Номер провадження: 22-ц/785/6183/16
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач Парапан В. Ф.
29.09.2016 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Одеської області у складі:
Головуючого: судді Парапана В.Ф.
Суддів: Панасенкова В.О., Драгомерецького М.М.
За участю секретаря Колмакова В.І.,
розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 14 червня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ТОВ «Компанія Дасті», ПАТ «Імексбанк», ТОВ «»Фрегат» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги в частині відступлення права вимоги до позивача,-
У жовтні 2015р. ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом та після уточнення позову просив суд визнати недійсним правочин - договір про відступлення права вимоги, укладений 21.11.2014р. між ПАТ «Імексбанк» та ТОВ «Фрегат» із наступного зміною сторони договору (ТОВ «Фрегат») на ТОВ «Компанія Дасті», в редакції від 06.01.2015р. в частині відступлення прав вимоги стосовно нього та застосувати наслідки недійсності правочину.
Зазначав, що з початку поточного року він отримує постійні телефонні дзвінки від невідомих осіб, які представляються працівниками ТОВ «Компанія Дасті» та заявляють, що право вимоги до нього за кредитними зобов'язаннями було відступлене ПАТ «Імексбанк» на користь ТОВ «Компанія Дасті» і таким чином останнє набуло статусу нового кредитора за рядом кредитних договорів, які нібито укладені між ним та ПАТ «Імексбанк». Під психологічним тиском та погрозами працівники ТОВ «Компанія Дасті» змусили його здійснити платіж на користь компанії в сумі 3 000 грн. за квитанцією від 20.01.2015р. №5071635531. На дату платежу його не було письмово повідомлено про відступлення в порядку ч.2 ст. 516 ЦК України та ч. 13 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» а також не надано доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні відповідно до ч.2 ст. 517 ЦК України.
Листами № 3420 та №3421 від 09.09.2015р.ТОВ «Компанія Дасті» повідомило його про те, що 21.11.2014р. між ПАТ «Імексбанк» та ТОВ «Фрегат» було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого первісний кредитор за плату відступив, а новий кредитор набув права вимоги, належні первісному кредитору за кредитними договорами, які укладені між первісним кредитором та відповідними фізичними особами, перелік яких наведено в додатку №1, який є невід'ємною частиною договору відступлення права вимоги відповідно до п.1.1. договору. 26.12.2014р. між ПАТ «Імексбанк», ТОВ «Фрегат» та ТОВ «Компанія Дасті» укладений договір про заміну сторони в зобов'язанні, предметом якого стала заміна сторони кредитора ТОВ «Фрегат» за договором цесії новим кредитором ТОВ «Компанія Дасті». 14.01.2015р. сторонами були виконані зобов'язання по договору про відступлення права вимоги від 21.11.2014р., а саме на виконання п. 2.1. договору та відповідно до строків сплати, встановлених п.2.2. договору, новий кредитор сплатив первісному кредитору винагороду в повному обсязі, про що складено акт про виконання зобов'язань до договору про відступлення права вимогивід 21.11.2014р.
Також ТОВ «Компанія Дасті» надіслало позивачу копії договору про відступлення права вимоги від 21.11.2014р., договору про заміну сторони у зобов'язанні від 26.12.2014р., акту від 14.01.2015р. про виконання зобов'язань по договору про відступлення права вимоги від 21.11.2014р., додаток №1 до договору про відступлення права вимоги від 21.11.2014р. в редакції договору від 06.01.2015р. Як вбачається з наданої копії додатку №1 до договору про відступлення права вимоги від 21.11.2014р. в редакції договору від 06.01.2015р. відступлене право вимоги до позивача складає: 42 564,99 грн. (40241,67 грн. заборгованість за основним боргом (тілом кредиту), 648,51 грн. за нарахованими відсотками, 1674,81 грн. за нарахованою комісією) за кредитним договором від 06.08.2014р. №5333393/N; 2679,98 грн. (2475,31грн. - заборгованість за основним боргом (тілом кредиту), 51,17 грн. за нарахованими відсотками, 153,50 грн. за нарахованою комісією) за кредитним договором від 26.02.2014р. №999-00086918. Листами від 13.09.2015р. №3449 та №3450 ТОВ «Компанія Дасті» надало довідки, що загальна заборгованість позивача перед ТОВ «Компанія Дасті» за кредитним договором від 06.08.2014р. №5333393/N складає 5 6040,15 грн. та 3309,17 грн. за кредитним договором від 26.02.2014р. № 999-00086918, при цьому не надавши структуру цієї заборгованості та причини її зростання. Наголошував, що йому не відомо про укладання зазначених кредитних договорів з ПАТ «Імексбанк» та ним не було отримано за даними правочинами коштів у позику. Вважає, що вимоги ТОВ «Компанія Дасті» до нього щодо сплати кредитної заборгованості за відступленими правами вимоги є необґрунтованими та незаконними, а договір від 21.11.2014р. про відступлення права вимоги в частині відступлення права до нього є недійсним, оскільки укладений з порушенням вимог діючого законодавства, так як на момент переходу права вимоги у нього заборгованості перед ПАТ «Імексбанк» не було, крім того, вказаний договір є фактично договором факторингу, ТОВ «Компанія Дасті» не є фінансовою установою а отже не має права на діяльність в сфері факторингу.
Відповідачі: ТОВ «Компанія Дасті» позов не визнали, а ПАТ «Імексбанк» позов визнав. ТОВ «Фрегат» в судове засідання не зв'явилось.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 14.06.2016р. у позові відмовлено.
У апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати, а позов задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, на не дослідження і не надання належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам та не сприяння повному, об'єктивному та неупередженому розгляду справи.
У письмових поясненнях на апеляційну скаргу представник АТ «Імексбанк» підтримав доводи апеляційної скарги ОСОБА_2
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, що з'явилися у судове засідання, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на таке.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в результаті вирішення спору не було встановлено порушень вимог законодавства при укладанні спірних договорів, так само і не було встановлено факту порушення прав ОСОБА_2 при вчиненні спірних правочинів.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він відповідає вимогам закону та дійсним обставинам справи.
Встановлено, що позивач не був стороною правочинів, які він оспорює.
Судом встановлено, що 26.02.2014р. між АТ «Імексбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір про надання кредиту № 999-00086918/1, у відповідності до умов якого Банк зобов'зався для потреб позичальника надати кредит за допомогою платіжної картки VISA у готівковій чи безготівковій формі шляхом сплати з поточного рахунку № 999-00086918 (картковий рахунок) коштів понад кредитовий залишок коштів на рахунку (овердрафт) в межах встановленого строку та ліміту овердрафту, а позичальник зобов'язався своєчасно погашати овердрафт, сплачувати фіксовану процентну ставку за користування кредитом (процентна ставка), комісію передбачену цим договором та виконувати інші зобов'язання згідно цього договору. Отримання кредиту окремими частинами або в повній сумі проводиться позичальником самостійно за допомогою вищевказаної платіжної картки. Максимальна заборгованість позичальника за кредитом на умовах овердрафту (ліміт овердрафту) встановлюється в сумі 3 000 грн.
Також 06.08.2014р. між АТ «Імексбанк» й ОСОБА_2 було укладено договір приєднання № 5333393/N, за умовами якого Банк зобов'язався надати кредит позичальнику для сплати коштів понад кредитовий залишок коштів на рахунку (овердрафт) шляхом встановлення на поточний рахунок № 26253000035407980 (картковий рахунок) у розмірі та на умовах, встановлених у даному договорі, а позичальник зобов'язався повернути кредит і сплатити проценти за користування кредитом, а також інші платежі відповідно до умов договору. Кредит надавався на умовах повернення, строковості та платності. Розмір кредиту склав 43 000 грн., із сплатою фіксованої процентної ставки в розмірі 16%. Остаточний термін повернення кредиту складає 05.08.2018р. відповідно до погодженого у додатку № 1 до договору графіку.
На виконання умов договору про надання кредиту № 999-00086918/1 від 26.02.2014р. АТ «Імексбанк» було надано у власність ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 3 000 грн., а на виконання умов договору приєднання № 5333393/N від 06.08.2014р. грошові кошти в сумі 43 000 грн.
В судовому засіданні позивач підтвердив, що він дійсно укладав зазначені договори та отримував по ним грошові кошти, що спростовує посилання позивача про те, що він вказані договори не укладав та грошові кошти по ним не отримував.
21.11.2014р. між АТ «Імексбанк» та ТОВ «Фрегат» був укладений договір про відступлення права вимоги відповідно до якого первісний кредитор за плату передав, а новий кредитор одержав право вимоги, належні первісному кредитору за кредитним договорами, які укладені між первісним кредитором та відповідними фізичними особами, перелік яких зазначено в додатку №1. До вказаного додатку увійшли зокрема і права вимоги до ОСОБА_2 щодо виконання зобов'язань за кредитними договорами № 5333393/N від 06.08.2014р. та № 999-00086918/1 від 26.02.2014р. На офіційному сайті ПАТ «Імексбанк» було розміщено повідомлення, що 06.01.2015р. була проведена переуступка права вимоги боргу за кредитами, оформленим певним фізичним особам, копія якого є в матеріалах справи.
У подальшому, 26.12.2014р. АТ «Імексбанк», ТОВ «Фрегат» та ТОВ «Компанія Дасті» уклали договір про заміну сторони в зобов'язанні згідно якого здійснена заміна сторони, а саме нового кредитора у відступленні права вимоги від 21.11.2014р., укладеного між Банком та ТОВ «Фрегат» змінено на ТОВ «Компанія Дасті». До казаного договору вносились зміни з приводу визначення обсягу відступлених прав вимоги відповідно до угоди від 06.01.2015р.
Листами від 09.09.2015р. № 3420 та №3421 ТОВ «Компанія Дасті» повідомило позивача про те, що 21.11.2014р. між ПАТ «Імексбанк» та ТОВ «Фрегат» було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого первісний кредитор за плату відступив, а новий кредитор набув права вимоги, належні первісному кредитору за кредитними договорами, які укладені між первісним кредитором та відповідними фізичними особами, перелік яких наведено в додатку №1, який є невід'ємною частиною договору відступлення права вимоги відповідно до п.1.1. договору та надіслало позивачу копії договору про відступлення права вимоги від 21.11.2014р., договору про заміну сторони у зобов'язанні від 26.12.2014р., акту від 14.01.2015р. про виконання зобов'язань по договору про відступлення права вимоги від 21.11.2014р., додаток №1 до договору про відступлення права вимоги від 21.11.2014р. в редакції договору від 06.01.2015р., що не заперечувалось позивачем.
ОСОБА_2 наголошував, що договір про відступлення права вимоги від 21.11.2014р., укладений між АТ „Імексбанк" та ТОВ „Фрегат", в тому числі в редакції тристоронніх договорів, вчинених ПАТ „Імексбанк", ТОВ „Фрегат" та ТОВ „Компанія Дасті", про заміну сторони в зобов'язанні від 26.12.2014р. та від 06.01.2015р., в частині відступлення прав вимоги виконання ним зобов'язань за вищезазначеними кредитними договорами є недійсним та просить застосувати наслідки його недійсності.
В якості підстав позову ОСОБА_2 посилається на те, що спірні договори були вчинені без його повідомлення про факт їх укладання та стосувались відступлення прав вимоги по зобов'язанням, реальність яких не підтверджена документально та строк виконання яких на момент переходу прав був таким, що не настав. Крім того, позивач посилався на те, що спірні договори за своєю правовою природою є договорами факторингу, у зв'язку з чим, їх вчинення потребує наявності у ТОВ «Компанія «Дасті» ліцензії на надання відповідної фінансової послуги, яка не видавались в установленому законом порядку даному відповідачу. За переконанням позивача, вказані порушення вимог закону, допущені при вчиненні спірних правочинів, свідчать про їх недійсність.
Колегія суддів вважає, що при наданні правової оцінки спірним договорам, суд пешої інстанції правильно виходив з такого.
Так, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
За правилами ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому, ч. ч. 1, 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. У п.п. 4, 8 постанови №9 пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009р. зазнеачено, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Судам відповідно до ст. 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220, ч. 1 ст. 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК тощо).
Вирішуючи справу суд першої інстанції правильно визнав, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. При цьому, ст. 203 ЦК України передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК України або іншому законі немає спеціальної підстави (норми) для цього.
За змістом заявлених підстав позову, до яких належить зокрема те, що спірні договори були вчинені без повідомлення позивача про факт їх укладання, суд першої інстанції вірно виходив з такого.
Згідно зі ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист
свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Таким чином, законом гарантується судовий захист субєктивного права за умови доведеності факту його порушення, оскільки відсутність порушення права унеможливлює його судовий захист.
Так, ст. 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом.
Згідно зі ст.ст. 514, 516 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків.
При цьому, умовами кредитних договорів № 5333393/N від 06.08.2014р. та № 999-00086918/1 від 26.02.2014р. не передбачено необхідності погодження із позичальником, тобто позивачем, заміну кредитора у зобов'язанні.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що за загальним правилом заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його інтересів.
Саме така правова позиція з приводу застосування норм ст.ст. 203, 215, 512, 514, 516 ЦК України у спорі про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги висловлена у постанові Верховного Суду України від 03.06.2015р. № 3-198гс15, обов'язковість застосування якої випливає із положень ч. 2 ст. 214 та ст. 360-7 ЦПК України.
Отже, в даному випадку, посилання ОСОБА_2 на начебто необізнаність із фактом укладення спірних договорів в якості підстави для визнання їх недійсними не заслуговують на увагу, оскільки спірні договори ніяким чином не впливають на обсяг його прав та обов'язків, не змінюють його правового становища як боржника у відповідних зобов'язаннях та, як наслідок, не порушують його прав.
Більш того, суд правильно зауважив, що згідно з ч. 2 ст. 516 ЦК України якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Проте, всупереч наведеній нормі закону та своїй правовій позиції, ОСОБА_2 не надав суду жодного доказу на підтвердження виконання ним зобов'язань за кредитними договорами № 5333393/N від 06.08.2014р. та № 999-00086918/1 від 26.02.2014р. на користь первісного кредитора АТ «Імексбанк» після укладення спірних договорів. Тобто, стверджуючи про те, що спірні договори змінили правове становище позивача, останній своїми діями повністю спростовує свої твердження із цього приводу. Крім того, позивачем на користь ТОВ «Компанія Дасті» було здійснено платіж в сумі 3 000 грн., що підтверджується квитанцією від 20.01.2015р. №5071635531, що свідчить про його обізнаність про відступлення права вимоги та погодження з вказаним. Доказів, що позивач сплатив вказану суму у зв'язку з погрозами працівників ТОВ «Компанія Дасті» не надано.
Суд першої інстанції вірно керувався тим, що чинним законодавством, а саме ст. 204 ЦК України, встановлено презумпцію дійсності правочину, доки в судовому порядку не буде встановлено інше, оскільки саме суд наділений остаточними повноваженнями щодо кваліфікації будь-якого правочину як недійсного (нікчемного). За таких обставин, оскільки кредитні договори, на підставі яких виникли відповідні грошові зобов'язання ОСОБА_2 є чинними та діючими, в установленому порядку недійсними не визнавались, а також враховуючи відсутність на теперішній час рішення суду про визнання недійсним (нікчемним) спірних договорів про відступлення права вимоги, боржник не може звільнятись від виконання власних грошових зобов'язань на користь нового кредитора ТОВ «Компанія «Дасті», в той час як останнє вправі застосовувати визначені законом та договором заходи відповідальності порушників зобов'язань.
Посилання позивача на те, що спірні договори стосувались відступлення прав вимоги по зобов'язанням, реальність яких не підтверджена документально та строк виконання яких на момент переходу прав був таким, що не настав, суд вірно відхилив виходячи з наступного.
В силу положень ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема із правочинів.
Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Згідно з положеннями ч.ч. 1, 3 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
При цьому, в силу положень ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
В постанові Верховного Суду України від 02.07.2014р. по справі № 6-79цс14 наведено правовий аналіз сутності договору позики та кредитного договору, за результатами чого було зроблено такий правовий висновок. За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. На відміну від договору позики, кредитний договір за своєю юридичною природою є консенсуальним, оплатним і двостороннім та відмінним за своїм суб'єктним складом, оскільки кредитором може виступати лише банк чи інша кредитна установа, яка має відповідну ліцензію.
В постанові Верховного Суду України від 18.09.2013р. по справі № 6-63цс13 зазначено, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
З наведеного вбачається висновок, що обов'зок позичальника повернути суму отриманої позики відповідно до умов кредитного договору, у випадку отримання коштів за таким договором, є реальним та існуючим зобов'занням, яке має чіткі строки та терміни його виконання. Факт відсутності або наявності простроченої суми заборгованості за кредитним договором не впливає на реальність цього зобов'зання, а має значення лише при визначенні питання про можливість примусового повного або часткового виконання такого обов'зку.
Отже, зобов'зання позивача, що були відступлені на користь ТОВ «Компанія «Дасті» на підставі оспорюваних правочинів, є реальними та дійсними, у зв'зку з чим, в даному випадку відсутнє порушення вимог ст. 514 ЦК України щодо реальності та дійсності прав вимоги, що переходять від первісного кредитора в порядку цесії.
Посилання позивача на постанову Верховного Суду України від 02.10.2012р. № 3-42гс12 не заслуговують на увагу, оскільки в даному судовому рішенні відображений правовий висновок про неможливість відступлення прав вимоги у неіснуючому зобов'занні, тобто зобов'занні, яке не могло бути виконане ані на час розгляду справи, ані в майбутньому, оскільки кореспондуючий відступленому грошовому обов'зку боржника юридичний факт оформлення виконання підрядних робіт відповідним актом, не мав місце у правовідносинах, в межах яких здійснювався правовий висновок. Таким чином, даний правовий висновок Верховного Суду України не підлягає застосуванню при вирішенні даного спору з огляду на відмінність фактичних обставин справи, за результатами якої він був зроблений, та, як наслідок, відсутність ознаки подібності правовідносин.
Також в якості підстави для визнання спірних договорів недійсними ОСОБА_2 посилався на той факт, за своєю правовою природою вказані правочини є договорами факторингу, у зв'язку з чим, їх вчинення потребує наявності у ТОВ «Компанія «Дасті» ліцензії на надання відповідної фінансової послуги, яка не видавались в установленому законом порядку даному відповідачу.
Відповідно до преамбули Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" від 12.07.2001р. N 2664-III (з наступними змінами та доповненнями; далі по тексту - Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг") цей Закон встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг. Метою цього Закону є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.
Згідно зі ст. 2 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" цей Закон регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з надання фінансових послуг.Фінансові установи в Україні діють відповідно до цього Закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності.
В силу положень ст. 1 названого Закону, фінансовими установами є юридичні особи, які відповідно до закону надають одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесені до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг. В свою чергу, учасниками ринків фінансових послуг є юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, та споживачі таких послуг. Фінансовою послугою є операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Положеннями ст. 4 ЗУ „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" передбачено, що надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, вважається фінансовою послугою.
При цьому, ч. 4 ст. 5 цього Закону передбачено, що можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.
З огляду на наведені положення законодавства, суд правильно визнав, що сфера дії ЗУ „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" за своїм суб'єктним складом є обмеженою і не поширюється зокрема на юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, тобто особами, виключним різновидом діяльності, яких є надання фінансових послуг, оскільки суб'єктами законодавчого регулювання даного Закону є саме професійні учасники ринку фінансових послуг.
В той же час, зміст положень ст.ст. 512 - 517 ЦК України не містить спеціальних застережень щодо можливості відступлення прав вимоги виключно на користь осіб, які є професійними учасниками ринку фінансових послуг. У зв'язку з викладеним, суд зазначає, що до правовідносин щодо відступлення права вимоги на користь особи, що не є учасником ринку фінансових послуг, положення Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" не застосовуються. Саме тому договір про відступлення права вимоги як загальна договірна конструкція, є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи.
Викладена правова позиція знайшла своє відображення у постанові Верховного Суду України від 18.07.2012р. № 6-79цс12.
Згідно з ч. 2 ст. 7 ЗУ „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" у разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.
При цьому, відповідно до ст. 34 ЗУ „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг" факторинг, який є фінансовою послугою, не відноситься до переліку послуг, що підлягають обов'язковому ліцензуванню.
Таким чином, приймаючи до уваги, що ТОВ «Компанія «Дасті» не є фінансовою установою, виключним різновидом її господарської діяльності не є надання фінансових послуг, наслідком чого є неможливість застосування до господарської діяльності даної юридичної особи положень ЗУ „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг", а також враховуючи, що надання факторингових послуг виходячи із положень вказаного закону не потребує обов'язкового ліцензування, суд доходить висновку, що посилання позивача на відсутність у ТОВ «Компанія «Дасті» ліцензії на надання фінансових послуг не може свідчити про недійсність спірних договорів.
Також, при вирішенні даного спору, з урахуванням правової позиції ОСОБА_2, суд вважав за необхідне застосувати також наступну правову позицію, викладену у постанові від 06.07.2015р. № 6-301цс15, з приводу розмежування понять «факторинг» та «відступлення права вимоги».
Так, норми ст. 6 ЦК України розкриває ст. 627 цього Кодексу, в якій зазначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК України).
Частина 1 ст. 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
За змістом ст. 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договір цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.
Разом з тим, розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (ч. 1 ст. 510 ЦК України).
Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.
В даному випадку, при укладенні спірних договорів, не відбувалось надання АТ «Імексбанк» як клієнту фінансової послуги, оскільки відбулась виключно заміна сторін (кредитора) у низці кредитних договорів, у зв'язку з чим, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірні договори за своєю правовою природою не є договорами факторингу.
Таким чином, суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи повно та всебічно, надавши їм правильну юридичну кваліфікацію, дійшов вірного висновку про безпідставність позовних вимог повивача й правильно відмовив йому у задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги вищевикладених висновків не спростовують, а тому колегія суддів не приймає їх до уваги.
Рішення суду є правильним, воно ухвалено у відповідності до положень ст. ст. 212-215 ЦПК України і підстав для його зміни, як про це йдеться мова у апеляційній скарзі, немає.
Відповідно з вимогами ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Судом першої інстанції обставини справи досліджено повно, а зібраним доказам дана вірна оцінка.
На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 313-315, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 14 червня 2016 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.
Судді апеляційного суду Одеської області: В.Ф. Парапан
ОСОБА_3
ОСОБА_4