000/18-15, Міністерство повідомило, що проведений фахівцями Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України аналіз змісту Статуту Релігійної організації «Релігійна громада Істино-православної церкви «Святого Равноапостольного Володимира - Великого князя Київського» у Святошинському районі м. Києва показав, що у документі присутні пункти, що потребують додаткового узгодження, доопрацювання та приведення у відповідність до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Окрім того, представники відповідачів 1 та 2 звертали увагу, що основною правовою підставою для відмови в реєстрації Статуту релігійної організації «РГ ІПЦ «Святого Равноапостольного Володимира» була його невідповідність нормам чинного законодавства діяльності релігійної організації та її одного із настоятелів Степаніщенка А.М., якого притягнено до відповідальності.
В матеріалах справи наявний лист Управління культури Черкаської обласної державної адміністрації від 07.12.2015 №01-22/970, в якому повідомлено, що Степаніщенко А.М. (о. Андрій) був керівником «Релігійної громади Істинно-Православної Церкви «Семи Архангелів», що діє в м. Черкаси та зареєстрована розпорядженням обласної державної адміністрації від 31.05.2012 №148.
У вересні 2014 року о.Андрій увійшов в склад централізованої релігійної організації Істинно-Православної Церкви (Російської).
Відповідно до інформації, наданої листом Архієпископа Ісаакія (Квітки) від 16.06.2014 №001-ог Степаніщенка А.М. рішенням Священного Синоду та Указом Першоієрарха Істинно-Православної Церкви Блаженнійшого Ісаакія (Квітки) позбавлено сану та відлучено від церкви. Всі грамоти, свідоцтва, посвідчення та інші документи, які свідчать про його приналежність до церкви втратили свою силу.
У зв'язку з наведеним, оскільки Степаніщенко А.М. виключений зі складу релігійного утворення, а також позбавлений духовного сану, Управлінням культури Черкаської обласної державної адміністрації рекомендовано передати установчі документи релігійної громади на перевірку до правоохоронних органів з метою встановлення підробки документів.
Згідно протоколу №1 Загальних зборів віруючих релігійної організації «РГ ІПЦ «Святого Равноапостольного Володимира» від 28.07.2015 Степаніщенка А.М. обрано головою Парафіяльної ради.
За вказаних обставин, суд погоджується з позицією позивача про те, що доказом будь-якої вини може бути вирок суду, проте бере до уваги вказані вище твердження представників відповідачів, оскільки є сумнівим, щоб голова Парафіяльної ради релігійної організації мав засади діяльності, які ідуть у розріз з діяльністю церкви, де він є настоятелем.
Суд враховує важливість норм, закладених у статтях 3, 4, 5 Закону №987-XII. Зокрема у статті 3 вказується, що здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України.
У статті 5 цього Закону зазнається, що держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. При цьому, релігійна організація зобов'язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.
З огляду на зазначене вище суд вважає, що надання статусу юридичної особи зазначеній релігійній громаді створило б умови можливості некваліфікованої діяльності служителів церкви та процесів неконтрольованого впливу на громадян, що у свою чергу порушує права та свободи громадян гарантованих Конституцією України, Законом України «Про свободу совісті та релігійної організації».
Враховуючи наведене, а також вимоги Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" суд приходить до висновку, що приймаючи оскаржуване розпорядження голова Київської міської державної адміністрації діяв в межах своїх повноважень та на виконання вимог чинного законодавства України.
Щодо твердження позивача про протиправну бездіяльність відповідача 2 суд зазначає наступне.
Позивач стверджує, що 10.08.2015 необхідні документи, відповідно до вимог Закону №987-XII надано відповідачу 2, і після погоджень з ним, останній варіант Статуту та документів надано 21.08.2015.
У статті 14 Закону №987-XII передбачається порядок реєстрації статутів (положень) релігійних організацій. Зокрема, визначено, що орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.
У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої державної адміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, а також спеціалістів. У цьому разі рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій приймається у тримісячний термін.
Перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.
Вказані норми безперечно свідчать про обов'язковість і чітке визначення виду релігійної організації, її віросповідної належності та напрямку її діяльності, а також дотримання нею в своїй діяльності вимог законодавства України.
Як підтверджується матеріалами справи, причиною затягування розгляду відповідачем 2 поданих позивачем документів та діяльності Релігійної організації стало отримання відповідей (листів) від інших органів про надання інформацію щодо діяльності релігійної організації, зокрема, це підтверджується наявними листами Міністерства культури України від 26.11.2015, Черкаської обласної державної адміністрації від 07.12.2015.
Суд звертає увагу, що в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України бездіяльність суб'єкта владних повноважень це пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної особи.
Для визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною, особа, яка вважає, що її право порушене, повинна довести існування причинного зв'язку між такою протиправною бездіяльністю та її порушеним правом.
Поряд з цим, бездіяльність суб'єкта владних повноважень може бути визнано протиправною адміністративним судом лише в тому випадку, якщо відповідач ухиляється від вчинення дій, які входять до кола його повноважень та за умови наявності правових підстав для вчинення таких дій.
Виходячи з зазначених норм права та встановлених обставин справи, виходячи з визначення поняття бездіяльності суб'єкта владних повноважень, де бездіяльність - це пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної особи, суд вважає, що в діях відповідачів 1 та 2 відсутні ознаки протиправної бездіяльності, оскільки відповідачем 2 надано належні докази щодо різносторонньої перевірки діяльності Релігійної організації «РГ ІПЦ «Святого Равноапостольного Володимира», їх настоятелів та відповідність їх вимогам Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та отримання відповідей від державних органів.
Крім того, суд зазначає про відсутність правових підстав задовольнити вимогу про зобов'язання відповідача 1 прийняти рішення про реєстрацію Статуту релігійної організації «Релігійна громада Істино-православної церкви «Святого Равноапостольного Володимира - Великого князя Київського» у Святошинському районі м. Києва», затвердженого на загальних зборах членів громади 28 липня 2015 року.
Так, як випливає зі змісту Рекомендації Комітету ОСОБА_17 Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом ОСОБА_17 11.03.1980 року на 316-й нараді під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.
Окрім того, як з'ясовано в ході розгляду справи та на що звертав увагу представник відповідача 2, редакції Статуту релігійної організації, поданого на реєстрацію до міської державної адміністрації, та поданого до суду разом з позовною заявою суттєво відрізняються між собою. То ж суд вважає, що позивачу необхідно привести Статут релігійної організації у відповідність до вимог чинного законодавства.
Щодо внесення будь-яких змін до статутів (положень) релігійних організацій, то такі зміни і доповнення підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень).
Таким чином, зважаючи, що суд є правозастосовуючим органом, а чинним законодавством встановлений порядок реєстрації статутів релігійних організацій, суд не може підміняти цю процедуру та орган, до компетенції якого віднесено прийняття таких рішень, суд приходить до висновку про неможливість втручання в дискрецію суб'єкта владних повноважень, а відтак відсутність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу, а суд згідно статті 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
З урахуванням викладеного, системно проаналізувавши приписи законодавства України, надавши оцінку наявним в матеріалах справи доказам в їх сукупності, враховуючи те, що відповідачами доведено правомірність прийняття оскаржуваного рішення, а позивачем не надано достатньо доказів на обґрунтування обставин, якими обґрунтовані позовні вимоги, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є необґрунтованим та таким, що задоволенню не підлягає.
Враховуючи положення статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, відшкодування судового збору позивачу не підлягає.
Керуючись ст.ст. 69, 70, 71, 122, 158-163, 167, 254 КАС України суд,
В задоволенні адміністративного позову відмовити.
Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.А. Качур