ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
02.11.2016Справа №910/17364/16
Господарський суд міста Києва у складі судді Чинчин О.В., при секретарі судового засідання Бігмі Я.В., розглянув у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо - комерційна фірма «Інвестгруп»
до про Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «Актив- Банк» визнання недійсним пункту договору
Представники:
від Позивача: Максименко Л.О. (представник за Довіреністю);
від Відповідача: Шалашова В.І. (представник за Довіреністю);
Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо - комерційна фірма «Інвестгруп» (надалі також - «Позивач») звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «Актив- Банк» (надалі також - «Відповідач») про визнання недійсним пункту договору.
Позовні вимоги вмотивовано тим, що 06.06.2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо - комерційна фірма «Інвестгруп» (Позичальник) та Публічним акціонерним товариством «Комерційний Банк «Актив- Банк» (Банк) було укладено Кредитний договір №0606/01, відповідно до умов якого Банк надає Позичальнику кредит в сумі 38617000 грн. 00 коп. на поповнення обігових коштів зі сплатою 10,2% річних та строком погашення не пізніше 21.05.2013 року. В якості забезпечення виконання Позичальником його зобов'язань за Кредитним договором №0606/01 від 06.06.2012 року, 06.06.2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо - комерційна фірма «Інвестгруп» (Заставодавець) та Публічним акціонерним товариством «Комерційний Банк «Актив- Банк» (Заставодержатель) було укладено Договір застави майнових прав №0606/01/S-1, предметом якого є майнові права за кредитним договором №0925/01 від 25.09.2009 р., що передані відповідно до договору відступлення права вимоги за кредитним договором №0925/01 від 25.09.2009 р. від 06.06.2012 р. Заставодавцю, боржником по якому є ОСОБА_1, що полягають у праві Заставодавця вимагати повернення кредиту в сумі 37898998 грн. 47 коп. та сплати процентів у сумі 717321 грн. 52 коп., що разом становить 38 616 319 грн. 99 коп. Пунктом 4.2 Договору застави майнових прав №0606/01/S-1 передбачено, що Заставодержатель здійснює звернення стягнення шляхом уступки права вимоги за контрактом, вимога вважається відступленою Заставодавцем Заставодержателю на підставі даного пункту цього Договору з моменту направлення Заставодержателем повідомлення Заставодавцю на його поштову адресу, зазначену в розділі 7 цього Договору про невиконання або неналежне виконання Заставодавцем основного зобов'язання за Кредитним договором або порушення Заставодавцем умов цього Договору. Умови цього пункту згідно зі ст.ст.212, 512-519, 628 Цивільного кодексу України є умовами договору про відступлення права вимоги з відкладальною умовою. Як зазначає Позивач, вказаний пункт Договору є недійсним, оскільки Цивільний кодекс України передбачає, що відступлення права вимоги вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Крім того, п.4.2 Договору суперечить приписам ст. 23 Закону України «Про заставу», яким передбачено, що Заставодержатель набуває право вимагати в судовому порядку переводу на нього заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави. За таких підстав, просить Суд визнати недійсним пункт 4.2 Договору застави майнових прав №0606/01/S-1 від 06.06.2012 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо - комерційна фірма «Інвестгруп» та Публічним акціонерним товариством «Комерційний Банк «Актив- Банк».
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 21.09.2016 року порушено провадження у справі № 910/17364/16, судове засідання призначено на 28.09.2016 року.
28.09.2016 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
28.09.2016 року в судове засідання з'явився представник відповідача. Представник позивача в судове засідання не з'явився, про поважні причини неявки Суд не повідомив. Представники сторін вимоги ухвали суду про порушення провадження по справі від 21.09.2016 року не виконали.
В судовому засіданні представник відповідача підтримав клопотання про відкладення розгляду справи та просив Суд надати час для ознайомлення з матеріалами справи.
Суд на місці ухвалив - задовольнити клопотання Відповідача про відкладення розгляду справи.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 28.09.2016 року відкладено розгляд справи на 02.11.2016 року, у зв'язку з неявкою представника позивача в судове засідання, невиконанням вимог ухвали суду.
02.11.2016 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача надійшов відзив на позовну заяву, яким просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
02.11.2016 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача надійшла заява про застосування строків позовної давності до вимог Позивача.
02.11.2016 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшло клопотання про зміну місцезнаходження Позивача.
В судовому засіданні 02 листопада 2016 року представник Позивача підтримав вимоги та доводи позовної заяви, просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В судовому засіданні представник Відповідача заперечив проти позову з підстав, викладених у запереченнях на позовну заяву.
Відповідно до статті 82 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 02 листопада 2016 року, на підставі статті 85 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини Рішення.
Відповідно до статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України, в судовому засіданні складено протокол.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
06.06.2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо - комерційна фірма «Інвестгруп» (Позичальник) та Публічним акціонерним товариством «Комерційний Банк «Актив- Банк» (Банк) було укладено Кредитний договір №0606/01, відповідно до умов якого Банк надає Позичальнику кредит в сумі 38617000 грн. 00 коп. на поповнення обігових коштів зі сплатою 10,2% річних та строком погашення не пізніше 21.05.2013 року.
В якості забезпечення виконання Позичальником його зобов'язань за Кредитним договором №0606/01 від 06.06.2012 року, 06.06.2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо - комерційна фірма «Інвестгруп» (Заставодавець) та Публічним акціонерним товариством «Комерційний Банк «Актив- Банк» (Заставодержатель) було укладено Договір застави майнових прав №0606/01/S-1, предметом якого є майнові права за кредитним договором №0925/01 від 25.09.2009 р., що передані відповідно до договору відступлення права вимоги за кредитним договором №0925/01 від 25.09.2009 р. від 06.06.2012 р. Заставодавцю, боржником по якому є ОСОБА_1, що полягають у праві Заставодавця вимагати повернення кредиту в сумі 37898998 грн. 47 коп. та сплати процентів у сумі 717321 грн. 52 коп., що разом становить 38 616 319 грн. 99 коп.
Пунктом 4.2 Договору застави майнових прав №0606/01/S-1 передбачено, що Заставодержатель здійснює звернення стягнення шляхом уступки права вимоги за контрактом, вимога вважається відступленою Заставодавцем Заставодержателю на підставі даного пункту цього Договору з моменту направлення Заставодержателем повідомлення Заставодавцю на його поштову адресу, зазначену в розділі 7 цього Договору про невиконання або неналежне виконання Заставодавцем основного зобов'язання за Кредитним договором або порушення Заставодавцем умов цього Договору. Умови цього пункту згідно зі ст.ст.212, 512-519, 628 Цивільного кодексу України є умовами договору про відступлення права вимоги з відкладальною умовою.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, Позивач зазначає, що вказаний пункт Договору є недійсним, оскільки Цивільний кодекс України передбачає, що відступлення права вимоги вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Крім того, п.4.2 Договору суперечить приписам ст. 23 Закону України «Про заставу», яким передбачено, що Заставодержатель набуває право вимагати в судовому порядку переводу на нього заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави. За таких підстав, просить Суд визнати недійсним пункт 4.2 Договору застави майнових прав №0606/01/S-1 від 06.06.2012 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо - комерційна фірма «Інвестгруп» та Публічним акціонерним товариством «Комерційний Банк «Актив- Банк».
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо - комерційна фірма «Інвестгруп» не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить статті 20 Господарського кодексу України.
За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За змістом п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписівст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.
Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України», за змістом вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків.
Згідно із статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
За приписами статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).
Як встановлено Судом, 06.06.2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо - комерційна фірма «Інвестгруп» (Заставодавець) та Публічним акціонерним товариством «Комерційний Банк «Актив- Банк» (Заставодержатель) було укладено Договір застави майнових прав №0606/01/S-1, предметом якого є майнові права за кредитним договором №0925/01 від 25.09.2009 р., що передані відповідно до договору відступлення права вимоги за кредитним договором №0925/01 від 25.09.2009 р. від 06.06.2012 р. Заставодавцю, боржником по якому є ОСОБА_1, що полягають у праві Заставодавця вимагати повернення кредиту в сумі 37898998 грн. 47 коп. та сплати процентів у сумі 717321 грн. 52 коп., що разом становить 38 616 319 грн. 99 коп.
Статтею 572 та частиною 1 статті 574 Цивільного кодексу України встановлено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення (частина 1 статті 576 Цивільного кодексу України).
Аналогічне положення містить стаття 4 Закону України "Про заставу".
Згідно з частинами 1, 2 статті 12 Закону України "Про заставу" у договорі застави визначаються суть, розмір та строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави, а також інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода. Опис предмета застави в договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначає, що пункт 4.2 Договору застави майнових прав №0606/01/S-1 є недійсним, оскільки Цивільний кодекс України передбачає, що відступлення права вимоги вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Крім того, п.4.2 Договору суперечить приписам ст. 23 Закону України «Про заставу», яким передбачено, що Заставодержатель набуває право вимагати в судовому порядку переводу на нього заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави.
Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Судом встановлено, що при укладенні Договору застави майнових прав №0606/01/S-1 від 06.06.2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничо - комерційна фірма «Інвестгруп» та Публічним акціонерним товариством «Комерційний Банк «Актив- Банк», Сторонами було погоджено предмет договору, права і обов'язки сторін, порядок звернення стягнення на предмет застави та його реалізації, відповідальність сторін, інші умови відповідно до норм статті 12 Закону України "Про заставу".
Відповідно до статті 1 Закону України "Про заставу" застава - це спосіб забезпечення зобов'язань якщо інше не передбачено законом.
В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
Отже, договір застави за своєю правовою природою є забезпечувальним правочином, за рахунок якого, кредитор, у разі порушення боржником основного зобов'язання, має переважне право задовольнити свої вимоги.
Відповідно до частини 2 статті 590 Цивільного кодексу України та частини 1 статті 20 Закону України "Про заставу" заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.
Предметом застави можуть бути майно та майнові права (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про заставу".
Порядок реалізації предмета застави регламентовано статтею 23 Закону України "Про заставу".
Згідно зі статтею 23 вказаного Закону при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права.
Заставодержатель набуває право вимагати в судовому порядку переводу на нього заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави.
Тобто, заставодержатель набуває право переводу на себе заставлених майнових прав, а не стягнення грошових коштів із боржника за кредитним договором; уступка вимоги за статтями 512, 514 Цивільного кодексу України та уступка заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права, за статтею 23 Закону України "Про заставу", мають різну правову природу.
Договір застави майнових прав є способом забезпечення виконання зобов'язання, а не правочином щодо розпорядження майновими правами. На відміну від правочину відступлення права вимоги, укладення договору застави майнових прав не має безпосереднім наслідком відчуження заставодавцем заставодержателю відповідних майнових прав. Вибуття заставодавця зі складу правовідношення, право вимоги за яким передано в заставу, шляхом заміни його заставодержателем можливе лише у випадку невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 06.07.2016 року у справі №910/27921/15.
Частина 1 статті 212 Цивільного Кодексу України визначає, що особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).
Сторонами у Договорі застави майнових прав №0606/01/S-1 від 06.06.2012 року узгоджено порядок укладення і зміст договірного обтяження як відступлення права вимоги таким чином, що при настанні обумовлених умов Публічне акціонерне товариство «Комерційний Банк «Актив- Банк» набуває всіх прав та обов'язків кредитора до боржника за кредитним договором, майнові права за яким передані в заставу за цим договором, що є передбаченим законом заходом щодо предмета обтяження для задоволення Публічним акціонерним товариством «Комерційний Банк «Актив- Банк» своїх вимог, що випливає зі змісту обтяження, і таке задоволення вимог відбувається в узгодженому сторонами порядку, що відповідає вимогам Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".
Пунктом 4.2 Договору застави не передбачено обов'язку сторін щодо укладання інших угод відносно такого набуття заставодержателем всіх прав та обов'язків кредитора до боржника.
Тобто, порядок укладення і зміст договірного обтяження як відступлення права вимоги обумовлені оспорюваним пунктом.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Суд звертає увагу, що сторони при укладенні спірного договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд приймали даний правочин на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, підписавши Договір застави майнових прав №0606/01/S-1 від 06.06.2012 року, а тому всі умови спірного Договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами.
За таких підстав, Суд приходить до висновку, що Позивачем не доведено суду належними засобами доказування, що оспорюваний ним пункт 4.2 Договору застави майнових прав №0606/01/S-1 від 06.06.2012 року суперечить закону, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, або що особи, які вчинили ці правочини, не мали на це необхідного обсягу цивільної дієздатності, чи що волевиявлення учасників правочинів не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, або що правочин не було вчинено у формі, встановленій законом, чи що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Враховуючи вищевикладене, приймаючи до уваги положення ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, Позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним не доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Таким чином, Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо - комерційна фірма «Інвестгруп» до Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «Актив- Банк» про визнання недійсним пункту договору у повному обсязі.
Що стосується Заяви Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «Актив- Банк» про застосування строків позовної давності до позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо - комерційна фірма «Інвестгруп», Суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно зі статтею 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (пункт 1), за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. (пункт 5).
Статтею 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (пункт 3), сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (пункт 4).
До вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність.
За змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Положеннями п. 2.2 постанови Пленуму Вищого Господарського суду України від 29.05.2013 року № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
З урахуванням наведеного, оскільки прав та охоронюваних законом інтересів Позивача, про захист яких він просить Суд у позові, Відповідачем не порушено, і Суд відмовляє Позивачу у позові по суті в зв'язку з недоведеністю позовних вимог, питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягає.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору залишаються за Позивачем.
На підставі викладеного, керуючись статтями 32, 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо - комерційна фірма «Інвестгруп» до Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «Актив- Банк» про визнання недійсним пункту договору - відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Дата складання та підписання повного тексту рішення: 07 листопада 2016 року.
Суддя О.В. Чинчин