"09" листопада 2016 р. м. Київ К/800/39034/15
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Головуючого, суддіГорбатюка С.А. (доповідач)
СуддівМороз Л.Л.
Шведа Е.Ю.
провівши у порядку письмового провадження касаційний розгляд адміністративної справи за позовом ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України в м. Тернополі (далі - УПФ України в м. Тернополі) про визнання протиправним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень, зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 серпня 2015 року
У грудні 2014 року ОСОБА_4 в Тернопільському міськрайонному суді Тернопільської області пред'явила позов до УПФ України в м. Тернополі про визнання протиправним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень, зобов'язання вчинити дії.
Просила:
- визнати протиправним та скасувати рішення УПФ України в м. Тернополі про відмову у призначенні їй пенсії за вислугу років;
- зобов'язати УПФ України в м. Тернополі призначити їй пенсію за вислугу років.
Постановою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 квітня 2015 року позов задоволено.
Визнано протиправними дії УПФ України в м. Тернополі та скасовано рішення про відмову у призначенні ОСОБА_4 пенсії за вислугу років, яке оформлено протоколом № 58 засідання комісії УПФ України в м. Тернополі для розгляду питань, пов'язаних з призначенням пенсій, відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", від 21 жовтня 2014 року.
Зобов'язано УПФ України в м. Тернополі призначити ОСОБА_4 пенсію за вислугу років з часу її звернення за пенсією.
Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 серпня 2015 року постанову Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 квітня 2015 року скасовано та прийнято нову, якою у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням апеляційного суду, ОСОБА_4 подала касаційну скаргу. Посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати його рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судами встановлено, що 09 жовтня 2014 року ОСОБА_4 подала до УПФ України в м. Тернополі заяву про призначення пенсії за вислугу років.
21 жовтня 2014 року за результатами розгляду заяви комісія УПФ України в
м. Тернополі для розгляду питань, пов'язаних з призначенням пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Комісія) вирішила відмовити позивачу у призначенні пенсії за вислугу років (протокол засідання Комісії від 21 жовтня 2014 року № 58).
Відмова мотивована тим, що стаж роботи ОСОБА_4 на посадах, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, становить 19 років 8 місяців, 6 днів, що є недостатнім для призначення даного виду пенсії згідно з вимогами чинного законодавства. Комісією не зараховано період роботи позивача з 24 січня 1997 року по 30 червня 2001 року в ТОВ "Ремеді-ЛТД" аптечний склад, оскільки аптечна база (склад) не передбачена Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 04 листопада 1993 року № 909. Також не зараховано період роботи з 10 вересня 2012 року по 06 жовтня 2014 року у суб'єкта підприємницької діяльності (без створення юридичної особи) ОСОБА_5, так як згідно записів трудової книжки посада зазначалась, як завідуюча аптечним закладом.
Як вбачається із записів трудової книжки ОСОБА_4, з 09 серпня 1989 року по 06 січня 1997 року позивач працювала провізором-технологом аптеки № 142 м. Тернополя, з 24 січня 1997 року по 30 червня 2001 року - провізор аптеки TOB "Ремеді ЛТД" АС, з 01 липня 2001 року по 22 грудня 2004 року - провізор аптеки TOB "Компанія РГ", з 22 грудня 2004 року по 04 квітня 2006 року - в.о. завідувача аптеки TOB "Компанія РГ", з 04 квітня 2006 року по 21 січня 2008 року - завідувач аптеки TOB "Компанія РГ", з 21 січня 2008 року по 19 червня 2012 року - завідувач аптеки № 4 ТОВ "Компанія РГ", з 21 червня 2012 року по 12 жовтня 2012 року - завідувач аптеки у фізичної особи-підприємця ОСОБА_6, з 15 жовтня 2012 року по 06 жовтня 2014 року - завідуюча аптечним закладом у фізичної особи-підприємця ОСОБА_5
Задовольняючи позов суд першої інстанції вважав, що аптечний склад ТОВ "Ремеді-ЛТД" в розумінні чинного на час виникнення правовідносин законодавства України був закладом охорони здоров'я. Тому період роботи позивача з 24 січня 1997 року по 30 червня 2001 року у цьому Товаристві підлягає зарахуванню до періоду роботи, який дає право на пенсію за вислугу років.
Приймаючи рішення щодо зарахування до стажу роботи ОСОБА_4 періоду роботи з 10 вересня 2012 року по 06 жовтня 2014 року, протягом якого вона працювала у суб'єкта підприємницької діяльності (без створення юридичної особи) завідуючою аптечним закладом за трудовим договором, суд першої інстанції виходив з того, що вказана посада віднесена до посад, які дають право на призначення пенсії за вислугу років на пільгових умовах, і має необхідний стаж для призначення пенсії, визначений пунктом "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ТОВ "Ремеді ЛТД" та фізична особа-підприємець ОСОБА_5, де позивач працювала у спірні періоди, не проходили державну акредитацію, а тому не мають офіційного визнання статусу закладу охорони здоров'я і робота в цих закладах не може бути зарахована до спеціального стажу, який дає право на пенсію за вислугу років.
Колегія суддів не може погодитися з такою правовою позицією суду апеляційної інстанції, оскільки вона є такою, що ґрунтується на неповно та не всебічно встановлених обставинах справи, та не відповідає вимогам чинного законодавства з огляду на таке.
Відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення населення при наявності спеціального стажу роботи від 25 років до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Постановою Кабінету Міністрів України від 04 листопада 1993 року № 909 затверджено перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років (далі - Перелік).
Згідно з Переліком до спеціального стажу, який дає право на пенсію за вислугу років, зараховуються періоди роботи, зокрема на посадах провізорів, фармацевтів (незалежно від найменування посад), лаборантів в аптеках, аптечних кіосках, аптечних магазинах, контрольно-аналітичних лабораторіях.
Відповідно до примітки 2 Переліку робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим переліком, дає право на пенсію незалежно від форми власності та відомчої належності закладів і установ.
Статтею 3 Основ законодавства України про охорону здоров'я визначено, що заклад охорони здоров'я - юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основним завданням яких є забезпечення медичного обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників.
Згідно зі статтею 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я порядок створення, припинення закладів охорони здоров'я, особливості діяльності та класифікація закладів визначаються законом.
Заклади охорони здоров'я підлягають акредитації у випадках та в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 1 Порядку акредитації закладу охорони здоров'я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1997 року
№ 765 (далі - Порядок № 765), акредитація закладу охорони здоров'я - це офіційне визнання наявності у закладі охорони здоров'я умов для якісного, своєчасного, певного рівня медичного обслуговування населення, дотримання ним стандартів у сфері охорони здоров'я, відповідності медичних (фармацевтичних) працівників єдиним кваліфікаційним вимогам.
Пунктом 2 Порядку № 765 встановлено, що акредитації підлягають всі заклади охорони здоров'я незалежно від форми власності.
Перша акредитація закладу проводиться через два роки від початку провадження діяльності. Наступні акредитації проводяться кожні три роки. У випадку тимчасового припинення діяльності акредитованим закладом на строк понад один рік його наступна акредитація проводиться через два роки з моменту поновлення діяльності у сфері охорони здоров'я.
Згідно з пунктами 3, 8 Порядку № 765 акредитацію закладів, крім фармацевтичних (аптечних) закладів, проводить Головна акредитаційна комісія, а акредитацію фармацевтичних (аптечних) закладів - Головна комісія з акредитації фармацевтичних (аптечних) закладів, що утворюються при МОЗ (далі - головні акредитаційні комісії), та акредитаційні комісії, що утворюються при Міністерстві охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, структурних підрозділах охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій (далі - акредитаційні комісії).
На підставі розгляду поданих закладом документів, експертних висновків відповідна головна акредитаційна або акредитаційна комісія у місячний строк приймає рішення або про акредитацію закладу та присвоєння закладу певної акредитаційної категорії (друга, перша, вища), або про відмову в акредитації, або про необхідність проведення у місячний строк повторної експертної оцінки.
Пунктом 10 Порядку № 765 встановлено, що у разі прийняття рішення про присвоєння закладу певної акредитаційної категорії відповідна головна акредитаційна або акредитаційна комісія безоплатно видає йому акредитаційний сертифікат.
Строк дії акредитаційного сертифіката не повинен перевищувати трьох років і визначається відповідною головною акредитаційною комісією або акредитаційною комісією з урахуванням рекомендацій, зазначених в експертному висновку.
Пунктом 11 Порядку № 765 передбачено, що протягом строку дії акредитаційного сертифіката заклад несе відповідальність за дотримання галузевих стандартів у сфері охорони здоров'я.
Таким чином, приватне підприємство офіційно набуває статусу закладу охорони здоров'я на підставі акредитації.
Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що до стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, зараховується, зокрема, робота на посадах провізорів, фармацевтів (незалежно від найменування посад), лаборантів в аптеках, аптечних кіосках, аптечних магазинах, які офіційно набули статусу закладу охорони здоров'я на підставі акредитації.
Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 17 вересня 2013 року у справі № 21-241а13.
Суд апеляційної інстанції у своєму рішенні також послався на зазначене рішення Верховного Суду України.
Водночас ним не було з'ясовано чи проходили державну акредитацію заклади, в яких працювала позивач у спірні періоди і які відповідач не зарахував їй до стажу, що дає право для призначення пенсії за вислугу років, та чи видавалися цим закладам акредитаційні сертифікати.
Отже, його висновки ґрунтуються лише на припущеннях про відсутність акредитації ТОВ "Ремеді ЛТД" та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5
Зазначені обставини не перевірялись також і судом першої інстанції.
Залишення судом апеляційної інстанції поза своєї уваги вказаних обставин унеможливило надання належної правової оцінки спірним правовідносинам і призвело до ухвалення рішення, яке не відповідає вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності і обґрунтованості.
Враховуючи зазначене колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що судом апеляційної інстанції не вжито всіх передбачених законом заходів, необхідних для повного і всебічного з'ясування всіх обставин у справі.
Частиною другою статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
На підставі викладеного, керуючись статтями 220, 222, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 серпня 2015 року скасувати, а справу за позовом ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України в м. Тернополі Тернопільської області про визнання протиправним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень, зобов'язання вчинити дії, направити на новий апеляційний розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у розгляді даної справи, є остаточною, оскарженню не підлягає, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді Горбатюк С.А.
Мороз Л.Л.
Швед Е.Ю.