ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
01.02.2017Справа №910/23400/16
За позовом Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОФІС БІЗНЕС ГРУП»
про стягнення 5 350 317,96 грн. за прострочення виконання грошового зобов'язання
суддя Пукшин Л.Г.
Представники:
від позивача Шемідько Г.В. - представник за довіреністю б/н від 14.12.2016
від відповідача не з'явилися
В судовому засіданні 01.02.2017 в порядку ст. 85 ГПК України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОФІС БІЗНЕС ГРУП» про сплату 5 350 317,96 грн. за прострочення виконання грошового зобов'язання.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що між сторонами було укладено договір купівлі-продажу природного газу № ПГ-С/16-005/41 від 20.05.2016, відповідно до умов якого позивач як продавець зобов'язався передати у власність відповідачу як покупцю природний газ, а останній зобов'язався прийняти та сплатити на умовах договору. За доводами позивача, ПрАТ «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» належним чином виконало зобов'язання за договором, та 31.05.2016 сторонами підписано акт прийому-передачі природного газу, яким зафіксовано факт передачі продавцем покупцю газу за договором в обсязі 750,000 тим. куб.м. на загальну суму 4 312 530,00 грн з ПДВ. Проте, відповідач взяті на себе зобов'язання щодо оплати за отриманий газ не виконав, у зв'язку з чим в останнього виник борг перед позивачем у сумі 4 312 530,00 грн. За неналежне виконання грошового зобов'язання, позивач також просить суд стягнути з відповідача пеню у розмірі 528 697,33 грн. інфляційні втрати у розмірі 198 376,38 грн, 3% річних у розмірі 51 962,45 грн, штраф 1% у розмірі 43 125,30 грн та штраф 5% у розмірі 215 626,50 грн.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 22.12.2016 порушено провадження у справі № 910/23400/16 за вказаною позовною заявою та призначено розгляд справи в судовому засіданні 01.02.2017.
У судове засідання, призначене на 01.02.2017, з'явився представник позивача, який надав документи на виконання вимог ухвали суду, позовні вимоги підтримав, надав пояснення по суті спору.
Також представник позивача у судовому засіданні підтримав заяву про вжиття заходів до забезпечення позову та просив суд накласти арешт на все майно та грошові кошти відповідача в розмірі 5 350 317,96 грн.
Розглянувши заяву позивача про вжиття заходів до забезпечення позову, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких воно ґрунтується, суд прийшов до висновку про відмову в її задоволенні з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.
Як зазначено в постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 16 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову", у вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.
Умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.
У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Між тим, як вбачається із заяви позивача про вжиття заходів до забезпечення позову від 07.12.2016 остання не містить обґрунтованих доводів чи припущень щодо реальних, існуючих обставин, які вказують на ймовірну складність або неможливість виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог, так само як і не містить документального обґрунтування, наявності фактичних обставин, які свідчать про загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову.
В заяві про забезпечення позову містяться лише загальні міркування позивача про можливість невиконання рішення, без надання належних доказів та без зазначення фактичних обставин, на підтвердження викладеного в заяві.
Таким чином, припущення позивача про неможливість виконання прийнятого в подальшому судового рішення, в разі його задоволення, не підтверджується жодними належними та допустимими доказами, а тому заява про вжиття заходів до забезпечення позову є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, вимог ухвали суду не виконав, витребуваних судом документів не надав.
01.02.2017 представник відповідача через загальний відділ діловодства суду подав клопотання про відкладення розгляду справи, в якому зазначив, про неможливість з'явитися у судове засідання у зв'язку із поважними причинами.
Представник позивача заперечував щодо задоволення клопотання відповідача, зазначивши при цьому, що відповідачем не наведено ані поважності самих причин, ані надано доказів щодо неможливості з'явитися у судове засідання, а відтак на думку позивача, відповідачем вчиняються дії щодо затягування процесу.
Судом дослідження клопотання представника відповідача про відкладення та встановлено, що останнє не обґрунтоване та не містить обґрунтувань та жодних доказів на підтвердження обставин, що викладені у ньому. Крім цього, суд зазначає, що дане клопотання було подане представником відповідача в день судового засідання.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Статтею 77 зазначеного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору. Господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.). При цьому, господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою -п'ятою статті 28 ГПК, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (статті 32 - 34 ГПК), причому відсутність коштів для оплати послуг представника не може свідчити про поважність причини його відсутності в судовому засіданні.
Твердження представника відповідача про неможливість з'явитися у судове засідання через поважні причини, не зазначаючи таку причини та не надаючи жодного доказу, не може бути підставою для відкладення розгляду справи, враховуючи, що відповідач не був позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами.
З урахуванням викладених обставин, клопотання відповідача про відкладення розгляду справи залишено судом без задоволення.
Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії"(Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це -складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
За висновками суду, незважаючи на те, що відповідач в судове засідання 01.02.2017 не з'явився, справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка даного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.
20 травня 2016 року між Приватним акціонерним товариством «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» (надалі - продавець/позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОФІС БІЗНЕС ГРУП» (надалі - покупець/відповідач) було укладено договір № ПГ-С/16-005/41 купівлі-продажу природного газу (надалі - договір).
Відповідно до п. 1.1. договору продавець зобов'язується передати у власність покупця, а покупець - прийняти і сплатити на умовах цього договору природний газ, надалі - Газ.
Продавець являється видобувним підприємством, код EIC: 56Х920000000140Р.
Покупець не є кінцевим споживачем Газу, код EIC: 56Х9300000005106.
Згідно з п.1.3. договору плановий обсяг Газу, який продавець зобов'язується передати у зв'язному місяці - травні 2016 року, а покупець прийняти та оплатити, складає 750,00 тис. куб.м.
Відповідно до п. 1.4. договору загальна вартість Газу, який продавець передає покупцю, визначається загальною вартістю обсягу фактично переданого Газу на підставі актів приймання-передачі газу, вказаних в п. 3.3. договору.
У п. 2.2. договору сторони визначили, що вартість газу, що передається згідно з п. 1.3. договору складає 4 312 530,0 грн з ПДВ.
Оплата загальної вартості Газу проводиться на поточний рахунок продавця в такому порядку - 100% від загальної вартості Газу до 30 числа місяця, що слідує за звітним (п. 2.4. договору).
Передача фактичного обсягу газу за звітний місяць оформляється сторонами актом прийому-передачі Газу (п. 3.3. договору).
Відповідно до 8.1. даний договір набирає чинності з дати його підписання обома сторонами та скріплення печатками сторін. І діє до 31.05.2016 в частині постачання газу, а в частині взаєморозрахунків - до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань.
За доводами позивача, ПрАТ «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» як продавець за договором, належним чином виконало свої зобов'язання та передало відповідачу як покупцю 750,000 тис. куб. м. на загальну суму 4 312 530,00 грн, що підтверджується актом прийому-передачі природного газу від 31.05.2016, підписаного уповноваженими представниками сторін та скріплені їх печатками. Проте, відповідач взяті на себе зобов'язання щодо оплати за отриманий газ не виконав, у зв'язку з чим в останнього виник борг перед позивачем у сумі 4 312 530,00 грн.
Спір у справі виник у зв'язку із неналежним, на думку позивача, виконанням відповідачем зобов'язання по сплаті за поставлений газ.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.
За своєю правовою природою укладений між сторонами договір є договором купівлі-продажу.
Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ч. 1 ст. 628, ст. 629 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу (ч. 1 ст. 691 ЦК України).
Частиною першою ст. 692 ЦК України встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Згідно з п. 2.4. оплата загальної вартості Газу проводиться на поточний рахунок продавця в такому порядку - 100% від загальної вартості Газу до 30 числа місяця, що слідує за звітним.
Як свідчать матеріали справи, позивач передав відповідачу газ в обсязі 750,000 тис. куб. м. на загальну суму 4 312 530,00 грн, що підтверджується актом прийому-передачі природного газу від 31.05.2016, підписаного уповноваженими представниками сторін та скріплені їх печатками (належним чином завірена копія акта містить в матеріалах справи, оригінал було оглянуто судом у судовому засіданні).
Відповідачем в свою чергу природній газ в обсязі 750,000 тис. куб. м. прийнято без зауважень, проте не оплачено у повному обсязі. Відтак, у відповідач утворився борг перед позивачем у сумі 4 312 530,00 грн.
Відповідно до ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Умовою виконання зобов'язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.
Отже, з урахуванням положень ст. 530 Цивільного кодексу України, враховуючи приписи п. 2.4. договору виконання грошового зобов'язання відповідача по сплаті за поставлений Газ за договором на момент розгляду справи настав.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем був переданий, а відповідачем прийнятий природній газ в обсязі 750,000 тис. куб. м, що підтверджується актом прийому-передачі природного газу від 31.05.2016, належним чином завірена копія якого містяться в матеріалах справи. Проте відповідач, в порушення дійсних домовленостей, не розрахувався за Газ, у зв'язку з чим його заборгованість складає на момент вирішення спору 4 312 530,00 грн.
Враховуючи, що відповідач в установленому порядку обставини, які повідомлені позивачем, не спростував, розміру позовних вимог не оспорив та належних доказів на заперечення відомостей повідомлених позивачем не надав, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині стягнення суми основного боргу нормативно та документально доведені, а тому підлягають задоволенню в сумі 4 312 530,00 грн.
Крім іншого, позивач просить суд стягнути з відповідача пеню у розмірі 528 697,33 грн., інфляційні втрати у розмірі 198 376,38 грн, 3% річних у розмірі 51 962,45 грн, штраф 1% за порушення грошових зобов'язань у розмірі 43 125,30 грн та штраф 5% за порушення грошових зобов'язань на строк понад 10 календарних днів у розмірі 215 626,50 грн.
Судом встановлено, що відповідач у встановлений договором строк свого обов'язку по сплаті коштів за поставлений товар не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов'язання, тому дії відповідача є порушенням договірних зобов'язань (ст. 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.
Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання.
В силу ст. 216 ГК України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить ст. 61 Конституції України, оскільки згідно зі ст. 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до ст. 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 09.04.2012 р. N 3-88гс11.
У п. 5.4 договору передбачено, що за порушення покупцем грошових зобов'язань (умов та строків розрахунків) згідно з п.2.4. та п.2.5. договору, покупець сплачує на користь продавця, крім суми заборгованості з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення, - пеню за кожний день прострочення у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня від суми простроченого платежу, та додатково - штраф у розмірі 1 % (один відсоток) від суми простроченого платежу, а у разі прострочення платежу на строк понад 10 календарних днів - додатково штраф у розмірі 5 % (п'ять відсотків) від суми простроченого платежу.
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Частина 1 статті 625 Цивільного кодексу України встановлює виняток із загального правила статті 614 Цивільного кодексу України, що закріплює принцип вини як підставу відповідальності боржника.
Отже, відсутність у боржника грошей у готівковій формі або грошових коштів на його рахунку в банку, і як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобов'язання, якщо навіть у цьому немає його провини, не звільняють боржника від відповідальності за прострочення грошового зобов'язання.
Слід зазначити, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу враховуючи індекс інфляції та відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.
Враховуючи факт прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання щодо сплати за отриманий товар, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача пені у розмірі 528 697,33 грн, штрафу 1% за порушення грошових зобов'язань у розмірі 43 125,30 грн та штрафу 5% за порушення грошових зобов'язань на строк понад 10 календарних днів у розмірі 215 626,50 грн за обґрунтованим розрахунком позивача, з яким погоджується суд.
Перевіривши розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, суд встановив, що їх розмір становить суму більшу, ніж заявлено позивачем. Оскільки, з урахуванням норм п. 2 ч. 1 ст. 83 ГПК України, суду не надано право виходити за межі позовних вимог без відповідного клопотання позивача, то до стягнення підлягають суми, заявлені позивачем, а саме 3% річних у розмірі 51 962,45 грн та інфляційні втрати у розмірі 198 376,38 грн.
Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Таким чином, обов'язок доказування законодавчо покладено на сторони.
Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Матеріалами справи підтверджується наявність у відповідача грошового зобов'язання за договором.
За таких обставин, позовні вимоги позивача є правомірними та обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню повністю.
Відповідно до положень ст. 49 ГПК України витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на відповідача.
Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 75, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ОФІС БІЗНЕС ГРУП» (01133, м. Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 26, офіс 402; ідентифікаційний код 36581832) на користь Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» (01014, м. Київ, вул.. Струтинського Сергія, буд. 6; ідентифікаційний код 33152471) заборгованість за договором у розмірі 4 312 530 (чотири мільйони триста дванадцять тисяч п'ятсот тридцять) грн 00 коп.; пеню у розмірі 528 697 (п'ятсот двадцять вісім тисяч шістсот дев'яносто сім) грн 33 коп.; інфляційні втрати у розмірі 198 376 (сто дев'яносто вісім тисяч триста сімдесят шість) грн 38 коп.; 3% річних у розмірі 51 962 (п'ятдесят одна тисяча дев'ятсот шістдесят дві) грн 45 коп.; штраф 1% за порушення грошових зобов'язань у розмірі 43 125 (сорок три тисячі сто двадцять п'ять) грн 30 коп.; штраф 5% за порушення грошових зобов'язань на строк понад 10 календарних днів у розмірі 215 626 (двісті п'ятнадцять тисяч шістсот двадцять шість) грн 50 коп. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 80 254 (вісімдесят тисяч двісті п'ятдесят чотири) грн 77 коп.
3. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 02.02.2017.
Суддя Пукшин Л.Г.