13 вересня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва
в складі: головуючого судді: Махлай Л.Д.,
суддів: Левенця Б.Б., Лапчевської О.Ф.
при секретарі: Синявському Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, поданою через представника ОСОБА_2, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 липня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: Приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричка ЮліяОлександрівна про визнання договору недійсним ,
у вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, в якому просила визнати договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 від 17.04.2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричка Ю.О. недійсним посилаючись на те, що вказаний договір є недійсним, оскільки ОСОБА_3 не набував права власності на квартиру, спірна квартира ніколи не вибула з її володіння, оригінали правоустановчих документів знаходяться у неї, чим порушуються її права.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21.07.2016 року позов залишено без задоволення.
Справа № 757/35361/15-ц Апеляційне провадження № 22-ц-796/12114/2016
Головуючий у суді першої інстанції: Остапчук Т.В.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Махлай Л.Д.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, ОСОБА_1 через представника подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позову. Посилається на неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи. А саме, суд не взяв до уваги, що рішення, за яким ОСОБА_3 набула право власності на квартиру є підробленим та нотаріус не мав права посвідчувати договір на підставі неіснуючого рішення суду, а тому даний факт є підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним за ч. 1 ст. 203 ЦПК України. Суд не врахував, що для звернення до суду з віндикаційним позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння необхідно встановити факт вибуття майна з володіння його законного власника поза його волею. Вважає, що суд фактично обмежив її у способі захисту порушеного права.
У судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_2 підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити. При цьому останній зазначив, що після оспорюваного договору спірна квартира неодноразово відчужувалася та на даний час право власності на цю квартиру зареєстровано за ОСОБА_5.
Інші сторони в судове засідання не з'явилися, про день та час розгляду справи повідомлялися у встановленому законом порядку, причини неявки не повідомили, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за можливе розгляд справи у їх відсутності, за правилами ч. 2 ст. 305 ЦПК України.
Вислухавши доповідь судді, пояснення представника позивачки, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 23.03.1999 року ОСОБА_1 належить квартира АДРЕСА_1, яка є предметом спору. До серпня 2015 року позивачка мешкала в квартирі, сплачувала комунальні послуги та квартиру не відчужувала.
17.04.2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричка Ю.О.
У пункті 3 цього договору зазначено, що спірна квартира належить продавцю ОСОБА_3 на підставі рішення Київського обласного суду у справі № 2-1237/2001 від 21.03.2001 року, зареєстрованого Київським бюро технічної інвентаризації 02.04.2001 року за реєстровим № 4802.
Відповідно до листа Апеляційного суду Київської області від 18.08.2015 року № 18851/08-09/, в архіві Апеляційного суду Київської області відсутня інформація щодо ухвалення рішення Київського обласного суду у справі № 2-1237/2001 від 21.03.2001 року.
Відповідно до листа Дарницького районного суду міста Києва № 5/387/2016, цивільна справа відносно ОСОБА_3 про визнання права власності не зареєстрована, а справа за № 2-1237/2001 стосується спору між іншими сторонами.
Реєстрація права власності на квартиру за ОСОБА_3 до укладення оспорюваного договору не проводилася.
Відповідно до Інформаційної довідки Київського міського БТІ КВ-2015 № 23262 від 16.07.2015 року спірна квартира зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого Української біржею «Десятинна» від 23.03.1999 року № 0951-А/487.
Залишаючи позов без задоволення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не відчужувала належну їй на праві власності квартиру, а відтак обрала неправильний спосіб захисту порушеного права. Оскільки спірна квартира вибула із власності позивачки поза волею останньої спірна квартира може бути витребувана від добросовісного набувача відповідно до ст. 388 ЦК України, проте таких вимог не заявлено.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального права.
Відповідно до ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.
Згідно з ч. 1 cт. 203 цього ж Кодексу зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 цього Кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Не може бути застосована норма ч. 1 ст. 216 цього Кодексу щодо повернення майна (реституції), переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України № 6-25 цс 12 від 25.04.2012 року.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач є власником спірної квартири та зазначена квартира вибула з її володіння на підставі рішення суду, яке судом не ухвалювалося та є підробленим, а не на підставі оспорюваного договору.
Відповідно до роз'ясень, викладених у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма ч. 1 ст. 216 ЦПК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які буди вчинені після недійсного правочину.
Враховуючи роз'яснення та правову позицію, які викладені у вищезазначеній постанові Пленуму Верховного Суду України та постанові Верховного Суду України, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що у даному спорі позивач неправильно обрала спосіб захисту порушеного права, оскільки наслідком визнання угоди недійсною є проведення реституції, тобто приведення сторін у становище, яке існувало до укладення такого договору. За оспорюваним договором сторонами є ОСОБА_3 та ОСОБА_4. Наслідком визнання договору недійсним є приведення сторін у той стан, який існував до укладення договору. Оскільки за оспорюваним договором квартира передана від ОСОБА_3 до ОСОБА_4, то наслідком проведення двосторонньої реституції є передача квартири від ОСОБА_4 до ОСОБА_3 з поверненням останнім коштів, отриманих за продаж спірної квартири. Відтак суд першої інстанції дійшов правильних висновків про те, що визнання угоди недійсною не призведе до захисту порушеного права власності позивачки на спірну квартиру.
Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Суд першої інстанції дійшов правильних висновків про те, що права та інтереси позивачки можуть бути поновлені шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння, проте таких вимог позивач не заявляла та вони не були предметом судового розгляду.
Колегія суддів не може погодитися з доводами апеляційної скарги про те, що суд обмежив позивачку у способі захисту порушеного права.
Так, відповідно до ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, держави та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
За змістом позову позивач просить визнати оспорювану угоду недійсною з метою захисту порушеного права власності на спірну квартиру.
Разом з тим, у спосіб обраний позивачкою захист такого права неможливий, оскільки, як вказувалося вище наслідком визнання угоди недійсною є приведення сторін цієї угоди у первинний стан, а не повернення квартири позивачці.
Винесення ж рішення, яке не направлене на захист прав та інтересів особи суперечить положенням ст. 4 ЦПК України.
Виходячи з викладеного, колегія суддів прийшла до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим і не може бути скасоване з підстав, викладених у апеляційній скарзі.
Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 липня 2016 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду.
Головуючий
Судді