25 жовтня 2016 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого Гриціва М.І.,
суддів:Волкова О.Ф., Кривенди О.В., Прокопенка О.Б., -
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_5 до Президента України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,
встановила:
У квітні 2016 року ОСОБА_5 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до Президента України, у якому просив:
- визнати протиправною його бездіяльність щодо обстоювання прав і свобод громадян, які після звільнення з військової служби залишилися проживати у наданих квартирно-експлуатаційними органами Міністерства оборони України (далі - МО) жилих приміщеннях у віддалених від населених пунктів військових містечках, за наявності у них права на надання державою жилих приміщень для постійного проживання в обраних населених пунктах і безоплатне отримання їх у приватну власність;
- зобов'язати Президента України звернутися до Конституційного Суду України з поданням щодо відповідності (конституційності) Конституції України чинних положень законів та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, які застосовуються МО та його структурними установами, судами України для відмови у забезпеченні державою відселення громадян з віддалених від населених пунктів військових містечок у обрані для проживання населені пункти України після їх звільнення з військової служби;
- зобов'язати Президента України виступити в установлений судом термін суб'єктом права законодавчої ініціативи у Верховній Раді України з поданням проекту закону щодо визначення правового статусу осіб, які після звільнення з військової служби залишилися проживати у віддалених від населених пунктів військових містечках, та щодо їх соціального захисту з визначенням законопроекту як невідкладного.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 13 квітня 2016 року відмовив у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_5
Відмовляючи у відкритті провадження, Вищий адміністративний суд України послався на статті 6, 75, 85, 91, 93, 147, 150 Конституції України, статтю 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2002 року № 7-рп/2002, 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 та 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 і з огляду на встановлені ними конституційні статус та повноваження Президента України, завдання і принципи адміністративного судочинства, юрисдикцію адміністративних судів дійшов висновку, що Президент України при реалізації права законодавчої ініціативи, підписанні законів чи при утриманні від їх підписання не виконує владних управлінських функцій, а реалізовує свої повноваження щодо законодавчої діяльності, що дає підстави дійти висновку про те, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори про визнання протиправною бездіяльності Президента України щодо реалізації конституційного права законодавчої ініціативи.
Не погоджуючись із таким рішенням, ОСОБА_5 звернувся із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстав, установлених пунктом 4 частини першої статті 237 КАС. Просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 13 квітня 2016 року та прийняти нове рішення.
Своє прохання мотивує тим, що норми КАС, на які є посилання в оскаржуваній ухвалі, дають адміністративному суду підстави та можливість розглянути заявлений позов; переконаний, що Президент України у процесі участі в законотворенні реалізовує свої управлінські функції.
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України перевірила наведені у заяві доводи і дійшла висновку про таке.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні відносно тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС.
У пункті 2 мотивувальної частини Рішення від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статей 75, 82, 84, 91, 104 Конституції України (щодо повноважності Верховної Ради України) Конституційний Суд України акцентував на тому, що учасниками законодавчого процесу на його відповідній стадії, а отже, учасниками законотворчості, є визначені в частині першій статті 93 Конституції України суб'єкти права законодавчої ініціативи у Верховній Раді України - Президент України і Кабінет Міністрів України. Крім того, частиною другою статті 94 Конституції України встановлено, що Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду, тобто реалізує право вето. Без подолання вето неможливе наступне підписання та офіційне оприлюднення закону Президентом України, а відтак - набрання законом чинності. Реалізація права законодавчої ініціативи і права вето означає участь відповідних органів у здійсненні власне парламентської функції законотворчості.
Зміст наведених нормативних і правотворчих положень в контексті заявлених вимог дає підстави вважати, що існують (можуть існувати) спірні правовідносини, на які юрисдикція адміністративних судів не поширюється, або можуть скластися (виявитися) такі правові ситуації, в яких захист стверджувальних порушень прав чи інтересів може вимагати інших юрисдикційних (не виключено й позасудових) форм захисту.
З огляду на наведене колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що підстав для скасування оскаржуваного судового рішення немає, позаяк ухвала Вищого адміністративного суду України від 13 квітня 2016 року відповідає вимогам чинних норм процесуального та матеріального права.
Твердження заявника не спростовують правильності правових висновків цього рішення, у зв'язку із чим заява не підлягає задоволенню.
Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
постановила:
У задоволенні заяви ОСОБА_5 відмовити.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий М.І. Гриців
Судді: О.Ф. Волков
О.В. Кривенда
О.Б. Прокопенко