"25" січня 2017 р. Справа № 922/3313/16
Колегія суддів у складі:
головуючий суддя Тихий П.В., суддя Гетьман Р.А. , суддя Россолов В.В.
при секретарі Деппа-Крівіч А.О.
за участю:
прокурора - Перегонцева Н.С. (посвідчення № 044395 від 04 жовтня 2016 року);
представників сторін:
позивача - Голіна О.Ю., (довіреність №03 від 04.01.2017 року);
відповідача - ОСОБА_2 (договір про надання правової допомоги від 06/10 від 06.10.2016 року) ;
третьої особи - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Заступника прокурора Харківської області (вх.№3454Х/1-43) на рішення господарського суду Харківської області від 30.11.2016 року у справі №922/3313/16
за позовом Керівника Харківської місцевої прокуратури №4 в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, м.Харків,
до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3, м.Харків,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Державний заклад освіти Центра професійно-технічної освіти № 2 м. Харкова, м.Харків,
про визнання недійсним договору та повернення майна,
В вересні 2016 року Керівник Харківської місцевої прокуратури №4 звернувся до господарського суду Харківської області в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області з позовом до ФОП ОСОБА_3 про визнання недійсним договору оренди державного майна від 04 червня 2010 року № 4629-Н, укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3, та додаткових угод до цього договору № 1 від 30 березня 2015 року, № 2 від 30 березня 2015 року, № 3 від 06 травня 2016 року та зобов'язання Фізичну особу - підприємця ОСОБА_3 звільнити та повернути державне окреме індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення на другому поверсі двоповерхової будівлі (навчально-виробничої майстерні, інф № 1031002), загальною площею 90,8 кв.м., розміщені за адресою: АДРЕСА_1 Регіональному відділенню Фонду державного майна України по Харківській області.
Рішенням господарського суду Харківської області від 30.11.2016 року у справі №922/3313/16 (суддя Хотенець П.В.) в позові відмовлено повністю.
Прокурор з рішенням господарського суду першої інстанції не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій посилається на порушення місцевим господарським судом норм матеріального права. Просить скасувати рішення господарського Харківської області від 30.11.2016 року у справі №922/3313/16 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю. Судові витрати просить покласти на відповідача.
В обґрунтування апеляційної скарги, прокурор посилаюється на приписи статей 203, 215 Цивільного кодексу України, статті 63 Закону України "Про освіту", статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", зазначає, що суд першої інстанції всупереч обставинам справи та вимогам закону дійшов висновку про відсутність підстав для визнання спірного договору недійсним, оскільки орендоване приміщення навчального закладу передано для розміщення виробництва (швейного цеху), тобто для діяльності не пов'язаної з навчально-виховним процесом.
Також вважає, що положення Постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010р. за №796 "Про ствердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" не підлягають застосуванню, як такі, що суперечать вимогам Закону України "Про освіту".
Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 26.12.2016 року апеляційну скаргу прокурора прийнято до провадження та призначено до розгляду на 25.01.2017 року.
У відзиві на апеляційну скаргу Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі (вх. №310 від 12.01.2017р.).
Представник відповідача подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому погоджується з рішенням суду першоїі інстанції та просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу прокурора без задоволення (вх. №499 від 17.01.2017р.). Крім того, ним було подано клопотання про застосування строків позовної давності (вх. №498 від 17.01.2017р.)
Прокурор та представник позивача в судовому засіданні підтримують доводи апеляційної скарги в повному обсязі та просять її задовольнити, рішення господарського суду Харківської області від 30.11.2016 року у справі №922/3313/16 скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Представник відповідача заперечує проти апеляційної скарги прокурора, просить рішення господарського суду Харківської області від 30.11.2016 року у справі №922/3313/16 залишити без змін.
Третя особа, будучи належним чином повідомлена про місце та час розгляду апеляційної скарги, не реалізувала своє право на участь у судовому процесі та не забезпечила явку представника в судове засідання.
Згідно із пунктом 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Враховуючи те, що явка представника третьої особи не була визнана обов'язковою, а також те, що його неявка не перешкоджає розгляду апеляційної скарги, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності зазначеного представника за наявними матеріалами у справі.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, заслухавши у судовому засіданні пояснення учасників процесу, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи та доказів на їх підтвердження, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, 04 червня 2010 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області (орендодавець) та фізичною-особою підприємцем ОСОБА_3 (орендар) було укладено договір оренди № 4629-Н.
Відповідно до п.п. 1.1, 1.2 договору, орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення на другому поверсі двоповерхової будівлі (навчально-виробничі майстерні, нів № 1031002) (далі - майно), загальною площею 90,80 кв.м. за адресою АДРЕСА_1, що перебуває на балансі ДЗО Центр професійно-технічної освіти № 2 м. Харків (далі - балансоутримувач). Майно передається в оренду з метою розміщення цеху з пошиву взуття (інше використання нерухомого майна).
Відповідно до акту приймання-передачі орендованого майна, складеного 04 червня 2010 року, в оренду передано індивідуально визначене майно - нежитлове приміщення на другому поверсі двоповерхової будівлі (навчально-виробничі майстерні, нів. № 031002), загальною площею 90,80 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1, яке згідно висновків балансоутримувача № 210 від 01.06.10 потребує поточного ремонту. Майно знаходиться на балансі ДЗО Центр професійно-технічної освіти № 2 м. Харків.
Згідно до п. 10.1 договору, договір укладено строком на 2 роки 11 місяців, що діє з 04 червня 2010 р. до 04 травня 2013 р.
У подальшому строк дії договору було продовжено, зокрема:
- додатковою угодою № 2 від 30.03.2015 року внесено зміни до п. 10.1. договору, виклавши його у наступній редакції;" Цей договір продовжено на 2 роки 11 місяців, тобто до 04.04.2016 року;
- додатковою угодою № 3 від 06.05.2016 року внесено зміни до п. 10.1. договору, виклавши його у наступній редакції;" Цей договір продовжено на один рік, тобто до 04.04.2017року".
Обґрунтовуючи свої вимоги прокурор вказує, що передача в оренду приміщень Державного закладу освіти Центр професійно-технічної освіти № 2 м. Харків, який є об'єктом державної власності та фінансується з державного бюджету для здійснення діяльності, не пов'язаної з навчально-виховним процесом, є порушенням чинного законодавства, зокрема ст. 63 ЗУ "Про освіту", ст. 4 ЗУ "Про оренду державного та комунального майна" та ст. 5 ЗУ "Про приватизацію державного майна", у зв'язку з чим, посилаючись на ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та ст. 207 Господарського кодексу України, просить суд визнати недійсним договір оренди державного майна від 04.06.2010 № 4629-Н, укладений між регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3, додаткові угоди до нього № 1 від та № 2 від 30.03.2015 року, № 3 від 06.05.2016 року та зобов'язати відповідача звільнити та повернути державне орендоване окреме індивідуально визнане майно - нежитлові приміщення на другому поверсі двоповерхової будівлі (навчально-виробничої майстерні, інв. № 1031002), загальною площею 90,8 кв.м., розміщені за адресою: АДРЕСА_1, позивачу.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог прокурора.
Проте, колегія суддів не може погодитись з таким висновоком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За приписами до ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є: визнання правочину недійсним.
Частиною 2 ст. 18 Закону України "Про освіту" визначено, що навчальні заклади, що засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.
Статтею 61 Закону України "Про освіту" встановлено, що фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.
Додатковими джерелами фінансування є, зокрема, доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання, про що зазначено в п.4 ст. 61 названого закону.
Відповідно до ст. 63 Закону України "Про освіту" матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.
Частиною 5 ст. 63 Закону України "Про освіту" передбачено, що об'єкти освіти і науки, що фінансується з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та з науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.
За приписами ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" загальнодержавне значення мають і не підлягають приватизації - об'єкти освіти.
В ч. 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" зазначено, що не можуть бути об'єктами оренди об'єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (крім пам'яток культурної спадщини, нерухомих об'єктів, які знаходяться на території історико-культурних заповідників), а також об'єкти, включені до переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації".
Відповідно до договору оренди № 4629-Н від 04 червня 2010 року, балансоутримувачем спірного майна є ДЗО Центр професійно-технічної освіти № 2.
Дослідивши матеріали справи, враховуючи положення вищезазначених норм матеріального права, приймаючи до уваги умови спірного договору оренди, зокрема п.1.2. договору щодо передачі майна в оренду з метою розміщення цеху з пошиву взуття (інше використання нерухомого майна), колегією суддів встановлено, що орендоване за спірним договором майно використовується відповідачем для проведення підприємницької діяльності, не пов'язаної з навчально-виховним процесом, що заборонено законодавством та порушує приписи ч. 2ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту".
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Із змісту зазначеної статті випливає, що правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним умовам дійсності правочину, до яких, зокрема, треба віднести: законність змісту правочину, наявність у особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності; вільне волевиявлення учасника правочину та його відповідність внутрішній волі; відповідність форми вчинення правочину вимогам законодавства, його спрямованість. Правочин є чинним, якщо він не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам громадського суспільства.
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін, або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Згідно ч. ч. 1, 3 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.
В даному випадку умови договору оренди № 4629-Н від 04 червня 2010 року суперечать діючому законодавству України, а саме, ч. 5 ст. 63 Закону України "Про освіту", оскільки орендоване майно, що є частиною вищого навчального закладу, було надано в оренду для розміщення цеху з пошиву взуття (інше використання нерухомого майна), і ця діяльність не може розцінюватися як навчально-виховний процес, є достатньою правовою підставою для визнання договору оренди № 4629-Н від 04 червня 2016 року та додаткових угод до нього № 1 від 30.03.2015 року, № 2 від 27.03.2015 року, № 3 від 06.05.2016 року недійсними на підставі положень ч. 3 ст. 207 Господарського кодексу України.
Крім того, колегією суддів враховані роз'яснення, надані у пп. 2.7 п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 р., де вказано, що частиною третьою статті 207 ГК України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє.
При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.
Таким чином, вимоги про визнання недійсним договору оренди № 4629-Н від 04 червня 2016 року та додаткових угод до нього № 1 від 30.03.2015 року, № 2 від 27.03.2015 року, № 3 від 06.05.2016 року є обґрунтованими та такими що підлягають задоволенню.
Розглянувши клопотання представника відповідача про застосування строків позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.
За приписами частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі статті 267 Цивільного кодексу України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.
При цьому визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
Початок перебігу позовної давності визначається відповідно до правил статті 261 Цивільного кодексу України.
За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 Цивільного кодексу України).
Таким чином, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Згідно з частинами 1, 4 статті 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
Отже, норми, установлені частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Таким чином, оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу (позивача), який уповноважений здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.
Тому в даному випадку необхідно з'ясувати з якого моменту Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області дізналось про порушення прав та інтересів.
Як вбачається з матеріалів справи, спірний договір оренди № 4629-Н був укладений 04.06.2016 року, який прокурор просить визнати недійсним.
Обізнаність Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області щодо надання орендарю в строкове платне користування державного окремого індивідуально визначеного майна - нежитлові приміщення на другому поверсі двоповерхової будівлі (навчально-виробничі майстерні, нів № 1031002) (далі - майно), загальною площею 90,80 кв.м. за адресою АДРЕСА_1, що перебуває на балансі ДЗО Центр професійно-технічної освіти № 2 м. Харків (далі - балансоутримувач) на стадії апеляційного перегляду не заперечувалась прокурором.
Посилання прокурора на те, що про оскаржуваний договір оренди № 4629-Н від 04 червня 2010 року та додаткові угоди до нього, йому стало відомо лише в середині 2016 року в ході здійснення заходів представницького характеру по захисту інтересів держави в особі позивача у сфері використання приміщень ДЗО ЦПТО № 2, колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на наступне.
Так, Верховний Суд України на засіданнях Судової палати у цивільних справах за № 6-267цс16 від 10.06.2016, № 6-178цс 15 від 01.07.15, № 6-2469цс16 від 16.11.2016, висловив наступну правову позицію.
Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.96 р. за заявами № 22083/93, №22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; п. 570 рішення від 20.09.11 р. за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися",що містяться в ст. 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Тобто, суд повинен враховувати, що вимоги прокурора є похідними від вимог органу, який має повноваження щодо розпорядження спірними майном, тому перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався відповідний орган державної влади, а не прокурор.
Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини такого порушення.
У постановах Верховного Суду України та правій позиції, які висловлені у справах № 6-267цс16 від 10.06.2016, № 6-178цс 15 від 01.07.15, № 6-2469цс16 від 16.11.16 зазначається, що у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Зокрема, ВСУ зазначив: статтею 36 - 1 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України. Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що прокурором не наведено поважних причин пропущення строків позовної давності та не обґрунтовано підстави, що заважали вчасно звернутись до суду за захистом порушених прав та інтересів.
Верховний Суд України у постанові від 16.09.2015р. у справі №6-68цс15, яка була прийнята на спільному засіданні судових палат у цивільних та господарських справах зазначив, що оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
Таким чином, зважаючи на те, що прокурор звернувся до господарського суду після спливу позовної давності, про застосування якої другим відповідачем заявлено до прийняття рішення господарським судом, прокурором не доведено, а матеріалами справи не підтверджено поважні причини пропуску позовної давності, колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку зі спливом позовної давності.
При цьому, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за необхідне зазначити, що інше тлумачення закону щодо спірних правовідносин суперечить як меті забезпечення стабільності цивільного обороту, так і правопорядку в державі в цілому. Зокрема, таке тлумачення повністю елімінує інститут позовної давності як засобу захисту стабільності обороту, оскільки, якщо пристати на тлумачення прокурора та місцевого господарського суду, прокурор має право на задоволення своїх вимог в будь-який проміжок часу, який визначається як строк позовної давності з того дня, коли прокурор побажав провести перевірку спірних правовідносин.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що прокурором пропущено строк позовної давності, що за наявності заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, та відсутності поважності причин пропуску строку позовної давності, є підставою для відмови в позові.
Відповідно до пункту 12 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 року № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України» не підлягає скасуванню судове рішення, якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина є правильною, хоча б відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині рішення. Водночас апеляційний господарський суд у мотивувальній частині своєї постанови не лише вправі, а й повинен зазначити власну правову кваліфікацію спірних відносин та правову оцінку обставин справи.
Враховуючи приписи постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 року № 7, встановлення судом апеляційної інстанції обґрунтованості і правомірності позовних вимог прокурора, проте, з урахуванням звернення прокурора до суду з позовом з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачами у справі, та відсутності поважних причин його пропуску, позовні вимоги прокурора задоволенню не підлягають враховуючи сплив позовної давності; за таких обставин, рішення господарського суду Харківської області від 30.11.2016 року у справі №922/3313/16 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Керуючись ст.ст. 33-34, 43, 99, 101, п.1 ч.1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу заступника прокурора Харківської області залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Харківської області від 30.11.2016 року у справі №922/3313/16 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів.
Повний текст постанови складено 30.01.2017р.
Головуючий суддя Тихий П.В.
Суддя Гетьман Р.А.
Суддя Россолов В.В.