ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
21 грудня 2016 року № 826/6462/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Федорчука А.Б., суддів: Кобилянського К.М., Мазур А.С., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до Державної фіскальної служби України
про визнання протиправною та скасування індивідуальної податкової консультації,
На підставі ч. 6 ст. 128 КАС України, Суд розглядає справу у письмовому провадженні.
Позивач, в особі ОСОБА_1 (далі - позивач), звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України (далі - відповідач) про визнання протиправною та скасування індивідуальної податкової консультації ДФС України від 09 березня 2016 року №2458/Г/99-99-17-02-0314.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що надана відповідачем податкова консультація, є необґрунтованою, протиправною та такою, що не відповідає нормам Податкового кодексу України, які регулюють порядок оподаткування доходу отриманого від продажу майнових прав.
Відповідач заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав викладених у письмових запереченнях, які долучено до матеріалів справи.
Справа розглянута в порядку письмового провадження у відповідності до положень ч.6 ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України за відсутності необхідності заслуховувати свідків чи експертів.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
ОСОБА_1 звернувся 09.02.2016 р.до ДФС України із запитом № 633 про надання письмової податкової консультації стосовно практичного застосування п. 173.1 ст. 173, п. 167.1 ст. 167 Податкового кодексу України, в якому поставив питання, чи підлягає оподаткуванню дохід, отриманий за Договором купівлі-продажу майнових прав №П25/64/ДТС від 25 серпня 2015 року за ставкою 5%. Своє звернення мотивував тим, що Податковий кодекс України не дає однозначного тлумачення порядку оподаткування доходу, отриманого шляхом продажу майнових прав.
Листом № 2458/Г/99-99-17-02-03-14 від 09.03.2016 року ДФС України було надано податкову консультацію, в якій роз'яснено наступне: «майнові права на об'єкти незавершеного будівництва є обмеженим речовим правом, а не об'єктом рухомого майна; згідно із положенням пп. 168.2.1 п. 168.2 ст. 168 Податкового кодексу України сума доходів від реалізації об'єктів (майнових прав) має оподатковуватися за ставкою, передбаченою п. 167.1 ст. 167 Податкового кодексу України».
Не погоджуючись з висновком податкового органу, позивач звернувся з позовом до адміністративного суду.
Повно та всебічно дослідивши наявні матеріали справи, а також, норми чинного законодавства, суд прийшов до висновку про необґрунтуваність позовних вимог, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює та визначає Податковий кодекс України.
Статтею 4 Податкового кодексу України визначені основні засади, на яких ґрунтується податкове законодавство України. Зокрема, до основоположних принципів податкового законодавства належать: визначений в п.п. 4.1.2. п. 4.1. ст. 4 Кодексу принцип рівності усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації, яким передбачено забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу; визначений в п.п. 4.1.4. п. 4.1. ст. 4 Кодексу принцип презумпції правомірності рішень платника податку, згідно якого в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу; визначений в п.п. 4.1.6. п. 4.1. ст. 4 Кодексу принцип соціальної справедливості, яким передбачено установлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників податків; визначений в п.п. 4.1.9. п. 4.1. ст. 4 Кодексу принцип стабільності, відповідно до якого зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року, тощо.
Суд наголошує на тому, що будь-які нормативні акти в сфері оподаткування та зміни до них мають ґрунтуватись на вказаних вище принципах та не суперечити їм.
Згідно з п. п. 41.1.1. п. 41.1. ст. 41 Податкового кодексу України, органи державної податкової служби є контролюючими органами щодо податків, які справляються до бюджетів та державних цільових фондів, крім зазначених у підпункті 41.1.2. цього пункту, а також стосовно законодавства, контроль за дотриманням якого покладається на органи державної податкової служби.
Відповідно до п.п. 14.1.172 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, податкова консультація - допомога контролюючого органу конкретному платнику податків стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролюючий орган.
Статтями 52 та 53 Податкового кодексу України регламентовані порядок надання та наслідки застосування податкових консультацій.
Відповідно до вищевказаних норм податкового законодавства: за зверненням платників податків контролюючі органи безоплатно надають консультації з питань практичного застосування окремих норм податкового законодавства; податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію; за вибором платника податків консультація надається в усній або письмовій формі; консультації надаються органом державної податкової служби, в якому платник податків перебуває на обліку; контролюючі органи мають право надавати консультації виключно з тих питань, що належать до їх повноважень; не може бути притягнуто до відповідальності платника податків, який діяв відповідно до податкової консультації, наданої у письмовій формі, зокрема на підставі того, що у майбутньому така податкова консультація була змінена або скасована; платник податків може оскаржити до суду як правовий акт індивідуальної дії податкову консультацію контролюючого органу, викладену в письмовій формі, яка, на думку такого платника податків, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору; визнання судом такої податкової консультації недійсною є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.
Наслідком застосування податкової консультації згідно п. 53.1 ст. 53 Податкового кодексу України є те, що платника податку не може бути притягнуто до відповідальності, якщо він діяв відповідно до податкової консультації, наданої йому у письмовій або електронній формі, зокрема, на підставі того, що у майбутньому така податкова консультація була змінена або скасована.
Згідно з п. 15.1. Податкового Кодексу України платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов'язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.
З системного аналізу норм чинного податкового законодавства вбачається, що підставою визнання недійсною податкової консультації законодавець чітко визначає суперечність такої консультації нормам або змісту відповідного податку чи збору.
Відповідно до п.173.1 ст. 173 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року № 2755-VI із змінами та доповненнями, дохід платника податку від продажу (обміну) об'єкта рухомого майна протягом звітного податкового року оподатковується за ставкою, визначеною в п. 167.2 ст. 167 Податкового кодексу України, тобто 5 % від розміру отриманого доходу.
Дохід від продажу (обміну) об'єкта рухомого майна (крім легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів) визначається виходячи з ціни, зазначеної у договорі купівлі-продажу (міни), але не нижче оціночної вартості цього об'єкта, визначеної згідно із законом.
Дохід від продажу (обміну) легкового автомобіля, мотоцикла, мопеда визначається виходячи з ціни, зазначеної у договорі купівлі-продажу (міни), але не нижче середньоринкової вартості відповідного транспортного засобу або не нижче його оціночної вартості, визначеної згідно із законом (за вибором платника податку). Середньоринкова вартість легкових автомобілів, мотоциклів, мопедів визначається щокварталу центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного розвитку, та оприлюднюється на офіційному веб-сайті цього органу в режимі вільного доступу до 10 числа місяця, наступного за звітним кварталом.
Відповідно до пп. 5.1, 5.2, 5.3 Податкового кодексу України поняття, правила та положення, установлені цим Кодексом та законами з питань митної справи, застосовуються виключно для регулювання відносин, передбачених статтею 1 цього Кодексу. У разі якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам та положенням цього Кодексу, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення цього Кодексу. Інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами.
Так, гідно із вимогами п. 174.1 ст. 174 Податкового кодексу України визначено, що об'єкти спадщини платника податку поділяються з метою оподаткування на: а) об'єкт нерухомості; б) об'єкт рухомого майна, зокрема: предмет антикваріату або витвір мистецтва; природне дорогоцінне каміння чи дорогоцінний метал, прикраса з використанням дорогоцінних металів та/або природного дорогоцінного каміння; будь-який транспортний засіб та приладдя до нього; інші види рухомого майна; в) об'єкт комерційної власності, а саме: цінні папери (крім депозитного (ощадного), іпотечного сертифіката), корпоративне право, власність на об'єкт бізнесу як такий, тобто власність на цілісний майновий комплекс, інтелектуальна (промислова) власність або право на отримання доходу від неї, майнові та немайнові права; г) сума страхового відшкодування (страхових виплат) за страховими договорами, а також сума, що зберігається відповідно на пенсійному депозитному рахунку, накопичувальному пенсійному рахунку, індивідуальному пенсійному рахунку спадкодавця - учасника накопичувальної системи пенсійного забезпечення; ґ) готівка або кошти, що зберігаються на рахунках спадкодавця, відкритих у банківських і небанківських фінансових установах, у тому числі депозитні (ощадні), іпотечні сертифікати, сертифікати фонду операцій з нерухомістю.
Майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги.
Майнове право, яке можна визначити як "право очікування", є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Разом з тим частиною першою статті 328 ЦКУ передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Статтею 331 ЦКУ встановлено загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, дозволу на виконання будівельних робіт, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва (п. 3 ст. 331 ЦКУ).
Отже, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦКУ набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, то купівля-продаж майнових прав - це виникнення правових передумов, необхідних для набуття у майбутньому права вимоги переходу права власності на об'єкт будівництва.
Зазначений правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 24.06.2015 № 6-318цс15.
Крім того, ст. 181 ЦКУ речі, а не майно, поділено на категорії: нерухомі та рухомі. При чому до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Частиною другою ст. 190 ЦКУ передбачено, що майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.
Враховуючи викладене вище, майнові права на об'єкти незавершеного будівництва є обмеженим речовим правом, а не об'єктом рухомого майна.
Водночас, із правового аналізу вищезазначених норм Податкового кодексу України вбачається, що податкові консультації не мають сили нормативно-правового акта, а тому не можуть вступати в конкуренцію з іншими рішеннями (нормативно-правовими актами чи правовими актами індивідуальної дії) суб'єкта владних повноважень, оскільки за юридичною природою є відмінними від останніх.
Така форма оприлюднення офіційного розуміння окремих положень законодавства, що регулює податкові правовідносини, не породжує для відповідних суб'єктів настання будь-яких юридичних наслідків, не впливає на їхні права та обов'язки, а також не є обов'язковою для виконання.
Окрім того, необхідною ознакою податкової консультації як предмета оспорювання в судовому порядку є її відповідність визначенню рішення (акта) суб'єкта владних повноважень в розумінні КАС України, зокрема, породження юридичних наслідків для кола суб'єктів, яким це рішення адресовано.
Оспорювана податкова консультація, яка надана Контролюючим органом, не підпадає під предмет адміністративного позову, адже кваліфікуючою ознакою змісту такого, відповідно до положень ст. 105 КАС України, є юридична значущість для особи рішення суб'єкта владних повноважень, тобто безпосередня залежність виникнення, зміни чи припинення прав та обов'язків особи від такого рішення.
В даному випадку оспорювана податкова консультація не має наведеної ознаки, оскільки не носить обов'язкового характеру, не породжує для позивача жодних правових наслідків та не порушує його прав, свобод і інтересів. У разі ж донарахування позивачу податкового зобов'язання, останній не позбавлений можливості оскаржити відповідне податкове рішення до суду.
Враховуючи вищевикладене, Суд приходить до висновку, що податкові консультації за своїм змістом не є рішеннями суб'єкта владних повноважень, а також не є нормативно-правовими актами та не створюють і не припиняють права чи обов'язки особи, а є лише допомогою контролюючого органу конкретному платнику податків стосовно практичного використання конкретної норми закону. Жодних управлінських висновків оскаржувана податкова консультація не містить, вчинити будь-які обов'язкові дії позивачу вона не приписує, та відповідно не порушує права, свободи та інтереси осіб у сфері публічно - правових відносин.
Крім того, в ході судового розгляду справи, позивачем не наведено, а судом не встановлено обставин, що свідчили б про суперечність оспорюваної консультації нормам або змісту відповідного податку чи збору.
В той же час, суд встановив, що Державною фіскальною службою України, було надано податкову консультацію згідно положень Податкового кодексу України.
З аналізу матеріалів справи та норм права, Суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є необгрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Враховуючи вищезазначені факти, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.
Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України постанова набирає законної сили після закінчення строку для її апеляційного оскарження. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Головуючий суддя А.Б. Федорчук
Судді К.М. Кобилянський
А.С. Мазур