ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
21.09.2016Справа №910/11581/16
За позовомПриватного підприємства "Пінта"
до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
простягнення 293 940,00 грн.
суддя Пукшин Л.Г.
Представники:
від позивача не з'явились;
від відповідача ОСОБА_2 - представник за довіреністю від 07.04.16; ОСОБА_1
В судовому засіданні 21.09.2016 в порядку ст. 85 ГПК України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Приватного підприємства "Пінта" до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення 293 940 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що між Приватним підприємством "Пінта" (надалі - Позивач/Покупець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (надалі - Відповідач/Постачальник) було укладено усний договір поставки, за умовами якого Покупець здійснює у безготівковій формі попередню оплату товару на рахунок Постачальника, а Постачальник в свою чергу зобов'язується поставити товар з моменту пред'явлення вимоги Покупцем. За доводами позивача, в рахунок попередньої оплати за товар ПП "Пінта" було перераховано грошові кошти на загальну суму 658 520,00 грн., що підтверджується відповідними платіжними дорученнями, однак відповідач всупереч умовам усного договору не здійснив поставку товару та не повернув в повній мірі попередню оплату. Оскільки, вимога позивача про повернення грошових коштів № 2004 від 20.04.2016 не була задоволена відповідачем, ПП "Пінта" звернулось до суду з позовом про стягнення 293 940, 00 грн.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 23.06.2016 порушено провадження у справі № 910/11581/16 за вказаною позовною заявою та призначено розгляд справи в судовому засіданні 10.08.2016.
Через загальний відділ діловодства господарського суду надійшли клопотання сторін про відкладення розгляду справи у зв'язку з неможливістю забезпечити явку уповноважених представників в судове засідання призначене на 10.08.2016.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 10.08.2016 розгляд справи в порядку ст. 77 ГПК України відкладено на 07.09.2016.
06.09.2016 через загальний відділ діловодства господарського суду надійшов письмовий відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує проти незаконних та безпідставних вимог позивача та повідомляє, що в період з листопада 2012 року по травень 2015 року позивачем були перераховані грошові кошти у розмірі 658 520,00 грн., з яких 364 580 грн. - повернені позивачу, а 2 93 940,29 грн. - сплачено за поставлений відповідачем товар. Крім того, у податкових розрахунках за формою № 1ДФ позивач підтверджує поставку товару відповідачем не лише в сумі 293 940,29 грн., а й в значно більшому розмірі ніж фактично було здійснено.
В судовому засіданні 07.09.2016 було оголошено перерву до 14.09.2016 за клопотанням позивача.
В судове засідання 14.09.2016 представники сторін з'явились, представник позивача надав письмові пояснення до позовної заяви та клопотання про компенсацію судових витрат на оплату послуг адвоката в розмірі 14700,00 грн., що були залучені судом до матеріалів справи.
Представник позивача подав клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з необхідністю надати додаткові докази по справі, яке було судом задоволено, в судовому засіданні оголошено перерву до 21.09.2016.
В судове засідання 21.09.2016 представники позивача не з'явились, документи на підтвердження своїх заперечень на відзив не надали, про час та місце судового засідання повідомлені належним чином.
В судовому засіданні 21.09.2016 суд заслухав представників відповідача, які проти позову заперечували та просили відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)
Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
Таким чином, незважаючи на те, що позивач не з'явився у судове засідання., справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.
Як вбачається з пояснень представників сторін, протягом листопада 2012 - травня 2015 між Приватним підприємством "Пінта" та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 тривали господарські відносини щодо поставки товару.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що між Приватним підприємством "Пінта" (далі - позивач, покупець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (далі - відповідач, постачальник) було укладено усний договір поставки, за умовами якого покупець здійснює у безготівковій формі попередню оплату товару на рахунок постачальника, а постачальник в свою чергу зобов'язується поставити товар з моменту пред'явлення вимоги Покупцем. За доводами позивача, в рахунок попередньої оплати за товар ПП "Пінта" було перераховано грошові кошти на загальну суму 658 520,00 грн., що підтверджується відповідними платіжними дорученнями: № 22 від 22.02.2013 року на суму 1100,00 грн.; №21 від 22.02.2013 року на суму 6300,00 грн.; №52 від 26.03.2013 року на суму 3000,00 грн.; № 62 від 12.04.2013 року на суму 12120,00 грн.; № 64 від 26.04.2013 року на суму 65000,00 грн.; № 234 від 10.09.2013 року на суму 35000,00 грн.; № 251 від 02.10.2013 року на суму 100000,00 грн.; № 255 від року на суму 100000,00 грн.; № 258 від 11.10.2013 року на суму 100000,00 грн.; № 311 від 06.12.2013 року на суму 100000,00 грн.; № 330 від 20.12.2013 року на суму грн.; № 29 від 11.02.2014 року на суму 100000,00 грн.; № 15 від 26.01.2015 року на суму 10000,00 грн.; № 125 від 07.05.2015 року на суму 7000,00 грн.; № 114 від 18.05.2015 року на суму 9000,00 грн. Таким чином, загальна сума, що була перераховано за товар у вигляді попередньої оплати становить 658 520,00 грн. та вказана обставина представниками сторін не заперечується.
За твердженням позивача, відповідач всупереч умовам усних домовленостей сторін не здійснив поставку товару, який був оплачений позивачем, та не повернув в повній мірі попередню оплату. Відповідачем було здійснено повернення попередньої оплати за товар в загальному розмірі 364 580,00 грн., що підтверджується наступними платіжними дорученнями: №432 від 26.02.2014 року на суму 65000,00 грн.; №47 від 26.06.2014 року на суму 30000,00 грн.; №446 від 24.06.2014 року на суму 100000,00 грн.; №458 від на суму 35000,00 грн.; №463 від 10.10.2014 року на суму 60000,00 грн.; №465 від 16.10.2014 року на суму 27820,00 грн.; №471 від 09.12.2014 року на суму 4000,00 грн.; №481 від 05.03.2015 року на суму 19900,00 грн.; №485 від 16.04.2015 року на суму грн.; №487 від 27.04.2015 року на суму 20360,00 грн.
Позивач звернувся до відповідача з вимогою (претензією) про повернення грошових коштів № 2004 від 20.04.2016 року, що була отримана відповідачем 29.04.2016.
У відповідь на вказану претензію відповідач, в свою чергу, 11.05.2016 направив на адресу позивача Повідомлення про результати розгляду претензії, в якому зазначив, що товар в сумі 293940,00 грн. ПП «Пінта» поставлений в повному обсязі, заборгованість з боку ФОП ОСОБА_1 відсутня, тому претензія відхиляється.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають з наступних підстав.
За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.
Статтею 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Господарські договори укладаються за правилами встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Статтями 202, 205 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) закріплено загальне поняття правочину, яким є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин для якого не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Згідно зі статтею 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
За приписами частини першої та другої статті 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Частиною другою статті 642 ЦК України встановлено, що якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції.
Допускається укладання господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів (частина перша статті 181 ГК України).
Протягом листопада 2012 - травня 2015 між Приватним підприємством "Пінта" та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 тривали господарські правовідносини.
З огляду на фактичні правовідносини, які склалися між ФОП ОСОБА_1 та ПП «Пінта», господарський суд дійшов висновку, що між ними виникли зобов'язальні відносини, на підставі укладеного у спрощений спосіб договору поставки, що регулюється нормами положення статей параграфів 1, 3 глави 54 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та параграфа 1 глави 30 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
Частиною 1 ст. 265 ГК України передбачено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні -покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно ч. 6 ст. 265 ГК України до відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.
Частиною 2 ст. 712 ЦК України також передбачено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до ст. 655 ЦК України одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до п. 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи; крім того, неподання позивачем витребуваних господарським судом матеріалів, необхідних для вирішення спору, тягне за собою правові наслідки у вигляді залишення позову без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 81 ГПК.
Як слідує із матеріалів справи, позивачем було прийнято до оплати наступні виставлені відповідачем рахунки-фактури (№ 0102 від 01.02.13, № 1411 від 14.11.12, № 1503 від 15.03.13, № 0804 від 08.04.13, № 0209 від 02.09.13, № 0110 від 01.10.13, № 0910 від 09.10.13, № 1110 від 11.10.13, № 0612 від 06.12.13, № 2012 від 20.12.13., № 1102 від 11.02.14, № 2001 від 20.01.15, № 1805 від 18.05.14) та, відповідно, прийнята пропозиція відповідача щодо продажу йому (позивачу) товару.
В платіжних дорученнях, що долучені позивачем до матеріалів справи на загальну суму 658 520,00 грн. містяться посилання саме на вказані вище рахунки, зазначено, що здійснюється передоплата за товар. Факт здійснення попередньої оплати в сумі 658 520,00 грн. за товар підтверджується також і відповідачем.
В той же час, з матеріалів справи вбачається, що відповідно до платіжних доручень № 432 від 26.02.2014 на суму 65000,00 грн.. № 47 від 26.06.2014 на суму 30000,00 грн., № 446 від 24.06.2014 на суму 100 000,00 грн., № 458 від 25.09.2014 на суму 35000,00 грн., № 463 від 10.10.2014 на суму 60000,00 грн., № 465 від 16.10.2014 на суму 27820,00 грн., № 471 від 09.12.2014 на суму 4000,00 грн., № 481 від 05.03.2015 на суму 19900,00 грн., № 485 від 16.04.2015 на суму 2500,00 грн., № 487 від 27.04.2015 на суму 20360,00 грн., відповідачем було здійснено повернення попередньої оплати на загальну суму 364580,00 грн., на яку поставка товару позивачу здійснена не була.
Факт повергнення попередньої оплати в розмірі 364 580,00 грн. позивачем не заперечується, в той же час позивач зазначає, що на суму 293 940,00 грн. відповідачем товар поставлено не було, відтак у відповідача існує заборгованість перед позивачем на вказану суму.
Доказами поставки товару є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, тобто документи, що підтверджують факт поставки товару визначеної вартості та факт прийняття вказаного товару відповідачем.
Суд не погоджується з запереченнями відповідача щодо недопоставки товару на загальну суму 293 940,00 грн. з таких підстав. На підтвердження поставки товару позивачу відповідачем надано суду копії наступних товарних чеків на загальну суму 293940,29 грн.: № 87 від 10.09.13 на суму 35420,29 грн., № 37 від 18.05.2015 на суму 16000,00 грн., № 21 від 15.03.2013 на суму 15120,00 грн., № 15 від 02.02.2013 на суму 1100,00 грн., № 11 від 20.01.2015 на суму 10000,00 грн., № 167 від 14.11.2012 на суму 6300,00 грн., № 5 від 31.01.2014 на суму 210000,00 грн. Відповідач зазначив, що він є платником єдиного податку ІІ групи. Відповідно до вимог пп. 296.1.1 п.296.1 ст. 296 Податкового кодексу України ведення обліку таких платників полягає у заповненні Книги обліку доходів шляхом щоденного за підсумками робочого дня, відображення отриманих доходів.
Відповідно до п. 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 р. N 88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 5 червня 1995 р. за N 168/704 (Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку), первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.
Статтею 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" передбачено, зокрема, що первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Згідно ч. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Відповідно до п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата і місце складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий чи електронний підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Залежно від характеру операції та технології обробки даних до первинних документів можуть бути включені додаткові реквізити: ідентифікаційний код підприємства, установи з Державного реєстру, номер документа, підстава для здійснення операцій, дані про документ, що засвідчує особу-одержувача тощо.
Відповідно до ст.. 2 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» розрахунковий документ - документ встановленої форми та змісту (касовий чек, товарний чек, розрахункова квитанція, проїзний документ тощо), що підтверджує факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, отримання (повернення) коштів, купівлі-продажу іноземної валюти, надрукований у випадках, передбачених цим Законом, і зареєстрованим у встановленому порядку реєстратором розрахункових операцій або заповнений вручну.
На вимогу покупця продавець має надати розрахунковий документ, що і було зроблено відповідачем. Як зазначає відповідач, правовідносини між сторонами, зокрема, отримання товару і перерахування грошових коштів позивачем, а також повернення грошових коштів відповідачем, були задекларовані позивачем в період 2012-2015 років у відповідності до вимог Податкового кодексу, в своїх податкових розрахунках сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку (далі - податковий розрахунок за ф. 1 ДФ), які надаються щокварталу до податкової інспекції за місцем реєстрації юридичної особи.
Відповідно до п. 176.2 ст. 176 Податкового кодексу України позивач є податковим агентом у відношеннях з фізичною особою - підприємцем та зобов'язаний відобразити взаєморозрахунки з ФОП у податковому розрахунку за ф. 1 ДФ. Порядок заповнення податкового розрахунку за ф. 1ДФ приведений у розділі III «Порядку заповнення і подання податковими агентами Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку» (затверджений наказом ДПСу від 24.12.2010 р. №1020 (чинний до 2014 року), наказом Міністерства доходів і зборів від 21.01.2014 № 49 (чинний до 2015 року) та наказом Міністерства фінансів № 4 від 13.01.2015) відповідно до якого:
- у графі 3а «Сума нарахованого доходу» відображається дохід, нарахований фізичній особі за звітний квартал, в даному випадку отримання товару від ФОП;
- у графі 3 «Сума виплаченого доходу» - сума фактично виплаченого доходу платнику податків - ФОП податковим агентом.
Так, відповідно до довідки ДПІ у Солом'янському районі ГУ ДФС у м. Києві від 10.05.2016 року №4251/Д/26-58-08-02-09 про джерела виплачених доходів та утриманих податків ОСОБА_1, позивачем задекларовано придбання товару у відповідача на загальну суму 548 235 грн., яка складається з суми 293 940,29 грн. - фактично поставленого товару та суми 254 295 грн. - безпідставно завищеної суми поставки.
Оскільки надані до матеріалів справи товарні чеки містять найменування товару за операціями поставки, його кількість та ціну, та враховуючи вчинення відповідачем дій з його оплати, слід дійти висновку, що між сторонами в цій частині мало місце укладення правочину з поставки у спрощений спосіб.
Таким чином, з пояснень відповідача вбачається, що позивач у своїх податкових розрахунках за формою № 1ДФ підтверджує поставку товару відповідачем не лише в сумі 293 940,29 грн., а й в значно більшому розмірі ніж фактично було здійснено. Суд відзначає, що хоча надані відповідачем товарні чеки не в повній мірі відповідають вимогам до первинних документів, проте, враховуючи, факт тривалих взаємовідносин між позивачем та відповідачем протягом 3-х років (2012-2015 роки) та систематичне перерахування позивачем на рахунок відповідача попередньої оплати за товар, що має поставлятись відповідачем, суд приходить до висновку, що факт поставки відповідачем товару в загальний сумі 293940,29 грн. підтверджується сукупністю доказів, на які посилається відповідач. Суд зазначає, що позивачем систематично протягом 3-х років перераховувались грошові кошти відповідачеві в якості передоплати за товар, проте жодних претензій щодо не поставки вказаного товару аж до 20.04.2016 заявлено не було.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України). Статтею 3 ЦК України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність, виходячи з вказаних засад, суд приходить до висновку, що позивачем не було доведено обставини на які він посилався, як на підставу своїх вимог.
Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Згідно зі ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.
Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставини на які він посилався, як на підставу своїх вимог, та на спростування заперечень відповідача проти позову, у зв'язку з чим на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги не обґрунтованими.
При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідно до п. 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
При цьому, що стосується заявлених позивачем до відшкодування витрат на оплату послуг адвоката в розмірі 14700,00 грн., суд відзначає наступне.
Відповідно до п. 6.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 16.01.2013 р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених частиною п'ятою статті 49 ГПК. Оскільки в задоволенні позову відмовлено, суд також відмовляє позивачу у відшкодуванні витрат на правову допомогу.
На підставі викладеного, керуючись статтями 32, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,
В задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 26.09.2016.
Суддя Пукшин Л.Г.