Ухвала
іменем україни
28 вересня 2016 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Фаловської І.М.,
суддів: Висоцької В.С., Іваненко Ю.Г.,
Кафідової О.В., Умнової О.В.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 23 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 24 лютого 2016 року,
У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 2008 року ОСОБА_4 позичив у нього грошові кошти у розмірі 2 500 доларів США та 6 000 грн., які зобов'язався повернути. Протягом 2010 - 2012 років відповідач повернув частину коштів: 500 доларів США та 6 000 грн. На неодноразові прохання повернути решту коштів, відповідач відмовлявся, повідомляв, що повернути гроші не в змозі у зв'язку з їх відсутністю. Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просив стягнути з ОСОБА_4 43 055,09 грн. боргу за договором позики, три відсотки річних у розмірі 3 767,32 грн.
Рішенням Рожищенського районного суду Волинської області від 23 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 24 лютого 2016 року, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 43 055,09 грн. боргу за договором позики та три відсотки річних у розмірі 3 767,32 грн., а всього - 46 822,41 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
У касаційній скарзі ОСОБА_4, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що наявними у матеріалах справи належними та допустимими доказами підтверджено обставини щодо порушення позичальником умов укладеного між сторонами договору позики, а тому відповідач зобов'язаний повернути позичені кошти та три відсотки річних позивачу.
Проте з такими висновками судів погодитись не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Таким вимогам закону судові рішення повністю не відповідають.
Судами встановлено, що всередині 2008 року ОСОБА_3 надав у борг ОСОБА_4 2 500 доларів США та 6 000 грн., які останній зобов'язався повернути.
Установлено, що частину боргу в розмірі 500 доларів США та 6 000 грн. було повернуто позивачу в 2010 - 2012 роках.
Позикові відносини регулюються положеннями глави 71 ЦК України.
Поняття договору позики визначено ст. 1046 ЦК України, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ст. 1046 ЦК України).
Ця особливість реальних договорів зазначена в ч. 2 ст. 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
За змістом ст. 205 ЦК України сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Згідно із ч. 1 ст. 206 ЦК України усно можуть вчинятись правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
За ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Відповідно до частин 1 та 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.
Вказані вище висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 08 червня 2016 року № 6-1103цс16, яка відповідно до вимог ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
Разом з тим, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач вказував, що кошти у сумі 2500 доларів США і 6000 грн. у ОСОБА_3 позичав не він особисто, а громадяни ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у його присутності. Однак він поручителем не виступав і жодних документів не підписував. Крім цього, частину коштів повертав також не він, а ОСОБА_5
Отже в запереченнях на позовну заяву (а. с. 13-14) та в апеляційній скарзі (а. с. 36-40) ОСОБА_4 не погоджувався як з фактом укладення договору позики, так і з фактом отримання у борг коштів.
Однак вказаним запереченням відповідача належної правової оцінки суди не надали.
Згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Так, в матеріалах справи відсутні відповідні пояснення, викладені в письмовій формі працівником органів внутрішніх справ, які відібрані у ОСОБА_4 та записані цим працівником, у відповідності до вимог чинного законодавства, що останній дійсно позичав вказані кошти у позивача.
Лише один висновок про результати розгляду звернення громадянина складений лейтенантом міліції Моргуном О.А. 15 липня 2015 року, без відповідних пояснень, що міститься в матеріалах справи, не може бути допустимим доказом укладення договору позики.
Матеріали перевірки вказаного факту, проведеної працівником Луцького районного відділу УМВС України у Волинській області судами не досліджувалися та не перевірялися.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14, у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України). Якщо сторона (її представник, повноваження якого не обмежені) визнавала обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, суд посилається на це в рішенні як на підставу звільнення від доказування цих обставин (ч. 1 ст. 61 ЦПК України), а при прийнятті згідно зі ст. 178 ЦПК України відмови сторони від визнання обставини - зазначає про його відхилення. У цій частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім заперечень на позов, відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності.
Разом з тим, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги та не розглянули заяву відповідача про застосування строків позовної давності. При цьому, не встановили, коли відбулося часткове повернення боргу, обмежившись висновком про його повернення в 2010 - 2012 роках.
Однак, оскільки до суду позивач звернувся 20 жовтня 20015 року, то є наявні підстави перевірки застосування вимог статей 257, 258, 267 ЦК України до спірних правовідносин.
Крім того, судами не наведено обґрунтованого розрахунку суми боргу відповідно до вимог ст. 625 ЦК України.
Таким чином, суди попередніх інстанцій у порушення вимог статей 213, 214 ЦПК України не встановили всіх дійсних обставин справи, допустили неповноту в їх з'ясуванні, а тому дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування, а відтак і рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 388 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Рожищенського районного суду Волинської області від 23 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 24 лютого 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий І.М. Фаловська
Судді: В.С. Висоцька
Ю.Г.Іваненко
О.В.Кафідова
О.В. Умнова