04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"01" грудня 2016 р. Справа№ 910/15387/16
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Зубець Л.П.
суддів: Ткаченка Б.О.
Алданової С.О.
секретар: Горбунова М.Є.
за участю представників
позивача: ОСОБА_5.;
відповідача: Кириленко А.І.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні
апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця
ОСОБА_4
на рішення Господарського суду міста Києва
від 19.10.2016р.
у справі №910/15387/16 (суддя Чебикіна С.О.)
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4
до Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ
України "Розвиток"
про стягнення 103 040,00 грн.
Фізична особа - підприємець ОСОБА_4 (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Розвиток" (далі - відповідач) заборгованості за договором про співпрацю щодо організації діяльності спецмайданчиків по зберіганню тимчасово затриманих транспортних засобів №17 від 14.08.2014р. у розмірі 103 040,00 грн., обґрунтовуючи свої вимоги тим, що заборгованість виникла внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх грошових зобов'язань перед позивачем.
Відповідач відзив на позов не надав, явку свого представника у судове засідання не забезпечив, у зв'язку з чим справа розглядалася місцевим господарським судом на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними у справі матеріалами.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.10.2016р. у справі №910/15387/16 в позові було відмовлено повністю.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 19.10.2016р. у справі №910/15387/16 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.
Вимоги та доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права. Зокрема, позивач наголошував на наступному:
- суд не надав оцінки тому факту, що огляд та тимчасове затримання транспортних засобів здійснювалося органами ДПС ДАІ з обслуговування стаціонарних постів при УДАІ ГУ МВС України в Київській області у зв'язку з розшуком органами ДВС. Транспортні засоби були доставлені на спецмайданчик за адресою: Київська область, м. Кагарлик, пров. Серпневий, 8;
- відповідач визнав себе новим зберігачем тимчасово затриманих транспортних засобів, що підтверджується листом відповідача №370/16 від 27.07.2016р., яким позивача було повідомлено про те, що у зв'язку з розірванням договору №17 від 14.08.2014р., укладеного між позивачем та відповідачем, позивачу необхідно 02.08.2016р. прибути на спецмайданчик за адресою: Київська область, м. Кагарлик, пров. Серпневий, 8, для передачі транспортних засобів іншому зберігачу (відповідачу);
- на час подання позову транспортні засоби залишаються на зберіганні на спецмайданчику за адресою: Київська область, м. Кагарлик, пров. Серпневий, 8;
- на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, відповідач є поклажодавцем тимчасово затриманих транспортних засобів і є відповідальною особою по їх зберіганню, оскільки за своїм змістом між сторонами існував договір зберігання.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.11.2016р. (головуючий суддя Зубець Л.П., судді: Алданова С.О., Мартюк А.І.) апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 01.12.2016р.
Протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 30.11.2016р., у зв'язку з перебуванням судді Мартюк А.І. на лікарняному, було змінено склад суду та передано справу для здійснення апеляційного провадження колегії суддів у складі головуючого судді Зубець Л.П., суддів: Алданової С.О., Ткаченка Б.О.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суд у від 30.11.2016р. апеляційну скаргу було прийнято до провадження колегії суддів у складі головуючого судді Зубець Л.П., суддів: Алданової С.О., Ткаченка Б.О. та призначено справу до розгляду в судовому засіданні на 01.12.2016р.
В судовому засіданні 01.12.2016р. представник позивача підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 19.10.2016р. у справі №910/15387/16 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.
В судовому засіданні 01.12.2016р. представник відповідача заперечував проти апеляційної скарги, просив суд в задоволенні скарги відмовити та залишити оскаржуване рішення місцевого господарського суду без змін як таке, що було прийняте з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
В судовому засіданні 01.12.2016р. було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.
14.08.2014р. між відповідачем, як стороною-1, та позивачем, як стороною-2 було укладено договір №17 про співпрацю щодо організації діяльності спецмайданчиків по зберіганню тимчасово затриманих транспортних засобів (далі - Договір) (том справи - 1, аркуші справи - 32-33).
За умовами Договору (розділ 1) сторона-1 зобов'язується в порядку та на умовах, визначених цим договором надавати послуги з координування діяльності спецмайданчиків, а сторона-2 бере на себе зобов'язання надавати послуги з тимчасового зберігання транспортних засобів (далі - ТЗ) в порядку та на умовах, визначених цим договором на території (майданчики, стоянки, об'єкти), що знаходиться в оренді сторони-2 за адресою: Київська область, м. Кагарлик, провулок Серпневий, 8. ТЗ є засобами, що вилучені, у встановленому чинним законодавство порядку співробітниками Державтоінспекції Київської області, в тому числі, але не виключно при порушенні водіями правил дорожнього руху. ТЗ не є власністю сторін і не можуть бути задіяні у господарській діяльності останніх.
В розділі 2 Договору визначені права та обов'язки сторін, згідно з п.п.2.1.1, 2.1.2 якого сторона-2 зобов'язана: забезпечити повне збереження ТЗ в тому технічному та зовнішньому стані, в якому ТЗ перебували на момент прийняття останніх від органів Державтоінспекції Київської області; приймати ТЗ на підставі акту огляду та тимчасового затримання ТЗ, оформленого згідно постанови Кабінету Міністрів України від 17.12.2008р. №1102 (додаток 11).
Порядок оплати врегульований умовами розділу 3 Договору, відповідно до п.п.3.1, 3.2 якого сторона-2 здійснює зберігання ТЗ безоплатно. Витрати, здійснені стороною-2 на зберігання ТЗ, відшкодовуються останнім за рахунок власника ТЗ чи особи, що має право на його отримання за умови оплати ним витрат, пов'язаних з транспортуванням та зберіганням такого транспортного засобу.
В п.п.6.1, 6.2 Договору передбачено, що останній набуває чинності з 14.08.2014р. і діє до 31.12.2015р. та може бути пролонгований на наступний календарний рік, якщо за 30 днів до закінчення терміну його дії жодна із сторін не заявить про свій намір припинити його дію. У будь-якому випадку договір продовжує свою дію до повного виконання сторонами своїх зобов'язань. Договір може бути розірваний в будь-який час за взаємною згодою сторін, в якій визначаються майнові вимоги сторін, якщо такі вимоги мають місце та встановлюється порядок їх регулювання.
Відповідно до п.7.2 Договору будь-які зміни та доповнення до нього вступають в силу тільки після підписання їх уповноваженими представниками сторін і є невід'ємною частиною цього договору.
Протягом 2015-2016 років між сторонами було укладено низку додаткових угод до Договору (том справи - 1, аркуші справи - 34-36), зокрема, щодо розірвання Договору за взаємною згодою сторін.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначав про те, що відповідач має перед позивачем заборгованість за зберігання тимчасово затриманих транспортних засобів у кількості 12 одиниць у загальному розмірі 103 040,00 грн.
Позивач звернувся до відповідача з претензією №1 від 01.08.2016р. (том справи - 1, аркуші справи - 50), в якій вимагав погасити заборгованість. Однак звернення позивача було залишене відповідачем без належного реагування.
Зважаючи на відмову відповідача в добровільному порядку розрахуватися з позивачем, останній звернувся за захистом своїх прав до суду.
Місцевий господарський суд в позові відмовив, визнавши вимоги позивача необґрунтованими та непідтвердженими належними доказами.
Колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх такими, що відповідають фактичним обставинам справи, з наступних підстав.
Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ст. 936 Цивільного кодексу України).
Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Зазначене також кореспондується зі ст. 526 Цивільного кодексу України, де встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ст. 530 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. ст. 610, 612 Цивільного кодексу України).
Предметом розгляду у даній справі є вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 103 040,00 грн. за зберігання частини тимчасово затриманих транспортних засобів у кількості 12 одиниць, а саме:
- Volkswagen LT55 (д.н.з. НОМЕР_1), доставлений на спецмайданчик відповідно до акту огляду та тимчасового затримання транспортного засобу від 15.01.2015р.;
- Skoda Oktavia (д.н.з. НОМЕР_2), доставлений на спецмайданчик відповідно до акту огляду та тимчасового затримання транспортного засобу від 24.04.2015р.;
- Причіп "Сантей" (д.н.з. НОМЕР_3), доставлений на спецмайданчик відповідно до акту огляду та тимчасового затримання транспортного засобу від 25.04.2015р.;
- ВАЗ 2103 (д.н.з. НОМЕР_4), доставлений на спецмайданчик відповідно до акту огляду та тимчасового затримання транспортного засобу від 01.05.2015р.;
- Chevrolet Lacetti (д.н.з. НОМЕР_5), доставлений на спецмайданчик відповідно до акту огляду та тимчасового затримання транспортного засобу від 09.05.2015р.;
- KIA RIO (д.н.з. НОМЕР_6), доставлений на спецмайданчик відповідно до акту огляду та тимчасового затримання транспортного засобу від 24.07.2015р.;
- Причіп "Groenewegen" (д.н.з. НОМЕР_7), доставлений на спецмайданчик відповідно до акту огляду та тимчасового затримання транспортного засобу від 03.08.2015р.;
- Nissan Sunny (д.н.з. НОМЕР_8), доставлений на спецмайданчик відповідно до акту огляду та тимчасового затримання транспортного засобу від 14.08.2015р.;
- Fiat Ducato (д.н.з. НОМЕР_9), доставлений на спецмайданчик відповідно до акту огляду та тимчасового затримання транспортного засобу від 28.08.2015р.;
- Ford Fiesta (д.н.з. НОМЕР_10), доставлений на спецмайданчик відповідно до акту огляду та тимчасового затримання транспортного засобу від 04.09.2015р.;
- Toyota Auris (д.н.з. НОМЕР_11, що був доставлений на спецмайданчик відповідно до акту огляду та тимчасового затримання транспортного засобу від 09.10.2015 року.
- Volkswagen Passat (д.н.з. НОМЕР_12), доставлений на спецмайданчик відповідно до акту огляду та тимчасового затримання транспортного засобу від 03.10.2015р.
В матеріалах справи наявні копії актів огляду та тимчасового затримання вищевказаних транспортних засобів (том справи - 1, аркуші справи - 37-48).
В апеляційній скарзі позивач зазначав про те, що листом відповідача №370/16 від 27.07.2016р. останній визнав себе новим зберігачем тимчасово затриманих транспортних засобів (том справи - 1, аркуш справи - 49).
На час подання позову транспортні засоби залишаються на зберіганні на спецмайданчику за адресою: Київська область, м. Кагарлик, пров. Серпневий, 8.
Однак, у вказаному листі, у зв'язку з розірванням Договору між сторонами, відповідач лише запропонував позивачу прибути 02.08.2016р. на спецмайданчик за адресою: Київська область, м. Кагарлик, пров. Серпневий, 8, для передачі транспортних засобів іншому зберігачу. При чому, в листі відсутні посилання на те, що відповідач визнає себе новим зберігачем спірних транспортних засобів.
Відносно посилання позивача на те, що за транспортування та зберігання транспортних засобів на спецмайданчику справляється плата у розмірі, встановленому спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства фінансів України та Міністерства економічного розвитку і торгівлі України №967/1218/869 від 10.10.2013р., колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ст. ст. 626-628 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Тобто, укладаючи Договір, сторони погодили всі його істотні умови, в тому числі й щодо порядку здійснення розрахунків між сторонами.
Як уже зазначалося вище, умовами п.п.3.1, 3.2 Договору чітко визначено, що відповідач здійснює зберігання транспортних засобів безоплатно. Витрати на зберігання транспортних засобів відшкодовуються за рахунок власника транспортних засобів чи особи, що має право на його отримання.
Відповідно до положень ч.3 ст. 947 Цивільного кодексу України при безоплатному зберіганні поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом.
З наведеного випливає, що витрати, здійснені позивачем на зберігання зазначених ним у позовній заяві транспортних засобів, повинні бути відшкодовані за рахунок власника транспортного засобу чи особи, що має право на отримання транспортного засобу за умови оплати ним витрат, пов'язаних з транспортуванням та зберіганням такого транспортного засобу.
Згідно зі ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
В матеріалах справі відсутні докази, які б свідчили про те, що саме відповідач є власником вказаних в позові транспортних засобів чи особою, яка має право на отримання цих транспортних засобів, а тому у відповідача не виникло обов'язку по здійсненню оплати витрат позивача, про стягнення яких заявлено позов у даній справі.
Колегією суддів враховано посилання позивача щодо вчинення відносно нього невстановленими особами відповідача кримінального правопорушення. Однак лише факт наявності в Єдиному реєстрі досудових розслідувань відомостей, внесених за заявою позивача, не може розцінюватися судом як належний доказ протиправної поведінки відповідача, оскільки відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України приюдиційне значення має безпосередньо вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили.
Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.
Оскільки в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про обов'язок відповідача відшкодувати витрати, щодо стягнення яких заявлено позов у даній справі, а також відсутні докази наявності заборгованості відповідача перед позивачем, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про необґрунтованість вимог позивача.
Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.
В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
Згідно зі ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
З вищенаведеного слідує, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки. Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, в тому числі подавати докази на підтвердження обставин, на які вони посилаються.
Позивачем не надано належних та допустимих доказів на спростування висновків місцевого господарського суду та підтвердження правомірності заявлених ним вимог.
Доводи апеляційної скарги також не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи.
Враховуючи викладені обставини справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду міста Києва у справі №910/15387/16 від 19.10.2016р. прийнято у відповідності до норм чинного законодавства, з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Зважаючи на відмову у задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на позивача (апелянта).
Керуючись ст. ст. 4-2, 4-3, 32-34, 43, 49, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва у справі №910/15387/16 від 19.10.2016р. - без змін.
2. Матеріали справи №910/15387/16 повернути до Господарського суду міста Києва.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом 20 днів до Вищого господарського суду України.
Головуючий суддя Л.П. Зубець
Судді Б.О. Ткаченко
С.О. Алданова