5 жовтня 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого суддів: Ткачука О.С., Гримич М.К., Кафідової О.В., Умнової О.В., Фаловської І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про визнання недійсним договору фінансового лізингу, стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 21 грудня 2015 року,
У серпні 2015 року П'яст В.Г. звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 17 лютого 2015 року, укладений між ним та відповідачем і стягнути з відповідача на його користь сплачений адміністративний платіж у розмірі 30 000 грн та 1000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
Позов мотивовано тим, що 17 лютого 2015 року між сторонами було укладено договір фінансового лізингу, предметом якого транспортний засіб, а саме трактор «Фотон» моделі FT 454. Позивач відповідно до домовленості, досягнутої під час попередніх переговорів, обрав модель трактора МТЗ 892, вартістю 150 000 грн, у день укладання договору сплатив 30 000 грн, що, як він вважав, є складовою частиною ціни вартості трактора. Позивач вважає, що його свідомо ввели в оману, оскільки за умовами договору відповідач зобов'язався передати йому трактор марки «Фотон» моделі FT 454 протягом 120 днів після оплати позивачем 50% його вартості у розмірі, яка самостійно без його згоди була визначена відповідачем у сумі 285 000 грн, а здійснена ним оплата у розмірі 30 000 грн є адміністративним платежем, що складає 10 % від вартості трактора, який не повертається у разі розірвання договору фінансового лізингу. Відповідач відмовився передавати трактор, вказавши, що сплачена позивачем сума є адміністративним платежем, тобто винагородою лізингодавцю за організацію та оформлення договору, а позивач вважав, що це часткова оплата вартості трактора. Тому просить визнати недійсним договір фінансового лізингу від 17 лютого 2015 року і стягнути з відповідача сплачені грошові кошти у розмірі 30 000 грн та 1000 грн грошової компенсації на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Томашпільського районного суду Вінницької області від 27 жовтня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір фінансового лізингу № 000221 від 17 лютого 2015 року, укладений між ОСОБА_6 та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс». Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» на користь позивача сплачений адміністративний платіж в сумі 30 000 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 21 грудня 2015 року рішення районного суду скасовано, з ухваленням нового рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Позивач, не погоджуючись з даним рішенням суду апеляційної інстанції подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати із залишенням в силі рішення місцевого суду.
Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з наступного.
Суд першої інстанції, частково задовольняючи позов виходив з того, що оспорюваний договір є недійсним з підстав визначених положеннями ст.18, ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», як такий, що містить несправедливі умови та вводить споживача в оману, укладений із застосуванням нечесної підприємницької практики, оскільки при укладенні з позивачем договору фінансового лізингу відповідач завуалював призначення першого адміністративного платежу в розмірі 30 000 грн під вигляд платежу за договором, який за умовами договору не повертається та є платою за укладення самого договору.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову апеляційний суд виходив з того, що позивачем неправильно обрано такий спосіб захисту своїх прав та інтересів як визнання укладеного між сторонами договору недійсним. Оскаржуваний договір є нікчемним через недодержання сторонами вимоги закону про його нотаріальне посвідчення, тому відсутня необхідність встановлювати обставини щодо обману позивача відповідачем при укладенні оскаржуваного договору, а також обставини щодо нечесної підприємницької діяльності відповідача при укладенні оскаржуваного договору та щодо наявності чи відсутності ліцензії для надання послуг з фінансового лізингу.
Вказані обставини, згідно висновків апеляційного суду є підставою для відмови у задоволенні позову.
З такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна, оскільки вони зроблені без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін, без належної оцінки наявних у матеріалах справи доказів, з огляду на наступне.
Згідно зі ст.ст. 213, 214 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вказаним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 17 лютого 2015 року між сторонами було укладено договір фінансового лізингу з додатками до нього.
Відповідно до вказаного договору, предметом фінансового лізингу є транспортний засіб - трактор марки «Фотон FT 454», який відповідач зобов'язався передати позивачу в строк та на умовах, визначених договором.
Відповідно до квитанції від 17 лютого 2015 року, ОСОБА_6 сплатив на рахунок ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» 30 000 грн, згідно договору без зазначення «адміністративний платіж».
Відповідно до п. 1.3 договору, лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу у власність та передати його у користування лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених договором.
У пункті 1.7 договору вказано, що предмет лізингу передається у користування лізингоодержувачеві протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати лізенгоодержувачем на рахунок лізингодавця: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу; у разі наявності - сплати різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п. 9.4 ст. 9 договору або різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п. 9.6 ст. 9 даного договору.
З договору фінансового лізингу та додатку №1 (а.с. 21) вбачається, що сплачені П'ястом В.Г. 30 000 грн є першочерговим адміністративним платежем у розмірі 10% від вартості предмета лізингу, за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору.
У пункті 8.2 оспорюваного договору вказана погоджена сторонами вартість предмета лізингу, однак лише на момент укладання договору (10 754,72 доларів США). За умовами договору вона може бути змінена, в залежності від зміни обмінного курсу долара США до української гривні або у разі зміни відпускної ціни транспортного засобу у продавця
Звернувшись до суду з позовом позивач в обґрунтування свої вимог посилався саме на те, що договір фінансового лізингу укладений з порушенням ст.ст. 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема є несправедливим, його умови призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, а також укладений із застосуванням нечесної підприємницької практики.
Вирішуючи даний спір та відмовляючи у задоволенні позову в силу неналежності обраного позивачем способу захисту прав апеляційний суд не врахував наступного.
Згідно з умовами договору адміністративний платіж - це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір адміністративного платежу відображається у додатку 1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості предмета лізингу.
Відповідно до пункту 3.2.7 договору лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір у випадку неможливості придбання предмета лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу й у разі необрання нового предмета лізингу лізингоодержувачем протягом року. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу кошти на умовах пункту 12.1 цього договору, що стосуються обсягу повернення коштів.
При цьому згідно з пунктом 12.1 договору лізингодавець повертає лізингоодержувачу лише 60 % авансового платежу, а 40 % утримує як штраф за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж у такому випадку поверненню не підлягає.
За умовами договору лізингоодержувач сплачує лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з: адміністративного платежу; авансового платежу; комісії за передачу предмета лізингу.
Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».
Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.
Так, за змістом частини п'ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір.
У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.
Проаналізувавши норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», слід дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.
Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону України Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13).
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року у справі №6-330цс16, яка, відповідно до ст..360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.
Крім того, статтею 16 Закону № 723/97-ВР передбачено, що лізингові платежі можуть включати:
а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;
б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;
в) компенсацію відсотків за кредитом;
г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
За змістом частини п'ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що положення договору фінансового лізингу є несправедливими, якщо містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення.
Вирішуючи даний спір суд апеляційної інстанції вищевказаних положень не врахував, не перевірив та не надав належної оцінки умовам укладеного між сторонами договору з урахуванням правових підстав заявленого позивачем позову, не перевірив чи не містить оспорюваний договір несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Не перевірено обставин щодо співмірності розміру адміністративного платежу (10 % вартості предмета лізингу) за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору.
Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позову виключно з підстав неправильного обрання позивачем способу захисту прав апеляційний суд не врахував та не перевірив встановлені місцевим судом обставини та правові підстави за яких позов задоволено частково.
З урахуванням вимог ст. 303 ЦПК України та маючи процесуальні можливості вирішити спір по суті, апеляційний суд з формальних підстав відмовив у позові.
Зазначене вище свідчить про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, що в свою чергу призвело до поверхового вирішення спору.
Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд належним чином не перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги. Свої висновки належним чином не мотивував.
За таких обставин, ухвалене судом апеляційної інстанції рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, у зв'язку із чим, відповідно до ст.338 ЦПК України його слід скасувати з передачею справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
Керуючись ст.ст. 335, 336, 338, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Вінницької області від 21 грудня 2015 року скасувати.
Справу передати до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.С. Ткачук
суддіМ.К. Гримич
О.В. Кафідова
О.В. Умнова
І.М. Фаловська