30 серпня 2016 р. Справа № 902/556/16
Господарський суд Вінницької області у складі:
головуючого судді Тварковського А.А.,
за участю:
секретаря судового засідання Матущак О.В.
представника позивача: Білоус С.В., паспорт серії НОМЕР_2, Івано-Франківським МУВС МВС в Івано-Франківській області 21.01.1998 р., довіреність № 01/943-9 від 06.07.2016р.,
у відсутності представника відповідача,
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
позовом: публічного акціонерного товариства "Івано-Франківськцемент" (с. Ямниця, Тисменицький район, Івано-Франківська область, 77422)
до: фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, 24600)
про стягнення 97012 грн 38 коп.,
публічне акціонерне товариство "Івано-Франківськцемент" звернулося до господарського суду Вінницької області з позовом про стягнення з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 97012 грн 38 коп.
Ухвалою господарського суду Вінницької області від 07.07.2016р. за вказаним позовом порушено провадження у справі №902/556/16 з призначенням її до розгляду.
Двічі слухання справи відкладалося з об'єктивних причин, про що свідчать відповідні процесуальні документи суду від 27.07.2016р. та 11.08.2016р. (неявку в судове засідання представників сторін, представника відповідача та неподання сторонами витребуваних доказів).
В судовому засіданні (30.08.2016р.) представник позивача заявлений позов підтримала в повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені у ньому та наданні суду докази.
Натомість, відповідач в судове засідання повторно не з'явився, витребуваних ухвалою документів не надав не зважаючи на те, що про дату, час та місце судового засідання він повідомлявся належним чином ухвалою від 11.08.2016р., що стверджується наявними в матеріалах справи повідомленнями про вручення поштового відправлення вх. №6276 від 23.08.2016р. та вх. №6275 від 23.08.2016р., отриманими останнім 18.08.2016р.
Як свідчать матеріали справи, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення вх. №5603 від 19.07.2016р. та вх. №5931 від 04.08.2016р., відповідач був обізнаний про наявність спору в суді між ним та позивачем ще в липні 2016р., а тому суд при прийнятті рішення по справі виходить з того, що останній мав достатньо часу для того, щоб подати необхідні докази по справі та сформулювати свою процесуальну позицію відносно даного спору.
Статтею 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язано сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Нормами ст. 77 ГПК України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст. 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Беручи до уваги приписи ст.69 ГПК України щодо строків вирішення спору та той факт, що неявка в засідання суду відповідача або його представника, належним чином та відповідно до законодавства повідомленого про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду справи, суд дійшов висновку про розгляд справи за наявними у ній матеріалами, згідно ст. 75 ГПК України.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
17.12.2014р. між публічним акціонерним товариством "Івано-Франківськцемент" (позивач, продавець) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (відповідач, покупець) укладено договір про продаж продукції № 312/10-14 ВН (Договір), відповідно до п. 1.1. якого продавець зобов'язується виготовляти та систематично постачати і передавати у власність покупцю будівельні матеріали, в подальшому "товар", а покупець зобов'язується приймати цей "товар" та своєчасно здійснювати його оплату на умовах Договору.
Згідно із п. 2.1 Договору асортимент, кількість та терміни відвантаження кожної окремої партії "товару" визначає покупець разом з продавцем шляхом подання і прийняття до виконання письмових заявок (при відвантаженні залізницею) чи видачі довіреності (при поставці на умовах "самовивозу").
Відповідно до п. 2.2 Договору перехід права власності на товар відбувається в момент передачі товару перевізнику.
Згідно із п. 3.1 Договору ціни на товар (п. 1.2) та-час їх дії будуть встановлюватись продавцем шляхом видачі покупцю рахунків на оплату. Здійснення оплати або подання заявки на відвантаження із зазначенням номера рахунку свідчитиме про згоду покупця з запропонованою продавцем ціною.
Відповідно до п. 4.1 Договору форма розрахунків: попередня оплата готівкою або по перерахунку. До окремих поставок за умови попереднього погодження з продавцем можливе відтермінування оплати товару до 7-ми календарних днів з моменту відвантаження.
Судом встановлено, що взяті на себе зобов'язання відповідно до умов Договору позивач виконав належним чином, передавши відповідачу товар на загальну суму 56713 грн 48 коп., що стверджується видатковими накладними, залізничними накладними, заявками, рахунками (а.с. 14-41).
Натомість відповідач свої зобов'язання щодо оплати отриманого ним товару виконав частково в сумі 475885 грн 74 коп., що стверджується платіжними дорученнями (а.с. 42-58) та довідкою філії ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України" №054-19/1190 від 09.08.2016р. (а.с. 87).
Таким чином у відповідача перед позивачем виникла заборгованість щодо оплати отриманого товару в сумі 91217 грн 74 коп.
Листом вих. №01/02-15 від 01.02.2016р. у відповідь на претензію позивача вих. №01/1754 від 22.12.2015р. відповідачем повідомлено позивачу про визнання заборгованості згідно договору процентної позики. Крім того, у вказаному листі відповідач, у зв'язку із тимчасовими складнощами на ринку та через інші причини просив позивача розстрочити виконання договірних зобов'язань згідно графіку платежів.
Однак, як стверджує позивач та слідує з матеріалів справи, останній свої договірні зобов'язання не виконав, за отриманий товар не розрахувався.
Не проведення відповідачем розрахунків за отриманий ним товар згідно договору в добровільному порядку спонукало позивача звернутись з позовом про стягнення заборгованості за вказаним договором до суду.
Враховуючи встановлені обставини, суд дійшов наступних висновків.
Згідно із п. 3 ч. 1 ст.174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
З моменту укладення сторонами договору про продаж продукції № 312/10-14 ВН між ними виникли зобов'язання, які мають елементи правової природи договору "Поставки".
Згідно із ч.ч.1, 2 ст.712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
В силу ст.655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін (ст.632 ЦК України).
Відповідно до ст.692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Крім того, у п. 1 оглядового листа Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку ВГСУ)" від 29.04.2013р. №01-06/767/2013 зазначено, що строк виконання грошового зобов'язання, що випливає з правовідносин купівлі-продажу та поставки, встановлений спеціальною нормою статті 692 ЦК України та не може ставитися в залежність від звернення кредитора до боржника з вимогою в порядку частини другої статті 530 ЦК України.
Згідно зі ст.526 Цивільного кодексу України, ст.193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 Цивільного кодексу України, ч.7 ст.193 Господарського кодексу України)
Відповідно до ст.527 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Кожна зі сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.
Згідно із ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Отже, з урахуванням приписів вищевказаного законодавства, зокрема положень ч. 2 ст. 692 ЦК України, зважаючи на відсутність чіткого визначення в пунктах договору строку оплати покупцем отриманого товару, суд дійшов висновку, що зобов'язання відповідача з оплати товару виникло з моменту отримання ним вказаного товару на підставі видаткових накладних.
Таким чином, матеріалами справи підтверджується порушення відповідачем взятого на себе зобов'язання з оплати отриманого товару, оскільки, як свідчать матеріали справи відповідачем вказаний в договорі товар отримано на протязі 2015р., а відтак заявлені позивачем вимоги про стягнення з останнього 567103 грн 48 коп. заборгованості є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Поряд з цим, судом розглянуто вимоги позивача щодо стягнення з відповідача 1184 грн 58 коп.- 3% річних та 4610 грн 06 коп. інфляційних втрат, за результатами чого суд дійшов наступних висновків.
Згідно із ст.610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до п.3 ст.611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Згідно із ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив строк виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Дослідивши розрахунок заявлених до стягнення з відповідача 3% річних в розмірі 1184 грн 58 коп. (за період прострочення з 01.01.2016р. по 06.06.2016р.) та інфляційні втрати в сумі 4610 грн 06 коп. за період прострочення з 01.01.2016р. по 06.06.2016р., судом встановлено, що позивачем при визначенні періоду їх нарахування взято за основу початок періоду з 01.01.2016р.
Однак, зважаючи на вищевказані приписи законодавства, позивач при зверненні з даним позовом до суду повинен був виходити з положень ч. 2 ст. 692 ЦК України відповідно до якої він мав право нараховувати 3% річних та інфляційні втрати з моменту прийняття відповідачем товару окремо на підставі кожної з видаткових накладних з послідуючим підписанням останнього з актів приймання передачі товару складеного на підставі кожної з видаткових. Проте, суд, приймаючи рішення, виходить саме із заявленого позивачем періоду нарахування 3% річних та інфляційних втрат, оскільки в силу п. 2 ч. 1 ст. 83 ГПК України підстав для виходу за межі позовних вимог немає. А тому суд розглядає позов в межах заявлених останнім вимог.
Перевіркою правильності розрахунку 3% річних та інфляційних втрат, судом не виявлено помилок, в зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню в повному обсязі. При цьому судом, здійснюючи обрахунок інфляційних втрат у вказаному позивачем періоді за допомогою програми "ЛІГА.ЗАКОН" визначено їх сумі 4705 грн 89 коп., яка є дещо більшою ніж та яка заявлена позивачем - 4610 грн 06 коп., однак враховуючи те, що в даному випадку підстав для виходу за межі позовних вимог у суду немає, до стягнення підлягають інфляційні втрати в розмірі заявлено позивачем 4610 грн 06 коп.
Як визначає ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ст.ст. 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов'язковим.
За змістом статті 33 Господарського процесуального кодексу України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.
Таким, з огляду на вищевикладене, заявлені позивачем до стягнення позовні вимоги підлягають задоволенню судом в повному обсязі.
Судові витрати підлягають віднесенню на відповідача відповідно до ст. 49 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 4-3, 4-5, 22, 32, 33, 34, 36, 43, 44, 49, 82, 83, 84, 85, 86, 87, 115, 116 ГПК України, суд-
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, 24600, ідент. код НОМЕР_1) на користь публічного акціонерного товариства "Івано-Франківськцемент" (с. Ямниця, Тисменицький район, Івано-Франківська область, 77422, код ЄДРПОУ 00292988) 91217 грн 74 коп. основного боргу, 1184 грн 58 коп.- 3% річних, 4610 грн 06 коп. інфляційних втрат та 1455 грн 19 коп. витрат зі сплати судового збору.
Видати наказ в день набрання рішенням законної сили.
Копію рішення надіслати відповідачу рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення.
Повне рішення складено 05 вересня 2016 р.
Суддя Тварковський А.А.
віддрук. прим.:
1 - до справи
2, 3 - відповідачу (АДРЕСА_1АДРЕСА_2)