справа № 2-а- 3964/08/1770
02 березня 2009 року 18 год.30 хв. м. Рівне
Рівненський окружний адміністративний суд
під головуванням судді Боймиструка С.В.
суддів Жуковської Л.А.
Юрчука М.І.
за участю секретаря судового засідання Маньковського Д.В.
позивача ОСОБА_1.
представника відповідача Семенко Є.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного Контрольно-ревізійного управління України про визнання незаконним та часткове скасування наказу від 08 травня 2008 року № 379-о, поновлення на роботі, відшкодування втраченого заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,
Позивач - ОСОБА_1 працював на посаді начальника Контрольно-ревізійного управління в Рівненській області і наказом Головного Контрольно-ревізійного управління України від 8 травня 2008 року № 379-0 був звільнений з 11 липня 2008 року за угодою сторін, п.1 ст.36 КЗпП України.
Звільнення з займаної ним посади позивач вважає незаконним, а тому просить визнати незаконним і скасувати наказ ГоловКРУ України від 8 травня 2008 року № 379-0 в частині звільнення його - ОСОБА_1. з 11 липня 2008 року за угодою сторін, п.1 ст.36 КЗпП України.
Свої вимоги мотивує тим, що в період його понад 30-літньої роботи ніяких порушень не допускав, чесно виконував обов'язки і в перед пенсійний вік добровільно звільнятися з посади начальника КРУ в Рівненській області не хотів, таких намірів або бажання взагалі не мав.
5 травня 2008 року він подав в управління кадрів ГоловКРУ України заяву про надання йому відпустки з 12 травня 2008 року, однак керівництво ГоловКРУ України не погодилось з формулюванням заяви і примусило його змінити текст з доповненням такого змісту: «з наступним звільненням 11 липня 2008 року за угодою сторін п.1 ст.36 КЗпП України».
Стверджує, що ніякої взаємної угоди не було. Керівництво ГоловКРУ України тривалий час піддавало його душевним і моральним тортурам та по цій причині, маючи перед пенсійний вік, проти своєї волі, під впливом психічного, психологічного і морального тиску з боку ГоловКРУ України, він написав заяву на відпустку з зазначенням наступного звільнення, але аж ніяк не стверджував цього, тобто фактично констатував, що не має наміру звільнятися і не буде звільнятися з посади начальника КРУ в Рівненській області.
Вищезгадане уточнення в поданій під тиском заяві, вважає не є підставою і не було такою для звільнення. Окремої заяви про наступне звільнення він не писав.
Крім того, позивач зазначає, перебуваючи у відпустці він захворів і своєю заявою від 7 липня 2008 року відкликав заяву від 5 травня 2008 року в частині його наступного звільнення із займаної посади 11 липня 2008 року за п.1 ст.36 КЗпП України і просив Голову ГоловКРУ України Сивульського М.Г продовжити термін відпустки на кількість днів непрацездатності, що ГоловКРУ України до уваги не взяло. На дату звільнення він перебував на лікуванні, але в порушення ст.40 КЗпП України його незаконно звільнено з займаної посади.
Позивач вказує, що до 11 квітня 2005 року, коли розпочалось його перше незаконне звільнення з тих же підстав, що й цього разу, начебто за угодою сторін, він ніколи не хворів і був завидно здоровим. Рішенням суду від 2 червня 2006 року він був поновлений на роботі на посаді начальника КРУ в Рівненській області. За названий вище період, в зв'язку з його дискредитацією, віковою і по вислузі років дискримінацією, постійним психічним, психологічним і моральним тиском з боку керівництва ГоловКРУ України та повторним незаконним звільненням, він перебуває в пригніченому і напруженому нервовому та стресовому і депресивному стані, на цьому ґрунті захворів, і на його думку, втратив не менше 35-40 років життя та значно збувся властивих йому сил і енергії. Цим спричинено йому моральну шкоду яку він оцінює в 55 000 000 грн.. Просить його позов задовольнити в повному обсязі та стягнути завдану моральну шкоду..
Представник відповідача позов не визнав. Звернув увагу суду на те, що позивач самостійно визначив у своїй заяві про надання відпустки від 05.05.2008 року день звільнення - 11.07.2008 року, а ГоловКРУ тільки надало свою згоду.
На підставі наказу ГоловКРУ № 379-0 від 08.05.2008 року, КРУ в Рівненській області наказом № 226-0 від 08.05.2008 року, продублювало наказ щодо надання відпустки з наступним звільненням, який підписано ОСОБА_1
Покликаючись на п. 13 Постанови Пленуму Вищого Адміністративного Суду України «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» № 2 від 06.03.2008 року, вказував на пропуск місячного строку звернення позивача до суду за захистом своїх прав з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Також покликаючись на п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від
6 листопада 1992 року « Про практику розгляду судами трудових спорів», зазначає, що договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
В зв'язку з цим ГоловКРУ не погодило відкликання позивачем його заяви в частині звільнення за угодою сторін. Просить в його задоволенні відмовити.
Заслухавши пояснення позивача та представника відповідача , дослідивши та оцінивши докази по справі в їх сукупності, суд вважає, що позов слід задовольнити частково з таких підстав.
Відповідно до ст.. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач заперечує проти позову, отже зобов'язаний довести правомірність свого рішення, щодо звільнення з роботи позивача.
Суд вважає, що відповідачем не доведена правомірність таких своїх дій та рішень.
Вирішуючи цей спір суд виходить з наступного .
Відповідно до ст..43 Конституції, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 року « Про практику розгляду судами трудових спорів», діяльність судів по розгляду справ цієї категорії повинна спрямовуватися на всемірну охорону конституційного права кожного на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Відповідно п.1 ч.1 ст. 36 КЗпП України, за якою звільнено з роботи позивача, однією з підстав припинення трудового договору є: угода сторін;…
Законом не встановлено форми угоди сторін про припинення трудового договору, а тому така угода може бути вираженою як в усній, так і письмовій формі. Однак письмова форма, була б достовірним доказом досягнення угоди між сторонами при виникненні подібного спору.
Письмової угоди між сторонами про умови припинення трудового договору ( з попереднім наданням відпустки, тощо) немає, а позивач стверджує про відсутність угоди між ним та відповідачем, як такої взагалі та вказує на тиск на нього зі сторони ГоловКРУ з метою отримання від нього заяви про звільнення.
Оскільки п орядок досягнення такої домовленості чинним законодавством про працю не врегульований, то відповідно до ч.7 ст.9 КАС України, суд застосовує аналогію закону. .
Відповідно до ст. 202 ЦК України, угодою - правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Згідно ст..203 ЦК України, ч.3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, ч.5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, як стверджує позивач його дії не були реально спрямовані на припинення трудових відносин, а волевиявлення не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.
Ця обставина підтверджується копією заяв позивача на ім'я Голови ГоловКРУ України в яких просить про надання відпустки, а питання про звільнення розглянути після відпустки де зазначає, що звільнившись не буде мати пенсії, як державний службовець, що вказує на усвідомлення позивачем негативних наслідків такого його звільнення (а.с.14-16).
Відповідно до ст.. 215 ЦК України, ч.1) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
ч.3) якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно ст.. 231 ЦК України, ч.1) правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Отже, як випливає з наведеного, угода сторін, на припинення трудового договору, є недійсною, а тому законної підстави для звільнення позивача не було.
В даному випадку, зважаючи на відносини що склались між сторонами, така підстава припинення трудового договору, як угода сторін, штучно використана роботодавцем з метою його ухилення від дотримання норм трудового законодавства, які регулюють порядок звільнення працівника з ініціативи роботодавця та для унеможливлення працівником захисту своїх інтересів під час звернення до суду, виходячи з судової практики на яку посилався представник відповідача в суді.
В п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 року « Про практику розгляду судами трудових спорів», зазначено, що судам необхідно мати на увазі, що «при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ст.36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника».
Посилання представника відповідача на п.8 згаданої Постанови, суд не бере до уваги, оскільки такої домовленості-угоди між сторонами фактично не було.
Відповідно до ч.1 ст.3 ЗУ «Про відпустки», за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
В даному випадку первісним було бажання позивача не звільнення з роботи, а отримання невикористаної відпустки.
Формулювання використане законодавцем в згаданій нормі закону «з наступним звільненням» не є правовою підставою для винесення оскаржуваного наказу від 8 травня 2008 року № 379-0 в частині звільнення позивача, в тій формі в якій він винесений, оскільки ЗУ «Про відпустки» не регулює порядок припинення трудових відносин.
Відповідно до інструкції з діловодства в органах державної контрольно-ревізійної служби затвердженої наказом №39 ГоловКРУ України від 01.02.2006 року:
2.11.1. За змістом накази поділяються на такі види і групуються у різні справи:
г) кадрові:
- з питань призначення на посаду, переміщення, звільнення з посади; нагородження працівників або застосування заохочення;
- стягнення чи заходів дисциплінарного впливу до працівників;
- про надання відпусток;
Відповідно до наведеного та відомчої інструкції в даному випадку щодо ОСОБА_1., при наявності взаємної угоди, відповідач мав видати два різні накази: один про надання відпустки, а інший про звільнення з роботи після закінчення відпустки.
Крім того, оскаржуваний наказ № 379-0 від 08.05.2008 року в частині « з наступним звільненням» не містить в собі дієслова доконаного виду в наказовій формі: «Звільнити», що відповідно в цій частині робить цей наказ не чітким та незрозумілим. Однак, в цьому наказі «Про надання ОСОБА_1 відпустки з наступним звільненням» є чітка наказова форма лиш щодо надання відпустки.
Не заслуговує на увагу і посилання відповідача на пропуск строку звернення до суду, оскільки відповідно до ч.1 ст.233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
8 травня 2008 року позивач ознайомився з наказом про надання відпустки з наступним його звільненням з роботи 11 липня 2008 року та продублював цей наказ в КРУ в Рівненській області наказом № 226-0 від 08.05.2008 року. Трудову книжку позивач отримав 21 липня 2008 року (після виходу з лікарняного), а до суду звернувся 12 серпня 2008 року, отже місячний строк звернення до суду ним не пропущено, оскільки незалежно від дати ознайомлення позивача з оспорюваним наказом про його звільнення, він не вийшов за межі альтернативного строку передбаченого законодавцем - з дня видачі трудової книжки.
Суд вважає, що вказана ситуація стала можливою з-за невірного застосування самим відповідачем норм трудового законодавства при звільненні позивача з роботи фактично за наказом про надання відпустки - не передбаченого ніяким нормативним актом штучного відтермінування дати звільнення та намагання її винести за межі місячного терміну з дня ознайомлення з наказом.
Зазначені вище дії відповідача свідчать про порушення ним законних прав позивача, зокрема конституційного права на працю.
Відповідно до ст.. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
Відповідно до п.13 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 4 від 31 березня 1995 року «П ро судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Згідно п. 9 цієї Постанови, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації…При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
В даній справі, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд виходить з розміру прожиткового мінімуму, який має місце на час розгляду справи, та кількості місяців з дня звільнення позивача, яка при перерахунку становить 3 777,0 грн.
Заявлена сума до відшкодування моральної шкоди в 55 000 000 грн. позивачем не обґрунтована та виходить за межу розумності.
Керуючись ч.5 ст.235 КЗпП України, п.3 ч.1 ст. 256, 160-163 КАС України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до Головного Контрольно-ревізійного управління України задовольнити частково.
Визнати ( з дня звільнення) незаконним і скасувати наказ ГоловКРУ України від 8 травня 2008 року № 379-0 в частині звільнення ОСОБА_1 11 липня 2008 року за угодою сторін, п.1 ст.36 КЗпП України».
Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Контрольно-ревізійного управління в Рівненській області з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Допустити негайне виконання постанови в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Контрольно-ревізійного управління в Рівненській області ( з дня винесення цієї постанови)..
Стягнути з ГоловКРУ України на користь ОСОБА_1 3.777 гривень відшкодування за завдану моральну шкоду.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано. Якщо заяву про апеляційне оскарження було подано, але апеляційна скарга не була подана у встановлений строк, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Постанова може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції, який ухвалив постанову. Заява про апеляційне оскарження подається протягом 10 днів з дня складення постанови в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом 20-ти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Головуючий: підпис
Судді: підпис підпис
Постанова законної сили не набрала
Повний текст постанови виготовлено 10.03.2009 року
Суддя С.В. Боймиструк