Справа №1423/14299/2012 25.01.2017 25012017 25.01.2017
Провадження №22-ц/784/79/17
Справа № 1423/14299/2012 Головуючий І інстанції - Батченко О.В.
Провадження № 22-ц/784/79/17 Доповідач - Темнікова В.І.
Категорія 27
25 січня 2017 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Миколаївської області в складі :
головуючого - Темнікової В.І.,
суддів - Бондаренко Т.З., Крамаренко Т.В.,
при секретарі - Тищенко Л.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Центрального районного суду м.Миколаєва від 27 листопада 2014 року у цивільній справі за позовом ПАТ «Імексбанк» до ОСОБА_1 про розірвання договору, стягнення боргу за кредитним договором, -
В березні 2011 року ПАТ «Імексбанк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, в якому посилався на те, що ПАТ «Імексбанк» в особі філії АТ «Імексбанк» у м. Миколаїв, у відповідності до нової редакції Статуту ПАТ «Імексбанк», зареєстрованого 14.08.2009 року та погодженого з Національним банком України 11.08.2009 року, на підставі рішення загальних зборів від 08.07.2009 року, Акціонерний комерційний Банк (далі - АКБ) «Імексбанк» змінив назву на ПАТ «Імексбанк», яке виступило правонаступником по всіх правах і зобов'язаннях АКБ «Імексбанк». 20 вересня 2007 року АКБ «Імексбанк» в особі філії АКБ «Імексбанк» в м. Миколаєві на підставі договору кредитної лінії № 873/КЛ/2007 відкрив відповідачці, від імені якої за довіреністю діяла ОСОБА_2, невідновлювальну кредитну лінію для тимчасового користування на умовах повернення, строковості, платності, забезпеченості та цільового характеру використання із лімітом у сумі: 755000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних, з кінцевим терміном повернення основної заборгованості 19 вересня 2012 року. Кредит був наданий ОСОБА_3 окремими траншами на капітальний ремонт нерухомого майна - нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: Україна, м.Миколаїв, вул. Нікольська, 47/1. У зв'язку зі зміною умов Кредитного договору, між позивачем та відповідачем були укладені Договори «Про внесення змін та доповнень до Кредитного договору»: № 1 від 30.11.2007р., № 2 від 22.10.2007р., № 3 від 25.04.2008р., № 4 від 15.08.2008р., № 5 від 14.11.2008р., № 6 від 25.11.2008р., від 30.06.2009р., від 25.02.2010р., від 21.07.2010р., згідно яких був змінений ліміт невідновлювальної кредитної лінії до 1 330 000 доларів США, змінені паспортні дані відповідачки, відсоткова ставка до 23 % річних та відповідно був змінений графік погашення суми основної заборгованості. Відповідно до умов Кредитного договору (а також Додаткових договорів до нього), відповідачка зобов'язалася щомісячно, з 23 по 25 число включно, сплачувати основну суму заборгованості. Претензією від 28 січня 2011 року за вих. № 254 позивач повідомив відповідачку про істотне порушення умов Кредитного договору та обсяг заборгованості. До теперішнього часу відповідачкою не виконані умови Кредитного договору (а також Додаткових договорів до нього) щодо погашення отриманого Кредиту. Таким чином, станом на 01 березня 2011 року загальна сума заборгованості за кредитом відповідача перед позивачем складає 15 526 176,25 грн. На підставі викладеного, позивач просив суд розірвати договір кредитної лінії № 873/КЛ/2007, укладений між АКБ «Імексбанк» в особі філії АКБ «Імексбанк» у м. Миколаїв та відповідачем ОСОБА_3 від 20 вересня 2007 року. Стягнути з ОСОБА_3 загальну суму заборгованості за договором кредитної лінії № 873/КЛ/2007 від 20.09.2007р. в сумі: 15 526 176,25 грн., з яких: 10 027645,86 грн. - сума боргу за кредитом: (4 053 729,33 грн. - по основному боргу; 5 973 916,53 грн. - по простроченому боргу); 21978,40 грн. - сума нарахованих відсотків; 4 752671,32 грн. - сума прострочених нарахованих відсотків; 723880,67 грн. - пеня, на користь ПАТ «Імексбанк» в особі філії АТ «Імексбанк» у м.Миколаїв, а також стягнути з відповідача судові витрати.
В подальшому позивач неодноразово уточнював позовні вимоги і остаточно просив стягнути з відповідачки на користь позивача заборгованість за договором кредитної лінії № 873/КЛ/2007 від 20.09.2007р. в сумі: 14 439 935,13 грн., з яких: 7 608 145,86грн. - сума по основному(простроченому) боргу за кредитом; 4 522 095,36 грн. - сума нарахованих( прострочених) відсотків; 2 309 693,91 грн. - пеня, а також судові витрати по справі.
Заочним рішенням Центрального районного суду м.Миколаєва від 27 листопада 2014 року позов ПАТ «Імексбанк» до ОСОБА_1 про розірвання договору, стягнення боргу за кредитним договором задоволено частково. Судом вирішено стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Імексбанк» заборгованість за кредитним договором № 873/КЛ/2007 від 20 вересня 2007 року в сумі 12630241 (дванадцять мільйонів шістсот тридцять тисяч двісті сорок одна) грн. 22 коп., яка складається з основного боргу за кредитом 7608145 грн. 86 коп., заборгованості по відсоткам - 4522095 грн. 36 коп. та пені за порушення строків повернення кредитної заборгованості та відсотків за користування кредитом - 500000 грн., а також 1820 грн. судових витрат. Також було розірвано кредитний договір № 873/КЛ/2007 від 20 вересня 2007 року, укладений між ПАТ «Імексбанк» та ОСОБА_1
Не погодившись з зазначеним рішенням, ОСОБА_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалите нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ «Імексбанк» відмовити, посилаючись на порушення та невірне застосування судом норм матеріального та процесуального права.
В судовому засіданні представник позивача не визнав доводи апеляційної скарги, просив її відхилити, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
Інші учасники процесу до судового засідання не з'явилися, хоча про час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином. При цьому колегія суддів врахувала те, що представник відповідачки був повідомлений належним чином про час і місце розгляду справи телефонограмою, а повідомлення представника є повідомленням і особи, інтереси якої він представляє (ч.5ст.76 ЦПК України).
Заслухавши доповідача, представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав:
Згідно ст. 10 ЦПК України обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і ухваленні рішення суд незалежний від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень.
Як убачається з матеріалів справи, судом під час розгляду цієї справи були створені такі умови. Судом були досліджені і оцінені в їх сукупності всі докази, надані сторонами, відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України. Виходячи з наданих сторонами доказів, суд першої інстанції правильно дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог позивача.
Приймаючи рішення по справі, судом встановлено, що 20 вересня 2007 року між АКБ «Імексбанк», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_3 (після укладення шлюбу - ОСОБА_1) Н.В., від імені якої діяла ОСОБА_2, було укладено договір № 873/КЛ/2007, згідно умов якого позивач відкрив кредитну з лімітом 755000,00 доларів США під 14 % річних, строком до 19 вересня 2012 року. У зв'язку зі зміною умов кредитного договору між позивачем та відповідачем укладені договори «Про внесення змін та доповнень до кредитного договору», згідно яких був збільшений ліміт невідновлювальної кредитної лінії до 1330000,00 доларів США, під 23% річних. На виконання зобов'язань позивач вказану суму кредитних коштів перерахував в повному обсязі. В свою чергу, відповідачка належним чином умови договору не виконала, внаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредитних коштів.
Крім того, приймаючи рішення по справі, суд виходив з того, що вимога про нарахування та сплату неустойки за договором кредиту, яка є явно завищеною, не відповідає передбаченим у п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509, ч. 1,2 ст. 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати зі споживача надмірні грошові кошти як неустойку спотворює її дійсне значення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання, неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитора.
Також, судом встановлено, що позивачем не надано жодного доказу щодо розміру понесених збитків у зв'язку з невиконанням умов кредитного договору відповідачем. В свою чергу, як слідує з платіжних документів (т. 1 а.с. 70-72, 93-97, 161, 162, 202; т. 2 а.с. 19) відповідачка намагається сплатити належні з неї кошти на користь позивача, а Банк, зараховуючи ці кошти в рахунок погашення неустойки тим самим спотворює її (пені) дійсне значення. Нарахована ОСОБА_4 пеня є несправедливим непомірним тягарем для відповідача.
Враховуючи, що розмір нарахованої банком на підставі умов кредитного договору пені є великим порівняно з розміром заборгованості за кредитом, та враховуючи положення ч. 3 ст. 551 ЦК України, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений зі рішенням суду, якщо він значно перебільшує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд дійшов остаточного висновку про можливість зменшення розміру нарахованої позивачем неустойки до 500000 грн.
Тому суд дійшов висновку, що остаточно з відповідачки на користь позивача слід стягнути заборгованість за кредитним договором в сумі 12630241 грн. 22 коп., яка складається з основного боргу за кредитом 7608145 грн. 86 коп., заборгованості по відсоткам - 4522095 грн. 36 коп. та пені за порушення строків повернення кредитної заборгованості та відсотків за користування кредитом - 500000 грн. 00 коп.
Крім того, врахувавши те, що згідно ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною, а несплата кредиту та відсотків є істотним порушенням, суд дійшов також висновку, що вимоги позивача в частині розірвання кредитного договору є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Рішення суду в частині задоволення позовних вимог про розірвання кредитного договору № 873/КЛ/2007 від 20 вересня 2007 року, укладеного між ПАТ «Імексбанк» та ОСОБА_1, ніким із учасників процесу в установленому законом порядку не оскаржене. Згідно п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 жовтня 2008 року „Про практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку” у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується. Тому рішення суду в частині задоволення позовних вимог про розірвання кредитного договору апеляційним судом не переглядається взагалі.
Висновки суду в частині стягнення з відповідачки заборгованості за кредитним договором відповідають обставинам справи та вимогам законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що між відповідачкою ОСОБА_1 та ОСОБА_5 23.06.2015р. був укладений договір про відступлення права вимоги, за яким ОСОБА_5 відступив ОСОБА_1 право вимоги до банку згідно договору № НОМЕР_1 від 12.05.2014р. про приєднання до публічного договору № 1 банківського вкладу (депозиту) від 20.01.2014р., вклад «Постійний клієнт» 9 місяців (вид вкладу «ПосКл9м11%$), на суму 350 000,00 дол. США (7 619 045,00 грн. за курсом НБУ 2176,87 грн. за 100 дол. США на дату 23.06.2015р.); що суму вкладу за договором № НОМЕР_1 від 12.05.2014р. не повернуто банком у встановлений строк (11.02.2015р.), не зважаючи на лист ОСОБА_5 від 11.02.2015р. про повернення вкладу, і що таким чином відступлене відповідачці право вимоги складає 350 000,00 дол. США основного боргу за депозитом та 28 875,00 дол. США несплачених відсотків (11% річних, що за 9 місяців складає 350 000 х 11/100/12 х 9 = 28 875), які Банк за договором від 12.05.2014 року № НОМЕР_1 зобов'язався виплатити ОСОБА_5, але не виплатив на час укладення договору про відступлення права вимоги, що станом на дату укладення договору про відступлення права вимоги 23.06.2015р. складало 8 247 616,21 грн. за офіційним курсом НБУ 2176,87 грн. за 100 дол. США, встановленим на 23.06.2015р., а також на те, що таким чином в силу ст. 606, 512,514 ЦК України відбулося поєднання в особі відповідачки кредитора і боржника ОСОБА_4, внаслідок чого на підставі ст. 606 ЦК України припинилися її зобов'язання перед ОСОБА_4 за договором кредитної лінії № 813/КЛ/2007 від 20.09.2007 року на суму 8 247 616,21 грн., про що було повідомлено Банк листом від 23.03.2015р., то відповідно, обсяг її відповідальності, як відповідача, повинен бути зменшений на вказану суму, не заслуговують на увагу як на підставу для скасування рішення, так як даного договору не існувало на час винесення судом рішення по даній справі, оскільки він був укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 тільки через 7 місяців після ухвалення рішення по даній справі, апеляційний же суд перевіряє правильність прийнятого судом рішення на час його ухвалення. Крім того, слід зазначити, що відповідно по ст. 606 ЦК України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі. Зазначена підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін. За лексичним (етимологічним) значенням слів, викладеним у Великому тлумачному словнику сучасної української мови, "поєднання, поєднувати" - це збирати разом; складаючи, зливаючи, створювати одне ціле. Отже, поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі наявне в разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної в законі підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки. Поєднання боржника і кредитора в одній особі може відбуватись для юридичних осіб - при реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб - при спадковому правонаступництві в разі переходу майна кредитора до боржника і навпаки. Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб'єктів) один із цих суб'єктів повинен зникнути, у зв'язку з цим і припиняється правовідношення. Ураховуючи наведене, можна дійти висновку, що ст. 606 ЦК України повинна застосовуватися судом до спірних правовідносин у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор. Саме в такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін. Отже, у випадку, коли боржник банку придбав право вимоги до банку за договором, відповідні два зобов'язання між банком і його боржником, який придбав згідно з договором право вимоги до банку, не можуть припинятись на підставі ст. 606 ЦК України, оскільки зазначена стаття до таких правовідносин не застосовується. Саме до такого правового висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 16 вересня 2015р. у справі № 6-43цс15.
Крім того, із доданих до апеляційної скарги документів вбачається, що на час укладення договору між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 в банку вже була введена Тимчасова адміністрація. Тому за таких обставин у випадку, коли боржник банку придбав право вимоги до банку, відповідні два зобов'язання між банком і його боржником, який придбав право вимоги до банку, могли припинятись тільки відповідно до статей 601, 602 ЦК України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин). Однак, у разі зарахування зустрічних вимог діють обмеження, встановлені Законом України від 23 лютого 2012 року «Про систему гарантування вкладників фізичних осіб».
Не заслуговують на увагу, як на підставу для скасування рішення суду, також доводи апеляційної скарги про намагається позивача майже у подвійному розмірі стягнути заборгованість з відповідачки, а також з майнових поручителів, виходячи з того, що рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07.07.2015р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 05.08.2015р., в рахунок погашення заборгованості за Договором кредитної лінії № 873/КЛ/2007 від 20.09.2007р., укладеним між ПАТ «Імексбанк» та ОСОБА_1, в загальному розмірі - 12 630 241,22 грн., звернуто стягнення, відповідно до іпотечного договору, укладеного між ОСОБА_6 та ПАТ «Імексбанк» 30.11.2007р., на належний на праві власності ОСОБА_6 житловий будинок, загальною площею 177,4 кв.м., житловою площею 75,3 кв.м., що знаходиться у м. Миколаєві, вул. Інгульська друга, будинок 32/1, шляхом надання ПАТ «Імексбанк» права на продаж від імені іпотекодавця вказаного предмету іпотеки з публічних торгів за початковою вартістю не нижче вартості, визначеної суб'єктом оціночної діяльності на момент реалізації звернення стягнення на предмет іпотеки, так як даних судових рішень не існувало на час ухвалення рішення по даній справі. Більш того, колегія суддів враховує те, що згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 04 вересня 2013р. у справі № 6-73цс13 наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане боржником в іпотеку нерухоме майно. На даний час рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07.07.2015р. не виконано.
Не відповідають матеріалам справи також доводи апеляційної скарги про те, що судом не було враховано сплату відповідачкою на рахунок позивача частини заборгованості у сумі 80 000,00 грн., а саме 40 000,00 грн. - 19.05.2014р., що підтверджується Випискою про операції за 19.05.2014р., та 40 000,00 грн. - 16.06.2014р., що також підтверджується Випискою про операції за 16.06.2014р., що мало стати в свою чергу підставою для перерахування заборгованості по відсоткам та пені, оскільки згідно остаточно уточнених позовних вимог від 25.11.2014р. та розрахунку до них від 24.11.2014р. дані суми враховані позивачем ( а.с.127-131 т.2). Вперше дані суми були враховані позивачем в уточнених позовних вимогах від 20.06.2014р. ( а.с. 80 т.2), потім в уточнених позовних вимогах від 16.07.2014р. ( а.с. 89 т.2), в уточнених позовних вимогах від 09.09.2014р. ( а.с. 103 т.2), в уточнених позовних вимогах від 23.10.2014р. ( а.с. 116 т.2).
Не є підставою для скасування рішення суду також доводи апеляційної скарги про незастосування судом строків позовної давності, в тому числі і строків спеціальної позовної давності стосовно пені, так як за правилами п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов'язання, не може перевищувати одного року, оскільки відповідачка не заявила про застосування строків позовної давності до винесення судом першої інстанції рішення по справі, хоча реально мала таку можливість в період між скасуванням першого заочного рішення та ухваленням судом повторного заочного рішення по справі, так як була обізнана про розгляд справи в суді. За таких обставин правова позиція, висловлена в постанові Верховного Суду України від 19 листопада 2014 р. у справі № 6-160цс14 про те, що відповідно до вимог статті 266, частини другої статті 258 ЦК України стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду та починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою, не може застосовуватися до правовідносин, які виникли по даній справі, так як у справі, за результатами якої була винесена постанова Верховного Суду України від 19 листопада 2014 р. стороною на відміну від даної справи була заявлена вимога про застосування строку позовної давності. В той же час в інших правових позиціях, викладених в постановах Верховного Суду України від 16.03.2016р. у справі № 6-1415цс15, від 24.06.2015р. у справі № 6 -738цс15, від 30.09.2015р. у справі № 6 -780цс15, від 18.03.2015р. у справі № 6 -25цс15, зазначено, що виходячи із основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізуючи норми розділу V ЦК України "Строки та терміни. Позовна давність" у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність. Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише із наявністю про це заяви сторони. Таким чином суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.
В зв'язку з викладеним не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги, що тільки після вирахування пені за останній рік, суд повинен був зменшити вже цю вирахувану суму пені, враховуючи положення ч. 3 ст. 551 ЦК України.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що позивачем не надано жодного доказу щодо розміру понесених збитків у зв'язку із невиконанням умов кредитного договору відповідачем, а тому у нього не було підстав для нарахування пені, не заслуговує на увагу, оскільки як зазначено в постанові Верховного Суду України від 24.06.2015р. у справі № 6 -738цс15, у разі порушення зобов'язаннявідповідно до статті 611 ЦК України настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.За правилами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України), а відповідно до частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку (штраф, пеню) виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Таким чином, пеня - це санкція, яка нараховується від першого дня прострочення виконання зобов'язання й до того дня, доки зобов'язання не буде виконане.
Правова позиція, висловлена Верховним Судом України в постанові від 3 вересня 2014 р. у справі № 6-100цс14, на яку посилається відповідачка в апеляційній скарзі, і яка передбачає, що ч.3 статті 551 ЦК України, згідно якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов'язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків, навіть без заяви боржника, була застосована судом під час ухвалення рішення, оскільки суд з урахуванням конкретних обставин по справі, зокрема того, що відповідачка намагалася сплатити належні з неї кошти на користь позивача, продовжуючи сплачувати їх по 16 червня 2014р. включно, зменшив суму нарахованової пені з 2309693,91грн. до 500000грн.
Посилання відповідачки при цьому на те, що суд спочатку в мотивувальній частині рішення зазначив про зменшення пені до 6 000,00 грн., а потім зазначив про стягнення пені в розмірі 500 000,00 грн., не є тим протиріччям, яке тягне за собою скасування рішення, оскільки висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково згідно ст. 215 ЦПК України викладається саме в резолютивній частині. В резолютивній частині прийнятого судом по даній справі рішення чітко зазначено, що з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню пеня у розмірі 500000 грн. У мотивувальній частині згідно ст. 215 ЦПК України та п.11,12 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» суд наводить дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Крім того, у мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах.
Як убачається з тексту мотивувальної частини рішення, в ній суд дійсно спочатку зазначив про можливість зменшення суми неустойки до 6000грн., але потім врахувавши інші обставини по справі, на надавши їм відповідну правову оцінку, навів остаточні розрахунки сум, які підлягають стягненню з відповідачки на користь позивача, де зазначив суму неустойки у розмірі 500000грн. Таким чином рішення суду не містить протиріччя між мотивувальною та резолютивною частиною рішення, а нечіткість у викладенні юридичної оцінки встановлених судом фактів в мотивувальній частині, не є достатньою умовою для скасування рішення.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо порушення судом вимог процесуального законодавства через неповідомлення відповідачки про час і місце розгляду справи у встановленому законом порядку та не вручення їй уточнених позовних вимог, що на думку апелянта унеможливлювало винесення заочного рішення по справі, апеляційний суд виходить з наступного.
Дійсно в матеріалах справи відсутнє належне повідомлення відповідачки про час і місце розгляду справи на 28 листопада 2014р. Однак, згідно матеріалів справи, вона призначалася до розгляду більше 20 разів. Відповідачка знала про те, що справа розглядається в суді, так як за її заявою було скасовано перше заочне рішення по справі. Після цього справа ще призначалася до розгляду 20 разів. Протягом 2013 року повітки про явку в суд та уточнені позовні вимоги неодноразово отримували як відповідачка, так і її представник ОСОБА_7 Як відповідачка, так і 3-я особа ОСОБА_2 зверталися до суду з заявами про призначення почеркознавчої експертизи по справі. Після отримання висновку експерта та відновлення провадження по справі 25 лютого 2014 року сторони знову неодноразово повідомлялися про час і місце розгляду справи, про що свідчать як особисті підписи відповідачки в розписках про вручення повістки на 10.09.2014р., 27.10.2014р., так і її заява про відкладення розгляду справи, призначеної на 17.07.2014р. Не зважаючи на це відповідачка не з'являлася до судових засідань, що свідчить про недобросовісність відповідачки у здійсненні свого процесуального обов'язку щодо явки в судове засідання на виклик суду ( ч.3 ст.27 ЦПК України). Крім того, як убачається з тексту супровідного листа від 17.07.2014р., який відповідачка отримала 21.08.2014р. ( а.с. 98,99 т.2), їй були направлені уточнені позовні вимоги станом на 08.04.2014р., на 14.05.2014р., на 20.06.2014р. та 16.07.2014р. В подальшому позивач дійсно ще декілька разів уточнював позовні вимоги (уточнення стосувалися розміру пені). Згідно тексту супровідного листа від 10.09.2014р., який відповідачка отримала 24.09.2014р. ( а.с. 111,112 т.2), їй також були направлені уточнені позовні вимоги. 27 жовтня 2014р. справа була відкладена через неявку відповідачки на 28 листопада 2014р. Проаналізувавши зазначені обставини по справі, колегія суддів вважає, що судом дійсно було допущено порушення норм процесуального права стосовно неналежного повідомлення відповідачки про час і місце розгляду справи на 28 листопада 2014р., але воно з урахуванням викладених вище обставин, не призвело до прийняття неправильного рішення по справі, а згідно ч. 3 ст. 309 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Не направлення відповідачці останніх уточнених позовних вимог, які стосувалися розміру пені, з урахуванням конкретних обставин по справі, в тому числі і зменшенню пені в 4 рази, також не призвели як до порушення прав відповідачки, так і до прийняття неправильного рішення по справі.
З урахуванням викладеного, зазначені вище порушення норм процесуального права, виходячи з положень ч. 3 ст. 309 ЦПК України, не є підставою для скасування рішення, так як не призвели до неправильного вирішення справи.
Інші доводи апеляційної скарги також не впливають на правильність прийнятого судом рішення, так як фактично містять суб'єктивне тлумачення апелянта норм матеріального та процесуального права і направлені на переоцінку доказів, які судом першої інстанції були належним чином досліджені та оцінені.
Проаналізувавши викладені обставини по справі в їх сукупності та переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів не вбачає підстав для зміни чи скасування рішення суду.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, судова колегія, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Заочне рішення Центрального районного суду м.Миколаєва від 27 листопада 2014 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення, але може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів після її проголошення в касаційному порядку.
Головуючий:
Судді: