5 жовтня 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого суддів: Ткачука О.С., Гримич М.К., Іваненко Ю.Г., Умнової О.В., Фаловської І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» про захист прав споживача, визнання договору недійсним та стягнення коштів, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» на заочне рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 22 вересня 2015 року, рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2016 року,
У липні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 24 березня 2015 року, частково підписаного між ним та ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс», стягнути з відповідача на його користь сплачені за недійсним договором кошти в сумі 40 000 гривень та проценти за користування коштами у розмірі 4000 гривень.
Позов мотивовано тим, що у березні 2015 року, маючи намір придбати автомобіль CheriBeat через інтернет-мережу сайту AUTORIA вартістю 142380 гривень 23 березня 2015 року позивач поїхав до м. Луцьк, щоб сплатити авансовий внесок і забронювати автомобіль. Прибувши за вказаною менеджером адресою автосалону по вул. Конякіна, 24 побачив вивіску «АвтоФінанс», куди його запросили зайти. Менеджер повідомила про необхідність сплати авансу за автомобіль в сумі 40 000 гривень, надавши йому зразки квитанцій. Загальна сума виписаних менеджером квитанцій складала 142380 гривень. Цього ж дня позивач сплатив 40 000 гривень на користь ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» та замість договору купівлі-продажу підписав наданий менеджером договір фінансового лізингу, яка пояснила, що це є гарантією, у випадку не оплати залишку у сумі 102 380 гривень, за наданими квитанціями. Також менеджер зазначила, що через три дні логісти компанії доставлять йому автомобіль за місцем проживання, після чого сплатить остаточну суму і договір буде знищено. Під час підписання договору зауважив, що на сторінці 2 договору у графі «предмет договору фінансового лізингу» замість обраного автомобіля Cheri Beat зазначено Cheri Tiggo. Менеджер запевнила, що це технічна помилка, яку виправила шляхом повторного заповнення і підписання зазначеної сторінки договору.
Таким чином, 24 березня 2015 року між позивачем та відповідачем замість обумовленого договору купівлі-продажу було підписано договір фінансового лізингу із зазначенням предмету договору у двох варіантах - на автомобіль Chеri Beat та автомобіль Chеri Tiggo та в п. 8.2. договору зазначено вартість предмета лізингу 14 545, 45 доларів США, що еквівалентно 400 000 гривень, а не як було зазначено на сайті 142 380 гривень.
Позивач вважає, що відповідач спонукав його до підписання договору лізингу, який він не мав наміру укладати, що свідчить про здійснення TOB «ЛK «Автофінанс» нечесної підприємницької практики та порушення прав споживача. Укладений договір не відповідає законодавству про фінансовий лізинг і нормам ЦК України, не надано згідно ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів» інформацію про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору і така інформація повинна надаватись до придбання товару та договір відповідно до ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» є несправедливим.
В подальшому позивач звернувся до відповідача із заявою про розірвання договору та повернення коштів, на що отримав відповідь, що договір розірваний 18 травня 2015 року, а кошти в сумі 40 000 гривень не повертаються, оскільки це адміністративний платіж.
Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 22 вересня 2015 року позов задоволено. Визнано недійсним договір фінансового лізингу № 001556 від 24 березня 2015 року, укладений між ОСОБА_6 та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс». Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_6 кошти, сплачені за договором в сумі 40000 грн та проценти за користування коштами в сумі 4000 грн. Всього стягнуто 44000 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2016 року заочне рішення районного суду скасовано, з ухваленням нового рішення, яким позов задоволено частково. Визнано недійсним договір фінансового лізингу №001556 від 24 березня 2015 року, укладений між ОСОБА_6 та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс». Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_6 сплачені за договором 40000 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Відповідач, не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, звернувся із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід відхилити, виходячи з наступного.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов виходив з того, що умови спірного договору є несправедливими та непрозорими, внаслідок чого утворився дисбаланс договірних прав і обов'язків на шкоду споживачеві, підприємницька практика відповідача є нечесною, ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» не надало жодних доказів на підтвердження обґрунтованості умов договору.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову апеляційний суд не погодився з висновками суду щодо обґрунтування підстав для задоволення позову та виходив з того, що стягуючи з відповідача 4000 гривень, як проценти за користування грошима, керуючись ст.ст. 536 та 1048 ЦК України, суд не врахував, що правовідносини сторін виникли не з договору про користування коштами, а на підставі договору фінансового лізингу. Позивач на завдання йому збитків від недійсного договору у позові не посилався.
Згідно висновків апеляційного суду умови укладеного між сторонами договору обмежують права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов'язків, передбачених договором та законом, звужені обов'язки лізингодавця, які передбачені в Законі України «Про фінансовий лізинг», положеннях ЦК України, повністю виключена відповідальність лізингодавця за невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо передачі предмета лізингу та передачі цієї речі належної якості, одночасно значно розширені права лізингодавця, які суперечать вимогам чинного законодавства.
Відповідач при укладенні договору проігнорував права позивача як споживача, передбачені Закону України «Про захист прав споживачів», що призвело до неможливості виконання ним усіх умов договору і його порушені права як слабшої ланки у правовідносинах, які запропонував відповідач, потребують захисту.
Апеляційний суд дійшов висновку, що саме через несправедливі умови договору позовні вимоги про визнання недійсним договору фінансового лізингу підлягають задоволенню.
Вказані висновки суду апеляційної інстанції відповідають фактичним обставинам справи та узгоджуються з нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 березня 2015 року між ОСОБА_6 та ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» було укладено договір фінансового лізингу з додатками, предметом якого є автомобіль марки Cheri Beat.
Згідно п. 8 договору вартість предмету лізингу становить 14 545, 45 доларів США, що в еквіваленті становить 400 000 гривень.
24 березня 2015 року позивачем здійснено платіж на рахунки ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» на суму 40 000 гривень з призначенням платежу «згідно договору 001556 від 24 березня 2015 року», про що свідчить копія квитанції
Відповідно до п. 1.4 договору лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу у власність (отримати право власності на предмет лізингу) та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених цим договором. Лізингоодержувач користується предметом лізингу на умовах вказаного договору фінансового лізингу згідно з положеннями чинного законодавства.
Умовами пункту 1.5 оспорюваного договору передбачено, що лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо, а за вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.
За умовами пункту 3.2.6. договору лізингодавець має право розірвати даний договір в односторонньому порядку за умовами невиконання лізингоодержувачем умов даного договору. При цьому лізингодавець не зобов'язаний завчасно повідомляти лізингоодержувача про розірвання даного договору.
За умовами пункту 3.2.7. лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір навіть не тільки, коли лізингоодержувач не обере новий предмет лізингу, а й у випадку, коли неможливо придбати предмет лізингу.
Згідно п. 3.1.1. обов'язок придбання предмету лізингу лежить тільки на відповідачеві, і на час визначеної фактичної проплати за предмет самого предмета лізингу у лізингодавця ще немає, а він буде придбаватись, у тому числі, за кошти позивача по справі. І навіть у цьому разі, коли частково проплачений предмет лізингу, обов'язок придбати який повинен відповідач, знову встановлюється порядок повернення внесених коштів позивача у порядку п. 12.1 ст.12 даного договору, а саме, що коли лізингоодержувач який сплатив адміністративний платіж, частково або повністю сплатив авансовий внесок та не отримав транспортний засіб, має право розірвати даний договір за власним бажанням, про що має повідомити лізингодавця у письмовій формі з чітким волевиявленням щодо розірвання договору, шляхом направлення листа рекомендованою кореспонденцією.
Застережено даним пунктом, що у такому випадку поверненню підлягає 60% від сплаченого авансового платежу або частини авансових платежів, 40% лізингодавець утримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору, а адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає.
Відповідно до п. 9.8 договору, крім адміністративного платежу, встановлено також одноразовий платіж, розмір якого становить 3% від вартості транспортного засобу вказаного в договорі, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на здійснення необхідних дій, які пов'язані з передачею предмета лізингу.
Відповідно до ст. 10 договору вартість предметі лізингу визначена у доларах США, при цьому зазначено, що усі валютні ризики при зміні курсу покладаються тільки на позивача як лізингоодержувача, не передбачено жодних гарантій для лізингоодержувача на зменшення розміру платежу у разі зменшення курсу долара до національної валюти.
За умовами договору визначено види платежу за предмет лізингу, однак при внесенні позивачем 25 березня 2015 року 40 000 гривень за вказівкою представника лізингодавця як призначення даного платежу, визначено згідно договору від 24 березня 2015 року, а не як адміністративний платіж.
Згідно із частиною другою статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
За частиною другою статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України «Про фінансовий лізинг».
Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.
Так, за змістом частини п'ятої цієї норми у разі визнання окремого положення договору несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним або змінено, а не сам договір.
У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.
Проаналізувавши норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», слід дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони одночасно, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.
Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону України Про захист прав споживачів» є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2-4); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13).
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року у справі №6-330цс16, яка, відповідно до ст.360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.
Крім того, статтею 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що лізингові платежі можуть включати:
а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;
б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;
в) компенсацію відсотків за кредитом;
г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
За змістом частини п'ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що положення договору фінансового лізингу є несправедливими, якщо містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення.
Дослідивши умови договору фінансового лізингу, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір містить несправедливі умови, визначені частиною третьою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір зі споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.
За таких обставин, апеляційний суд, визнаючи умови договору фінансового лізингу несправедливими, а договір недійсним та стягуючи з лізингодавця на користь лізингоодержувача сплачену суму адміністративного платежу, ухвалив законне й обґрунтоване рішення, правильно застосувавши положення Закону України «Про захист прав споживачів» та статей 203, 215 ЦК України.
Встановивши факти та визначивши правовідносини, зумовлені встановленими фактами, суд апеляційної інстанції правильно застосував правові норми та ухвалив правильне по суті рішення.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення. При вирішенні даної справи апеляційним судом правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.
За таких обставин, відповідно до ст. 337 ЦПК України касаційну скаргу слід відхилити і залишити оскаржуване рішення апеляційного суду без змін.
Керуючись ст. ст. 336, 337, 344 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс» відхилити.
Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 січня 2016 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.С. Ткачук
суддіМ.К. Гримич
Ю.Г. Іваненко
О.В. Умнова
І.М. Фаловська