19 грудня 2016 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
Ізмайлової Т.Л., Євтушенко О.І., Кадєтової О.В.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ємець Карина Євгеніївна, Державна реєстраційна служба України, про визнання недійсними договору дарування та договору іпотеки, за касаційною скаргою ОСОБА_5, в інтересах якого діє ОСОБА_9, на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17 березня 2016 року,
У серпні 2014 року ОСОБА_4 звернулася до суду з указаним позовом про визнання недійсними договору дарування та договору іпотеки, посилаючись на те, що 07 червня 1985 року між нею та ОСОБА_5 був укладений шлюб. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 грудня 2009 року шлюб між ними був розірваний. Після розірвання шлюбу вони в судовому порядку здійснювали поділ майна. Так, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14 травня 2012 року, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2012 року, було поділено спільне майно подружжя, визнано право власності ОСОБА_4 на: земельну ділянку, площею 0,1224 га, розташовану по АДРЕСА_4; гараж № НОМЕР_1, площею 23,1 кв. м, розташований у багатобоксовому гаражі по АДРЕСА_5; майнові права згідно договору комісії від 17 квітня 2007 року на Ѕ частину квартири АДРЕСА_4), загальною площею 141,03 кв. м, що знаходиться на 17-му поверсі секції «А2» будинку АДРЕСА_3; квартири АДРЕСА_1, загальною площею 106,70 кв. м; квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 106,70 кв. м. Визнано право власності ОСОБА_5 на: земельну ділянку, площею 0,1224 га, розташовану по АДРЕСА_4; майнові права згідно договору комісії від 17 квітня 2007 року на 1/2 частину квартири АДРЕСА_4), загальною площею 141,03 кв. м, що знаходиться на 17-му поверсі секції «А2» будинку АДРЕСА_3, загальною площею 181,9 кв. м.
Позивач зазначає, що незважаючи на вказане рішення, 30 лютого 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 був укладений договір дарування квартири АДРЕСА_2, загальною площею 106,70 кв. м, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ємець К.Є. за №805. В подальшому, 11 лютого 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 був укладений договір іпотеки, в якому зазначено предметом іпотеки спірну квартиру.
З урахуванням викладеного, позивач вважає, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6, уклавши договори дарування та іпотеки порушили її права, тому звернулась до суду з указаним позовом.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 березня 2016 року, позов задоволено частково.
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2, укладений 30 березня 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6
Визнано недійсним договір іпотеки квартири АДРЕСА_2, укладений 11 лютого 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
ОСОБА_5, в інтересах якого діє ОСОБА_9, не погоджуючись з даними рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Колегією суддів встановлено та вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги не спростовують висновків місцевого та апеляційного судів, обґрунтовано викладених в мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.
Судами попередні інстанцій установлено, що 07 червня 1985 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений шлюб.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 грудня 2009 року шлюб між сторонами був розірваний. Після розірвання шлюбу сторонами в судовому порядку здійснювався поділ майна подружжя.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14 травня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2012 року, було поділено спільне майно подружжя. Вказаним рішенням було визнано право власності ОСОБА_4, серед іншого майна, на квартиру АДРЕСА_2.
30 березня 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 був укладений договір дарування вказаної квартири.
В подальшому, 11 лютого 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 був укладений договір іпотеки, у якому предметом іпотеки була квартира АДРЕСА_2.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції з висновком якого погодився апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що квартира АДРЕСА_2 була придбана подружжям ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за час шлюбу та є їх спільною сумісною власністю, а також із того, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14 травня 2012 року, в порядку поділу майна подружжя, спірна квартира була виділена ОСОБА_4 і за нею суд визнав право власності на вказану квартиру, тому на момент вчинення оспорюваного договору дарування 30 березня 2012 року згода ОСОБА_4, як подружжя, була обов'язковою, однак відповідач розпорядився спільним сумісним майном всупереч вимогам чинного законодавства.
З урахуванням викладеного, суди попередніх інстанцій дійшли до правильного висновку, що оскільки договір дарування був укладений з порушенням вимог ст. ст. 65, 68 СК України та ст. ст. 368, 369 ЦК України, то відповідно до вимог ст. ст. 203, 215 ЦК України вказаний договір дарування необхідно визнати недійсним.
Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсним договору іпотеки, суд першої інстанції з висновком якого погодився апеляційний суд, правильно виходив із того, що оскільки договір дарування від 30 березня 2012 року є недійсним, то і укладання в подальшому договору іпотеки від 11 лютого 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, так як згідно зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
За таких обставин, правові підстави для скасування оскаржуваних рішень відсутні.
Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_5, в інтересах якого діє ОСОБА_9, відхилити.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17 березня 2016 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: Т.Л. Ізмайлова
О.І. Євтушенко
О.В. Кадєтова