ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
21.11.2016№910/17836/16
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Консул"
до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради
(Київської міської державної адміністрації)
про тлумачення умов Договору
Суддя Літвінова М.Є.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: Трохлюк А.М. за довіреністю № 05703-14005 від 04.08.2015 р.
Товариства з обмеженою відповідальністю "Консул" (далі - позивач) звернулась до господарського суду міста Києва з позовом до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - відповідач) про тлумачення умов пункту 6 Угоди № 153 від 23.06.2003 р.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 30.09.2016 р. порушено провадження у справі № 910/17836/16, її розгляд призначено на 19.10.2016 р.
У судовому засіданні 19.10.2016 р., в порядку статті 77 ГПК України, оголошено перерву до 07.11.2016 р.
Представник позивача у судовому засіданні 07.11.2016 р. підтримав заявлені позовні вимоги в повному обсязі.
Представник відповідача у судовому засіданні 07.11.2016 р. стосовно задоволення позову заперечував.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 07.11.2016 р. на підставі статті 77 ГПК України розгляд справи відкладено на 21.11.2016 р.
10.11.2016 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти позову заперечує, оскільки позивач не виконав взяті на себе зобов'язання за спірним Договором, внаслідок чого умовами Договору передбачені відповідальність у вигляді пені.
Представник позивача в судове засідання 21.11.2016 р. не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.
Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.
За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Зважаючи на те, що неявка представника позивача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.
Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Представник відповідача в судовому засіданні 21.11.2016 р. проти задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
В судовому засіданні 21.11.2016 р. проголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
23.06.2003 р. між позивачем (товариство) та відповідачем (головне управління) було укладено Угоду № 153, відповідно до п. 1 якої товариство зобов'язується сплатити аванс в сумі 158 756,80 грн. за земельну ділянку площею 0,027 га, розташовану за адресою: бульвар Шевченка, 58 у Шевченківському районі м. Києва.
Згідно з п. 2 Угоди перерахування коштів, зазначених у пункті 1 цієї угоди, здійснюється на р/р 33119400800011 в УДК в м. Києві, МФО 820019, код ЗКПО 24262621 (одержувач: УДК в м. Києві (Головне фінансове управління КМДА), КЕКД 33010000 у такому порядку:
- до 27.06.03 - 80 000,00 гривень (вісімдесят тисяч гривень 00 коп.);
- до 10.07.03 - 78 756,80 гривень (сімдесят вісім тисяч сімсот п'ятдесят шість гривень 80 коп.).
Головне управління зобов'язується сприяти розробці в максимально короткі строки проектної документації, необхідної для здійснення продажу земельної ділянки, яка визначена у пункті 1 цієї угоди (п. 3 Угоди).
Відповідно до п. 4 Угоди Головне управління зобов'язується не включати земельну ділянку, яка зазначена у пункті 1 цієї Угоди, до переліку земельних ділянок, призначених для продажу на земельних торгах (аукціонах), які передаються на затвердження Київської міської ради.
За умовами п. 6 Угоди за несвоєчасну оплату товариством авансового платежу справляється пеня у розмірі 0,5 відсотка від несплаченої суми за кожен день прострочення.
На думку позивача, нарахування пені має здійснюватись відповідно до приписів частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, тобто період часу, за який має нараховуватись пеня, не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане.
При цьому позивач посилається на правову позицію, викладену у постанові Пленуму Вищого господарського суду України,
Проте, на думку відповідача, нарахування пені в даному випадку має здійснюватись за увесь період починаючи з дня, коли зобов'язання мало бути виконане та не повинно обмежуватись шестимісячним терміном.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 р. № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.
Статтею 16 Цивільного кодексу передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Тобто, з наведених вище приписів Цивільного кодексу України вбачається, що перелік способів захисту цивільних прав сторін не є вичерпним.
Статтею 637 Цивільного кодексу України передбачено, що тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.
Відповідно до статті 213 Цивільного кодексу України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).
На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.
З наведених норм вбачається, що чинним законодавством України може бути встановлено інші, ніж перелічені вище способи захисту особою своїх прав та інтересів, одним з яких є тлумачення судом змісту правочину.
Тлумаченням змісту правочину або окремих його умов є з'ясування, встановлення судом дійсної волі однієї сторони або обох сторін під час укладання правочину, яка виражена в певних пунктах, розділах правочину, та роз'яснення судом цієї волі сторонам.
При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.
Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.
Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.
Підставою для застосування такого правового інституту як тлумачення змісту угоди має бути наявність спору між сторонами угоди щодо її змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всієї угоди або її частини, що не дає змоги з'ясувати дійсний зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір, тобто потребує встановлення справжньої волі, вираженої при вчиненні правочину, та відповідності волі та волевиявлення.
Отже, тлумаченню підлягає зміст угоди або її частина у способи, встановлені статтею 213 Цивільного кодексу України, тобто, тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень. Тому, тлумачення не може створювати, а тільки роз'яснювати вже існуючі умови угоди.
Тобто, у розумінні наведених приписів, тлумачення змісту договору здійснюється без зміни його умов.
Відповідно до правової позиції, викладеної Вищим господарським судом України у постанові № 904/6486/15 від 24.02.2016 р., зважаючи на те, що метою тлумачення правочину є з'ясування змісту його окремих частин, який складає права та обов'язки сторін, тлумачення правочину слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину, тому тлумачення правочину можливе до початку виконання сторонами його умов.
Суд вважає, що тлумачення змісту правочину або договору може стати предметом судового розгляду лише за наявності відповідного спору між сторонами цього договору, тобто за умови наявності різних оцінок змісту його умов.
Крім того, суд зазначає, що звертаючись до суду з даним позовом позивач фактично порушив питання не про тлумачення умов договору для усунення неясностей та суперечностей у трактуванні умов Договору, в якому відсутні незрозумілі слова, поняття, терміни, які б унеможливлювали з'ясувати сторонам їх дійсні наміри при підписанні договору, що є необхідною умовою для тлумачення правочину відповідно до статті 213 Цивільного кодексу України, а про роз'яснення порядку виконання договору, в тому числі періоду нарахування пені у випадку порушення стороною взятого на себе зобов'язання, що не є тлумаченням правочину у розмінні статті 213 Цивільного кодексу України.
Враховуючи той факт, що позивачем не було доведено обставин, наявність яких відповідно до положень чинного законодавства є підставою для тлумачення п. 6 Угоди, суд дійшов висновку про відмову позивачеві в задоволенні його позовних вимог.
Відповідно до приписів ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Оскільки, як зазначалось вище, судом не встановлено наявність обставин, з якими закон пов'язує тлумачення умов правочину, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -
1. В задоволенні позовних вимог відмовити.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 28.11.2016
Суддя М.Є. Літвінова