33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
"24" січня 2017 р. Справа № 903/430/16
Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:
Головуючого судді Демянчук Ю.Г.
судді Крейбух О.Г. ,
судді Мамченко Ю.А.
при секретарі судового засідання Вавринчук А.І.
за участю представників:
від позивача - Сінельніков Д.О.
відповідач - гр. ОСОБА_2, - представник ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Біопрепарат" на рішення господарського суду Волинської області від 21.09.2016 р. у справі № 903/430/16
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Біопрепарат"
до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2
про стягнення 151 390,15 грн.
У червні 2016 року товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Біопрепарат" звернулося до господарського суду Волинської області з позовом про стягнення з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 151 390,15грн., в т.ч. 145 772,90грн.-суми попередньої оплати згідно усної домовленості по виготовленню та поставці контейнерів, 515,20грн.-3% річних за період з 04.04.2016р. по 16.05.2016р. та 5 102,05грн.-суми індексу інфляції за квітень 2016р. згідно ст. 625 ЦК України.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань по поставці контейнерів згідно усної домовленості між сторонами.
Рішенням господарського суду Волинської області від 21.09.2016 р. у справі № 903/430/16 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Бондарєв С.В., судді Гарбар І.О., Пахолюк В.А.) в позові відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Біопрепарат" звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою в якій просить рішення господарського суду Волинської області від 21.09.2016 у даній справі скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задоволити.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечує її доводи, вважає оскаржуване рішення законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
У судовому засіданні представник позивача та відповідача підтримали свої доводи та заперечення викладені в апеляційній скарзі та у відзиві на неї.
Розглянувши апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. При цьому апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обгрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідача 151 390,15 грн., в т.ч. 145 772,90 грн. - суми попередньої оплати згідно усної домовленості по виготовленню та поставці контейнерів, 515,20 грн.-3% річних за період з 04.04.2016р. по 16.05.2016р. та 5 102,05 грн. - суми індексу інфляції за квітень 2016р. згідно ст. 625 ЦК України.
В обгрунтування позовних вимог посилався на здійснення ним попередньої оплати за товар в сумі 224 000,00грн. та не виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань по виготовленню та поставки замовленого ним товару-контейнерів на підставі досягнутої між сторонами усної домовленості.
У відповідності до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочин є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 ст. 205 Цивільного кодексу України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Так, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Між сторонами було досягнуто усної домовленості щодо виготовлення та поставки товару, відповідно до якої позивач- Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Біопрепарат", як замовник та покупець, зобов'язався прийняти та оплатити товар, а відповідач - Фізична особа-підприємець ОСОБА_2, як підрядник та постачальник, виготовити та передати покупцю цей товар.
Згідно із частиною 1 статті 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Дії сторін свідчать про виникнення між ними правовідносин підряду та поставки.
Відповідно до ч. 2 ст. 628 ЦК України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Як зазначено ч. 1 ст. 627 ЦК України відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 712 ЦК України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до п.2 статті 712 ЦК УКраїни, до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Згідно ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Статтею 837 ЦК України визначено, що за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.
Згідно ст. 854 ЦК України якщо договором підряду не передбачена попередня оплата виконаної роботи або окремих її етапів, замовник зобов'язаний сплатити підрядникові обумовлену ціну після остаточної здачі роботи за умови, що роботу виконано належним чином і в погоджений строк або, за згодою замовника, - достроково.
Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Згідно з ч.ч. 2,3 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона має вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. За ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до вимог договору та вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно із статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим до виконання сторонами.
У відповідності до ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
За приписами ч.2 ст. 693 Цивільного кодексу України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю.
Як встановлено судами обох інстанцій, сторонами не надано суду жодного доказу щодо обумовлення ними строків виготоволення товару та його поставки.
В судовому засіданні представники сторін вказали та підтвердили домовленість, що поставка товару здійснюється у формі самовивозу.
Матеріалами справи підтверджено, що 25.11.2015р. відповідачем був виставлений позивачу рахунок-фактура №1-00000217 на суму 745 020,00грн.
Суд зауважує, що рахунок-фактура №1-00000217 від 25.11.2015р. на суму 745 020,00 грн. не є товаророзпорядчим документом, що підтверджує прийняття та поставку товару та не може визначати істотних умов щодо поставки.
Як встановлено судом, підтверджено сторонами в судовому засіданні та вбачається з їх пояснень, сторони визнають укладення між ними усного договору у вигляді оферти та акцепту (проплати суми 224 000 грн. здійсненої згідно платіжного доручення №442 від 27.11.2015р. з призначенням платежу "за контейнери згідно рах. №1-00000217 від 25.11.2015р. в т.ч. ПДВ 20%37 333,33грн."). Крім того, сторона позивача неодноразово визнає, що сума коштів 224 000 грн. це і є предоплата за товар, отже це і є визнання саме таких умов договору, як продаж товару саме на умовах передоплати. В контексті даної угоди, вчиненої шляхом конклюдентних дій, строк на передачу товару взагалі не настав, оскільки належної вимоги, яка б відповідала і фактичним обставинам справи і вимогам ст. 530 ЦК України так і не пред'явлено до відповідача.
Наданими у справу належними доказами, у розумінні приписів статей 32-34 ГПК України, повністю доведений факт перерахування позивачем відповідачу 224 000,00грн. попередньої оплати за товар, поставка якого відбулась частково шляхом його самовивозу позивачем в кількості 525 штук на суму 78 225,10грн., решту 978 контейнерів позивач відмовився забирати сам, оскільки матеріали справи не містять доказів намагання позивачем забрати решту товару в обумовлений сторонами спосіб, а саме-самовивіз чи чи здійснення будь-яких перешкод в цьому з боку відповідача.
Навпаки, відповідач вказав на виготовлення цього товару та його готовності до самовивозу в кількості 978 штук на суму 145 722грн.
17.12.2015 року з ініціативи покупця на базі продавця на вул. Масурова, 16 у м. Луцьку перевізнику, найнятому покупцем, було вручено товар на суму - 78 227 грн. 10 коп., що складає 525 штук контейнерів. Як вбачається з пояснень сторін, одержувати більшу кількість товару, який оплачений був в сумі 224 000 грн. покупець відмовився з причин сумнівів в якості товару. В судових засіданнях незадоволення якістю товаром, як основну причину позову, представник позивача підтвердив.
Проте доказів в підтвердження неналежної якості товару, чи звернення позивача до відповідача з претензією, суду не надано.
19.01.2016 року від позивача надійшла вимога від 30.12.2015 року про необхідність поставити покупцю 1 804 штуки контейнерів (в судовому засіданні представники позивача вказали на допущену помилку та уточнили цю цифру до числа 1503 штуки) або повернути суму передоплати 224 000 грн., і це при тому, що 17 грудня 2015 року він вже одержав 525 штук контейнерів, і вже надав підписаний оригінал видаткової накладної. В розумінні ст. 530 Цивільного Кодексу України дана вимога є некоректна та безпідставна, оскільки навіть якщо врахувати одержані 525 штук контейнерів і додати 1503 штуки то вийде, що вимога позивача спрямована на кількість товару, який не було оплачено у вигляді передоплати. Сума передоплати була 224 000 грн. а 2028 контенерів коштують = 302 172 грн. 00 коп. Як вірно зазначено судом першої інстанції дана вимога є некоректною і невідповідною вимогам ст. 530 ЦК України. Альтернативність вимоги (або товар або гроші) теж невідповідає змісту ст. 530 ЦК України.
19.01.2016 року продавець - відповідач по справі направив лист позивачу (даний лист (копія) позич додав до позовної заяви і повідомив про наявність товару у кількості 3 980 шт. контейнерів на складі продавця, там де і забирав товар перевізник покупця. Проте, покупець жодних дій по забиранню (самовивозу) товару по сьогодні так і не виконав, доказів суду не надано.
Стаття 664 Цивільного Кодексу України чітко передбачає, шо товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець проінформований про це. Станом на 17.12.2015р., при забиранні частини товару, покупець був проінформований про наявність виготовленого товару на складі. Крім того, листом від 19.01.2016 року письмово був проінформований про наявність товару для покупця на складі продавця.
Тому, виходячи з вищевикладеного, ч. 2 ст. 693 Цивільного Кодексу України не може бути застосована, оскільки товар готовий - виготовлений і промаркований відповідно до замовлення, і саме покупець з власної вини його не забирає. Дана норма зазначає право вимагати покупцем, або товар попереньо оплачений, або суму передоплати у випадку, якщо товар не переданий покупцю. Проте вищевказане положення спростовується матеріалами по справі та положеннями ст. 664 Цивільного Кодексу України, яка визначає момент передачі товару покупцеві. Частиною 1 ст. 532 ЦК України визначено, що місцем виконання зобов'язань про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів (відмінних від договору перевезення) відбувається за місцем виготовлення або зберігання товару, якщо це місце було відоме кредитору на момент виникнення зобов'язання. А таке місце, на думку суду, було відоме позивачу.
В розумінні ст. 530 Цивільного Кодексу України претензій - вимог практично продавцю так і не виставлялося, оскільки вимога № 1 від 30.12.2015 року отримана 19.01.2016р. року з вимогою поставити 1804 контейнери не відповідає сумі передоплати, а друга вимога, яка додана до позову від 21.03.2016р. не одержана відповідачем, оскільки по вул. Електроапартній, 3 офіс 405 у м. Луцьку відповідач не перебуває вже тривалий час, а на повідомленні про вручення немає підписів взагалі, що даний лист без опису вкладення було вручено стороні.
Наданими у справу належними доказами, у розумінні приписів статей 32-34 ГПК України, повністю доведений факт перерахування позивачем відповідачу 224 000,00 грн. попередньої оплати за товар, поставка якого відбулась частково шляхом його самовивозу позивачем в кількості 525 штук на суму 78 225,10 грн., решту 978 контейнерів позивач відмовився забирати сам, оскільки матеріали справи не містять доказів намагання позивачем забрати решту товару в обумовлений сторонами спосіб, а саме-самовивіз чи чи здійснення будь-яких перешкод в цьому з боку відповідача.
Навпаки, відповідач вказав на виготовлення цього товару та його готовності до самовивозу в кількості 978 штук на суму 145 722 грн.
При вирішенні спору по суті місцевим судом вірно зазначено, що надіслана позивачем вимога від 30.12.2015р. не може вважатися належним доказом вимоги поставити решту 978 контейнерів, оскільки в ній йшла вимоги про поставку 1804 контейнерів, що не відповідає сумі попередньої оплати або повернути суму попередньої оплати, тобто дана вимога має альтернативний характер.
Колегією суддів встановлено, що сторонами не надано ні місцевому суду, ні апеляційному жодного доказу щодо обумовлення ними строків виготоволення товару та його поставки. В судовому засіданні представники сторін вказали, що поставка товару здійснюється у формі самовивозу.
Стаття 532 ЦК України передбачає, що місце виконання зобов'язання встановлюється у договорі. Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено у договорі, виконання провадиться: за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, - за місцем здавання товару (майна) перевізникові; за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, - за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання; за іншим зобов'язанням - за місцем проживання (місцезнаходження) боржника.
Місце виконання зобов'язання є те місце, в якому мають вчинятися дії, що складають предмет зобов'язання, отже, це складова частина належного виконання. За умови, що певні дії вчинені боржником у відповідному місці, виконання вважається належним.
Стаття 664 ЦК УКраїни передбачає, товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це.
Отже, вищенаведені положення чинного законодавства свідчать про те, що позивачем не дотримано обов'язку, встановленого законом для одержання товару, виготовленого продавцем і відповідне застосування ст. 693 ЦК України неможливе, оскільки саме отримавши кошти передоплати відповідач виконав всі зобов'язання з виготовлення товару та підготовки його для самовивозу покупцем та відбулося прострочення кредитора згідно ст. 613 ЦК України.
Кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.
Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов'язок, виконання зобов'язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.
Доказів в підтвердження намагання позивачем забрати решту товару в обумовлений сторонами спосіб, а саме-самовивіз чи здійснення будь-яких перешкод в цьому з боку відповідача сторонами суду не надано, а тому вимоги позивача, як і пред'явлений ним позов, слід вважати передчасним.
Місцевий господарський суд, вирішуючи позов в частині стягнення 145772,90 грн. - суми попередньої оплати згідно усної домовленості по виготовленню та поставці контейнерів, дійшов висновку про відмову в позові, з чим погоджується апеляційний суд.
Щодо стягнення 515,20 грн. - 3% річних за період з 04.04.2016 р. по 16.05.2016 р. та 5 102,05 грн. - суми індексу інфляції за квітень 2016 р., судова колегія зазначає наступне.
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Позовні вимоги в частині стягнення 515,20 грн. 3% річних та 5102,05 грн. інфляційних втрат не підлягають задоволенню, оскільки стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором, не вважається грошовим зобов'язанням у розумінні статті 625 ЦК України.
Даної правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 16.09.2014р. у справі № 3-90гс/14.
За такі дії відповідач несе відповідальність, передбачену частиною третьою статті 693 ЦК України, коли на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.
Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
В даному випадку нарахування процентів на суму попередньої оплати у разі її повернення договором не передбачено.
Відповідно до приписів статті 11128 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність до рішень Верховного Суду України.
Враховуючи викладені обставини та приписи ст. 625 ЦК України колегія суддів дійшла висновку, що місцевий суд обґрунтовано відмовив в позові про стягнення 515,20 грн. - 3% річних за період з 04.04.2016 р. по 16.05.2016 р. та 5 102,05 грн. - суми індексу інфляції за квітень 2016 р.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення господарського суду Волинської області від 21.09.2016 у справі № 903/430/16 прийняте на підставі матеріалів справи, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі, висновків місцевого господарського суду в оскаржуваній частині не спростовують, а відтак, не є такими, що можуть бути підставою згідно зі ст. 104 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.
У зв'язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 99,101,103, 105 ГПК України, суд, -
Рішення господарського суду Волинської області від 21.09.2016 у справі № 903/430/16 залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Біопрепарат" без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.
Справу № 903/430/16 повернути до господарського суду Волинської області.
Головуючий суддя Демянчук Ю.Г.
Суддя Крейбух О.Г.
Суддя Мамченко Ю.А.