Апеляційне провадження Головуючий у 1 інстанції - Гончарук В.П.
№ 22-ц/796/9100/2016 Доповідач - Борисова О.В.
справа № 755/22055/15-ц
м. Київ
20 жовтня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого судді: Борисової О.В.
суддів: Ратнікової В.М., Гаращенка Д.Р.
при секретарях: Куркіній І.В., Дука В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 17 травня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «КОМЕРЦІЙНИЙ БАНК «НАДРА» про визнання договорів недійсними, стягнення коштів та моральної шкоди,-
В грудні 2015 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом в якому проси:
визнати кредитний договір № 65/П/27/2006-840 від 02.10.2006 року, іпотечний договір від 02.10.2006 року та договір поруки від 02.10.2006 року недійсними;
стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі 50000 грн.;
стягнути суму в порядку встановленому для повернення майна, що утримується без достатніх правових підстав у розмірі 211003,48 грн.
В огрунтування вимог посилався на те, що 02.10.2006 року між позивачем та ВАТ «КБ «НАДРА» укладено кредитний договір відповідно до умов якого ОСОБА_1 було позичено суму в розмірі 81567 доларів США, під 9,5 % річних, комісія (щомісячна) 0,35%, зі строком дії договору 240 місяців, кінцевий термін повернення кредиту 01.10.2026 року, мінімальний платіж 1211 доларів США, строк сплати 10 число кожного місяця.
Вказував, що позивачем до 2013 року здійснювалося погашення кредиту мінімальними платежами в розмірі 1211 доларів США. У 2013 році працівником банку позивача було повідомлено про наявність помилки при визначенні розміру мінімального платежу по кредиту та про новий розмір мінімального платежу по кредиту у сумі 740 доларів США, а тому позивач здійснював платежі по кредиту у вказаній сумі.
Проте, в 2014 році банк повідомив позивача про наявність заборгованості за вказаним кредитним договором, оскільки позивачем не сплачується мінімальний платіж по кредиту в розмірі 1211 доларів США, що в свою чергу тягне за собою нарахування штрафів та пені, що збільшує розмір заборгованості. А тому позивач вважає дії банку недобросовісними по відношенню до позивача, а вказаний кредитний договір є таким, що укладений внаслідок помилки.
Зазначав, про те, що відповідач свідомо приховав інформацію, що визнана Законом України «Про захист прав споживачів» та ст.ст.1046-1057 ЦК України в частині невідповідності встановленого банком мінімального щомісячного платежу фактичним умовам кредитування та обов'язковому достроковому погашенню кредиту при такому мінімальному платежу не за 20 років, а фактично за 10 років.
Посилався на те, що в умовах кредитування в частині мінімального платежу є явний дисбаланс прав і обов'язків сторін, відповідач свідомо ввів позивача - споживача в оману, щодо розміру щомісячного мінімального платежу, а тому діяльність відповідача свідчить про необхідність застосування щодо нього законодавства щодо нечесної підприємницької практики у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів».
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19.05.2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального і порушення норм процесуального права просив скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Вказув, що до 2013 року погашення кредиту здійснювалося позивачем регулярно на умовах сплати мінімального платежу в сумі 1211 доларів США, що підтверджується квитанціями та документами, що надавалися відповідачем.
Позивач заявив та надав відповідні документи, а відповідач в свою чергу не заперечував того, що в 2013 році виявилося, що мінімальний платіж по договору визначено неправильно, і при щомісячній сплаті такого платежу кредит буде погашено на 10 років раніше - у 2017 році. В матеріалах справи наявний документ за підписом працівника банку та з печаткою відділення, про те що при платежі в розмірі 1211 доларів США, строком погашення кредиту є не 01.10.2026 рік, як передбачено умовами договору, а 10.11.2017 року. Крім того дані обставини також встановлені судовими рішеннями.
Посилався на те, що працівниками банку було запропоновано позивачу у 2013-2014 роках сплачувати мінімальний платіж по кредитному договору в сумі 760 доларів США, що і здійснювалося позивачем по січень 2014 року, проте банк заявив про наявність заборгованості за кредитним договором через несплату мінімального платежу в розмірі 1211 доларів США, а також банк по сьогоднішній день продовжує нараховувати позивачу штрафи та пеню обраховуючи їх за несплату мінімального платежу у розмірі 1211 доларів США.
Зазначав, про те, що банк відмовляється вирішувати питання з приведення умов кредитного договору до належних, а тому позивач змушений з 2014 року звертатися до суду для відновлення його порушених прав та припинення незаконних дій банку щодо позивача.
В судовому засіданні позивач та його представник доводи апеляційної скарги підтримали та просили її задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив її відхилити, а рішення суду залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді Борисової О.В., пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для його задоволення.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 02.10.2006 року між ВАТ «КБ «НАДРА» правонаступником якого є ПАТ «КБ «НАДРА» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 65/11/27/2006-840, відповідно доумов якого банком було надано позивачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти у сумі 81567 доларів США в порядку і на умовах, визначених договором.
Відповідно до п.1.2 договору цільове використання кредиту - проведення розрахунків за договором купівлі-продажу №5753 від 02.10.2006 року квартири АДРЕСА_1.
Пунктами 1.3, 1.3.1 та 1.3.2 визначено, що відсотки за користування кредитом розраховується банком на підставі відсоткової ставки у розмірі 9,5 % річних. За управління кредитом здійснюється плата щомісяця з розрахунку 0,35% від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом.
Пунктом 1.4 кредитного договору визначено, що банк надає позичальнику кредит строком на 240 місяців, тобто - на 20 років, кінцевий термін погашення кредиту - 01.10.2026 року (визначений в п.3.3.4 договору).
Повернення кредиту та сплата банку передбачених умовами договору платежів (відсотки та плата за управління кредитом) шляхом здійснення перерахування мінімально необхідного платежу у валюті кредиту. Щомісячна сума мінімально необхідного платежу складає 1211 доларів США. Вносити черговий мінімальний платіж - 1211 доларів США позичальник мав щомісяця до 10 числа поточного місяця. Графік погашення кредиту не складався.
На забезпечення виконання основного зобов'язання за кредитним договором, 02.10.2006 року між ВАТ «КБ «НАДРА» правонаступником якого є ПАТ «КБ «НАДРА» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір та 02.10.2006 року між ВАТ «КБ «НАДРА» правонаступником якого є ПАТ «КБ «НАДРА» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, в яких містяться аналогічні умови та вимоги, в тому числі про мінімальний платіж в сумі 1211 доларів США та про кінцевий термін погашення кредиту - 01.10.2026 року.
Згідно з ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Статтею 6 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).
За змістом ч. 1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За приписами ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Частина 2 цієї ж статті наголошує, що договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Статтею 229 ЦК України визначено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.
Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.
Статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що перед укладанням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача в письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема, мету для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, пов'язаних з одержанням кредиту та укладанням договору про надання споживчого кредиту; строк на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки запропонованих схем кредитування.
У статті19 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено підстави для визнання договору недійсним: укладення договору на умовах, що обмежують права споживача та вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики.
Відповідно до ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється.
Нечесна підприємницька практика включає: вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно: основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; будь-яких застережень щодо прямої чи опосередкованої підтримки виробником продавця або продукції; ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг; потреби у послугах, заміні складових чи ремонті; характеру, атрибутів та прав продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди; права споживача або небезпеки, що йому загрожує.
Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
Забороняються як такі, що вводять в оману: пропонування для реалізації продукції за визначеною ціною, якщо існують підстави вважати, що продавець або виконавець не зможе надати таку продукцію за такою ціною або у таких обсягах, що можна передбачити з огляду на пропоновану ціну та характеристики продукції; пропонування з метою реалізації однієї продукції до реалізації іншої; відмова від пред'явлення споживачу товару, що пропонується, та прийняття замовлення або ненадання товару протягом розумного строку чи демонстрування дефектного зразка товару; недостовірне повідомлення про наявність обмеженої кількості товарів або з метою спонукання споживачів до прийняття швидкого рішення позбавлення їх достатнього періоду часу для прийняття свідомого рішення; пропонування до вільної реалізації продукції, яка вилучена з обігу або щодо обігу якої існують обмеження; недостовірне твердження, що існуватиме загроза особистій безпеці споживача або його сім'ї, якщо він не придбає чи не замовить продукцію; утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції; використання повідомлення про розпродаж у зв'язку із припиненням суб'єкта господарювання, його структурного підрозділу або припинення відповідного виду господарської діяльності, тоді як це не відповідає дійсності.
Перелік форм підприємницької практики, що вводить в оману, не є вичерпним.
Агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.
При встановленні того, чи містить підприємницька практика елементи примусу, докучання або неналежного впливу, до уваги береться: час, характер та повторюваність пропозицій щодо придбання продукції; вживання образливих або загрозливих висловів; використання тяжкої для споживача обставини, про яку продавцю або виконавцю було відомо, для впливу на рішення споживача; встановлення обтяжливих або непропорційних позадоговірних перешкод для здійснення споживачем своїх прав за договором, включаючи положення про право споживача розірвати договір або замінити продукцію чи укласти договір з іншим суб'єктом господарювання; загроза здійснити незаконні або неправомірні дії.
Як агресивні забороняються такі форми підприємницької практики: створення враження, що споживач не може залишити приміщення продавця (виконавця) без укладення договору або здійснення оплати; здійснення тривалих та/або періодичних візитів до житла споживача, незважаючи на вимогу споживача про припинення таких дій або залишення житла; здійснення постійних телефонних, факсимільних, електронних або інших повідомлень без згоди на це споживача; вимога оплати продукції, поставленої продавцем (виконавцем), якщо споживач не давав прямої та недвозначної згоди на її придбання.
Перелік форм агресивної підприємницької практики не є вичерпним.
Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.
Суб'єкти господарювання, їх працівники несуть відповідальність за нечесну підприємницьку практику згідно із законодавством.
Частиною 1 ст.215 ЦК Українивизначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.
Відповідно до вимог ч.ч. 1-3, 5, 6 ст.203 ЦК Українизміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до роз'яснень, які викладені в п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Згідно з п.14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК(статті 215, 1048 - 1052, 1054 - 1055), статті 18 - 19 Закону України «Про захист прав споживачів».
Доводи апеляційної скарги про те, що при укладенні кредитного договору банком приховувалася інформації, що визначена Законом України «Про захист прав споживачів» та ст.ст.1046-1057 ЦК України в частині невідповідності встановленого банком мінімального щомісячного платежу фактичним умовам кредитування та обов'язковому достроковому погашенню кредиту при такому мінімальному платежу не за 20 років, а фактично за 10 років, та щодо введення позивача-споживача в оману внаслідок здійснення нечесної підприємницької практики колегія суддів відхиляє виходячи з наступного.
Відповідно до ч.3 ст.61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30.06.2015 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 30.11.2015 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «НАДРА» про визнання недійсним договору, укладеного внаслідок обману споживача, та договорів, що забезпечували виконання основного зобов'язання, відшкодування збитків та моральної шкоди.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 30.11.2015 року встановлено, що під час розгляду справи у суді першої інстанції так і в апеляційній інстанції позивачем не надано доказів щодо наявності ознак обману у діях відповідача на час укладення кредитного договору. Договір містив у собі визначення всіх необхідних домовленостей сторін визначених ними при підписанні кредитного договору (щодо розміру коштів, строки їх повернення, розмір щомісячного платежу, можливість застосування штрафних санкцій в разі неналежного виконання умов договору та їх розмір та інші положення відображені в розділах договору «предмет договору», «забезпечення повернення кредиту», «порядок надання кредиту та сплату заборгованості», «права та обов'язки сторін», «відповідальність сторін», «звільнення від відповідальності», «врегулювання спорів», «заключні положення».
У той же час Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише у тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживчої інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.
Судами встановлено, що спірний кредитний договірпідписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним. Позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував його умови на протязі майже п'яти років. Відповідач надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору.
А відтак, доводи апелянта щодо наявності помилки при укладенні кредитного договору, що встановлено судовим рішенням колегія суддів відхиляє, оскільки рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 30.06.2015 року встановлено, що відповідачем невірно визначено розмір мінімального необхідного щомісячного платежу, проте вказані обставина свідчить про необхідність внесення змін до кредитного договору, а саме до п.3.3.2 та про необхідність здійснення перерахунку сплачених сум, виходячи з нового вірного розміру щомісячного платежу, а не про наявність підстав для визнання кредитного договору та договорів забезпечення недійсними в цілому.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що при розгляді справи не встановлено жодного з порушень закону з боку відповідача при укладенні кредитного договору, а тому при укладенні оспорюваного кредитного договору позивачу були відомі усі викладені у ньому умови та не існувало ніяких інших підстав, які б примусили позивача прийняти ці умови на вкрай невигідних для себе умовах, оскільки на спростування даних тверджень позивачем не надано будь-яких доказів.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про визнання кредитного договору, іпотечного договору та договору поруки недійсними.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції також прийшов до вірного висновку про відмову в задоволенні позову в частині стягнення коштів з відповідача на користь позивача у розмірі 211003,48 грн., що утримуються у відповідача без достатніх правових підстав, оскільки в ході судового розгляду не знайдено правових підстав для визнання кредитного договору недійсним, а вказана сума була сплачена ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «НАДРА» в межах визначених умовами кредитного договору, а тому відсутні підстави для стягнення з відповідача вказаних грошових коштів та відшкодування моральної шкоди.
В силу ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при ухваленні рішення відповідно до ст.212 ЦПК України оцінив докази з урахуванням вимог ст.ст. 58, 59 ЦПК України про їх належність та допустимість.
Згідно ч. 1 ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, відповідає вимогам матеріального та процесуального права, внаслідок чого підстав для його скасування з мотивів викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 218, 303, 304, 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 17 травня 2016 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий
Судді