04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"02" серпня 2016 р. Справа№ 5028/5/51/2012
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Михальської Ю.Б.
суддів: Тищенко А.І.
Отрюха Б.В.
За участю представників:
від прокуратури: Тракало Р.І. - прокурор відділу
від позивача-1: Голован О.Г. - за дов.
від позивача-2: не з'явився
від відповідача-1: не з'явився
від відповідача-2: Прокоф'єв Б.І. - за дов.
від третьої особи: не з'явився
розглянувши апеляційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу міста Чернігова
на рішення Господарського суду Чернігівської області від 10.05.2016
у справі №5028/5/51/2012 (суддя Репех В.М.)
за позовом Заступника Чернігівського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави
в особі: 1) Квартирно-експлуатаційного відділу міста Чернігова;
2) Військової частини НОМЕР_1
до 1) Ічнянської міської ради;
2) Фізичної особи - підприємця Однолько Миколи Вікторовича
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів: Державна інспекція сільського господарства в Чернігівській області
про визнання недійсним рішення, договору купівлі-продажу земельної ділянки та акту на право користування земельною ділянкою
Заступник Чернігівського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері (далі, прокурор) в інтересах держави в особі Квартирно-експлуатаційного відділу міста Чернігова (далі, позивач-1 або КЕУ) та Військової частини НОМЕР_1 (далі, позивач-2) звернувся до Господарського суду Чернігівської області з позовом до Ічнянської міської ради (далі, відповідач-1) та Фізичної особи - підприємця Однолько Миколи Вікторовича (далі, відповідач-2), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів: Державна інспекція сільського господарства в Чернігівській області (далі, третя особа), про недійсними рішення Ічнянської міської ради № 315 від 27.09.2000; Договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 09.02.2001р. з моменту його укладання; акту на право власності на землю серії ЧН № 050348 від 27 березня 2002 року, виданого приватному підприємцю Однолько М.В., як таких, що порушують права та законні інтереси Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернігова та військової частини НОМЕР_1 , оскільки позбавляють останніх права постійного користування земельною ділянкою площею 33, 1 кв.м..
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в порушення вимог чинного на час прийняття рішення №315 від 27.09.2000 законодавства, Ічнянською міською радою було передано у власність відповідача-2 земельну ділянку загальною площею 31,3 кв.м. без дотримання процедури її вилучення (викупу) у попереднього користувача (військової частини НОМЕР_1 ); спірне рішення прийнято без відповідної згоди про відчуження земель оборони. Таким чином, на думку прокуратури, договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений на підставі такого рішення, а також державний акт на право власності на спірну земельну ділянку підлягають визнанню недійсними.
Прокурор зазначає, що проведеною Чернігівською прокуратурою перевіркою з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері встановлено факт незаконного позбавлення права власності держави на землі оборони, які знаходяться у постійному користуванні військової частини НОМЕР_1 МОУ та перебувають на балансі Квартирно-експлуатаційного відділу міста Чернігова, як обслуговуючої організації згідно наказу начальника Північного територіального квартирно-експлуатаційного управління №2 від 03.01.2006, яким передбачено повну передачу закріпленого за військовими частинами нерухомого майна (в тому числі земель) на баланс квартирно-експлуатаційних органів ЗС України.
Рішенням господарського суду Чернігівської області від 18.12.2012 (суддя Романенко А.В.) у справі №5028/5/51/2012 у позові відмовлено повністю. Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив, зокрема, з відсутності факту порушення вимог закону відповідачем-2 при укладанні спірного договору та оформленні акта на отриману ним у власність земельну ділянку. При цьому суд дійшов висновку щодо необхідності застосування судової практики Європейського суду з прав людини та, зокрема, зазначив, що визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.04.2015 (судді: Самсін Р.І. - головуючий, Шаптала Є.Ю., Гончаров С.А.) рішення господарського суду Чернігівської області від 18.12.2012 у справі №5028/5/51/2012 скасовано в частині відмови у задоволенні вимоги щодо визнання недійсним рішення Ічнянської міської ради №315 від 27.09.2000 з прийняттям нового рішення про задоволення позову. В іншій частині рішення Господарського суду Чернігівської області від 18.12.2012 у справі №5028/5/51/2012 залишено без змін. Резолютивну частину рішення суду у справі викладено наступним чином: «Позов задовольнити частково. Визнати недійсним рішення Ічнянської міської ради № 315 від 27.09.2000. В іншій частині в позові відмовити.» Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова Київського апеляційного господарського суду від 22.04.2015 в частині скасування рішення суду першої інстанції мотивована, зокрема, тим, що в порушення вимог статей 17, 31 Земельного кодексу України, чинного на час прийняття рішення від 27.09.2000 №315 «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності», виконавчим комітетом Ічнянської міської ради було надано приватному підприємцю Однольку М.В. в користування земельну ділянку загальною площею 31,3 кв.м. без її вилучення (викупу) у попереднього користувача (військової частини А 1479). Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності з огляду на приписи пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства». Водночас, колегія суддів погодилась із висновками суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного на підставі такого рішення, а також державного акту на право власності на спірну земельну ділянку з огляду на відсутність факту порушення вимог закону відповідачем-2 при укладанні спірного договору та оформлення спірного акту.
Постановою Вищого господарського суду України від 25.02.2016 у справі №5028/5/51/2012 постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.04.2015 у справі №5028/5/51/2012 та рішення Господарського суду Чернігівської області від 18.12.2012 у даній справі скасовані. Справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Чернігівської області.
Суд касаційної інстанції у вказаній постанові зазначив, що вирішуючи спір, суд першої інстанції фактично не розглянув позовну вимогу щодо визнання недійсним рішення ради, мотивів, за яких суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у цій частині не наведено. Колегія суддів касаційної інстанції зазначила, що у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.
Також, Вищий господарський суд України наголосив на тому, що судом апеляційної інстанції при прийнятті постанови не було надано належної правової оцінки положенням закону про початок перебігу позовної давності щодо звернень прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, зазначивши, що положення пункту 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України (у редакції до внесення змін Законом від 20.12.2011 № 4176-VI) не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
Згідно частини 1 статті 111-12 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 10.05.2016 у справі №5028/5/51/2012 (суддя Репех В.М.), прийнятим за результатами нового розгляду, у задоволенні позову відмовлено.
В обґрунтування прийнятого рішення суд зазначив, що рішення від 27.09.2000 №315 «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» є ненормативним актом, який вичерпав свою дію фактом виконання, а тому позов про визнання його недійсним не повинен розглядатись, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту. Також, суд дійшов висновку, що прокурор звернувся до суду з позовом після спливу строку позовної давності.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач-1 звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Чернігівської області від 10.05.2016 у справі №5028/5/51/2012 скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги позивач-1 посилається на те, що відмовляючи у задоволенні позову, суд не встановив, чи було порушене через ухвалення спірного рішення від 27.09.2000 №315 право позивача, яке б підлягало судовому захисту за умови, якщо б цей строк не було пропущено або при визнанні причини пропуску цього строку поважною.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями апеляційну скаргу позивача-1 передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Михальська Ю.Б., судді: Отрюх Б.В., Тищенко А.І.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 24.06.2016 апеляційну скаргу позивача-1 прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 02.08.2016, відстрочено КЕУ сплату залишкової частини судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 2 025,10 грн. до дня розгляду справи.
08.07.2016 позивач-1 подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду докази сплати ним залишкової частини судового збору в сумі 2 025,10 грн., сплату якої йому було відстрочено ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 24.06.2016.
28.07.2016 представник третьої особи подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду пояснення, у яких зазначив, що повністю підтримує апеляційну скаргу позивача-1 та просить її задовольнити; просить справу розглядати без участі представника Державної інспекції сільського господарства в Чернігівській області.
01.08.2016 від відповідача-1 через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому він просив залишити оскаржуване рішення суду без змін, а апеляційну скаргу КЕУ без задоволення, а також заява про розгляд справи у відсутності представника відповідача-1.
Представник позивача-2 у судове засідання, призначене на 02.08.2016, не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.
Враховуючи заяви представників відповідача-1 та третьої особи про розгляд справи у їх відсутності та наявність у матеріалах справи доказів належного повідомлення позивача-2 про судове засідання, з огляду на те, що неявка представників позивача-2, відповідача-1 та третьої особи не перешкоджає розгляду спору, з огляду на доказове наповнення матеріалів справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами справи та без участі представників позивача-2, відповідача-1 та третьої особи.
Як вбачається із матеріалів апеляційної скарги, позивачем-1 до останньої було додано заяву про вжиття заходів забезпечення позову від 25.09.2016 №1295, в якій КЕУ просить накласти арешт на земельну ділянку несільськогосподарського призначення площею 31,3 кв.м., що розташована в смт. Дружба, Ічнянського району та на праві власності на землю серії ЧН №050348 від 27.03.2002 належить приватному підприємцю Однольку М.В. та заборонити будь-яким особам вчиняти будь-які дії щодо подальшого набуття та відчуження земельної ділянки площею 31,3 кв.м., що розташована в смт. Дружба, Ічнянського району та на праві власності на землю серії ЧН №050348 від 27.03.2002 належить приватному підприємцю Однольку М.В.
В обґрунтування поданої заяви позивач-1 зазначає, що є ймовірність відчуження відповідачем-2 спірної земельної ділянки. Крім того, позивач-1 наголошує, що на спірній земельній ділянці вже побудований торгівельний павільйон. Водночас, будь-яке інше будівництво на земельній ділянці буде використано саме з метою позбавлення позивача його прав щодо земельної ділянки та утруднення виконання рішень судів щодо зазначеного предмету.
Що стосується поданої позивачем-1 заяви про забезпечення позову, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно приписів статті 66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.
Таким чином, вжиття заходів до забезпечення позову є правом суду.
Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.
За змістом вищезазначеної статті заходи до забезпечення позову застосовуються господарським судом як засіб запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів особи та гарантія реального виконання рішення суду.
Пунктами 1, 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 16 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» визначено, що особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову. У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Колегія суддів зазначає, що посилання позивача-1 на ймовірність відчуження відповідачем-2 спірної земельної ділянки або здійснення її подальшої забудови ґрунтується виключно на його припущеннях та не може сприйматись судом як доказ в розумінні статті 32 Господарського процесуального кодексу України.
Відтак, позивачем-1 не наведено достатніх підстав, які б свідчили про наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.
Також, відповідно до абзацу 1 пункту 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 22.12.2006 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Позов, згідно з пунктом 1, 2, 3 частини 1 статті 67 Господарського процесуального кодексу України, може забезпечуватись накладенням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві, забороною відповідачеві вчиняти певні дії, забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору.
Заходи щодо забезпечення позову обов'язково повинні застосовуватися відповідно до їх мети, з урахуванням безпосереднього зв'язку між предметом позову та заявою про забезпечення позову.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, що кореспондує зі способами захисту порушеного права. Предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин.
Предметом позову у даній справі є визнання недійсним рішення, договору купівлі-продажу земельної ділянки та акту на право користування земельною ділянкою.
Натомість, позивач-1 у своїй заяві просить вжити заходів до забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірну земельну ділянку та заборони будь-яким особам вчиняти дії щодо подальшого набуття та відчуження спірної земельної ділянки.
Колегія суддів не вбачає наявності зв'язку між обраними позивачем-1 заходами до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, і зокрема, чи спроможні такі заходи забезпечити фактичне виконання судового рішення про визнання недійсними спірних рішень, договору купівлі-продажу та державного акту.
Крім того, невжиття вказаних позивачем-1 у заяві заходів до забезпечення позову, на думку суду, жодним чином не призведе до утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду про задоволення позову, з огляду на його предмет.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про необґрунтованість, неспіврозмірність та неадекватність заходів забезпечення позову із заявленими прокурором вимогами, та, відповідно, про відмову у задоволенні заяви про вжиття заходів до забезпечення позову.
Представники прокуратури та КЕУ у судовому засіданні підтримували доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, позов задовольнити повністю.
Представник відповідача-2 письмового відзиву на апеляційну скаргу суду не надав, у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги позивача-1 заперечував, просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.
Як підтверджується матеріалами справи, відповідно до акту на право користування землею, виданого 04.01.1977 виконавчим комітетом Ічнянської районної Ради депутатів трудящих, військовій частині 41663 відведено в постійне користування 683,5 га землі відповідно до наведеного плану та опису меж.
У доповненні до акту містяться відмітки, що площа земель станом на 01.01.1990 складає 684,2 га, станом на 23.05.1993 - 683 га (том 1, а.с. 18 на звороті).
У відношенні загальної площі земель 682,6 га Ічнянською районною радою народних депутатів здійснено переоформлення землекористування на військову частину А-1479, про що 02.10.2000 видано Державний акт на право постійного користування ІІ-ЧН № 001705.
Водночас, як вірно встановлено судом першої інстанції, рішенням виконавчого комітету Ічнянської міської ради №315 від 27.09.2000 вирішено продати у власність ПП Однолько М.В. земельну ділянку несільськогосподарського призначення площею 31,3 кв.м., яка розташована в смт. Дружба Ічнянського району, під торговий кіоск на затверджених у п. 2, 3 цього рішення умовах договору купівлі-продажу.
09.02.2001 на підставі рішення виконавчого комітету Ічнянської міської ради №315 від 27.09.2000 між Ічнянською міською радою та приватним підприємцем Однолько Миколою Вікторовичем укладено Договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення, згідно з умовами пункту 1.1 якого продавець передає за оплату, а покупець приймає у власність і оплачує земельну ділянку з усіма обтяженнями та сервітутами за адресою: смт. Дружба, вул. Стадіонна загальною площею 31, 3 кв. м. згідно плану земельної ділянки. Згідно з пунктом 6.1 договору, обов'язок продавця передати земельну ділянку покупцю вважається виконаним, і право власності на земельну ділянку переходить до покупця після повної сплати вартості даної земельної ділянки, одержання покупцем державного акта на право власності на землю (реєстрація договору у місцевій раді) та після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі на місцевості.
Також, судом встановлено, що 27.03.2002 відповідачу-2 видано акт серії ЧН №050348 на право власності на землю.
Земельна ділянка, щодо якої прийнято рішення №315 від 27.09.2000 та яка належна приватному підприємцю Однольку М.В. на підставі державного акту на право власності на землю серії ЧН № 050348 накладається та входить до загальної площі земельної ділянки, яка перебуває в користуванні військової частини А-1479 згідно державного акту ІІ-ЧН №001705, що підтверджено висновками судової експертизи №2829/2830/14-41 від 31.07.2014, №3068/14-24 від 17.03.2015.
Із вищевикладеного вбачається, що рішення виконавчого комітету Ічнянської міської ради №315 від 27.09.2000 є виконаним. Так, на його підставі між Ічнянською міською радою та приватним підприємцем Однолько М.В. укладено Договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 09.02.2001 та видано акт на право власності на землю серії ЧН № 050348 від 27 березня 2002 року.
Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16.04.2009 року №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.
Отже, скасування такого акта не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку або укладання договору оренди юридичною чи фізичною особою має вирішуватися за нормами цивільного законодавства.
Ураховуючи наведене, позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі в оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.
Отже, у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.
Аналогічну позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 11.11.2014 у справі №21-405а14.
Таким чином, оскільки рішення виконавчого комітету Ічнянської міської ради від 27.09.2000 №315 «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» є актом ненормативного характеру, який вичерпав свою дію фактом виконання, що підтверджується матеріалами справи, у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог прокурора у цій частині.
З приводу позовних вимог про визнання недійсними Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09.02.2001 та Державного акту на право власності на землю серії ЧН 050348 від 27 березня 2002 року колегія суддів зазначає наступне.
Як уже зазначалося, 09.02.2001 на підставі рішення виконавчого комітету Ічнянської міської ради №315 від 27.09.2000 між Ічнянською міською радою та приватним підприємцем Однолько Миколою Вікторовичем укладено Договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення, згідно з умовами пункту 1.1. якого продавець передає за оплату, а покупець приймає у власність і оплачує земельну ділянку з усіма обтяженнями та сервітутами за адресою: смт Дружба, вул. Стадіонна загальною площею 31,3 кв. м. згідно плану земельної ділянки.
Згідно з пунктом 6.1. Договору обов'язок продавця передати земельну ділянку покупцю вважається виконаним, і право власності на земельну ділянку переходить до покупця після повної сплати вартості даної земельної ділянки, одержання покупцем державного акта на право власності на землю (реєстрація договору у місцевій раді) та після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі на місцевості.
Виконання покупцем (приватним підприємцем Однолько М.В.) вимог чинного законодавства та умов договору щодо набуття у власність земельної ділянки підтверджено отриманням Державного акту на право власності на землю серії ЧН 050348 від 27 березня 2002 року.
В 2007 році, при проведенні інвентаризації земельних ділянок, розташованих в межах населених пунктів, що відносяться до Ічнянської міської ради, відповідачем-1 встановлено, що до міської ради відноситься територія в межах вул. Хвойна, а територія вул. Стадіонна смт Дружба повністю включена до державного акту військової частини НОМЕР_1 , з розміщеними вже на той час приватними садибами громадян.
В силу положень статті 20 Земельного кодексу України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень; зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення; зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Про вчинення дій у вирішенні питання щодо вилучення земельних ділянок, на яких розташоване нерухоме майно громадян смт Дружба з передачею їх до складу земель запасу Ічнянської міської ради із внесенням змін до Державного акту на право постійного користування землею Військової частини А - 1479 серії НОМЕР_2 , виданого Ічнянською міською радою 02.10.2000, свідчить лист Ічнянської міської ради за вих. № 553 від 06.09.2007, адресований Міністру оборони України, начальнику Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернігова, виконуючому обов'язки голови Чернігівської обласної держадміністрації (том 1, а.с. 42; том 2, а.с. 45).
У відповіді на вказане звернення Департаментом надлишкового майна та земель Міністерства оборони України у листі за вих. № 268/4/87 від 26.09.2007 повідомлено, що дорученням Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 №4889/3/1-07 Міністерству оборони України доручено зупинити операції з реалізації та передачі земель оборони (у тому числі під об'єктами нерухомості), до прийняття окремого рішення (том 1, а.с. 183; том 2, а.с. 36).
Колегія суддів при вирішенні спору у даній справі вважає необхідним застосування судової практики Європейського суду з прав людини у національному законодавстві, як інструменту функціонування Конвенції про захист прав людини та основних свобод, що є частиною національного законодавства України.
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України; згідно з статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним, а держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Європейський Суд визнав, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Водночас зазначивши, що суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду.
Європейський Суд наголошує на тому, що особа, на користь якої органом влади прийняте певне рішення, має повне право розумно очікувати, що якщо місцевий орган влади вважає, що в нього є певна компетенція, то така компетенція дійсно існує, а тому визнання незаконності дій органу влади не повинно змінювати відносини прав, які виникли внаслідок такої дії органу влади.
Рішенням Європейського суду з права людини від 24.06.2003 № 44277/98 «Стретч проти Сполученого Королівства» встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції», отже визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.
Розділ 5 Договору від 09.02.2001, укладеного приватним підприємцем з Ічнянською міською радою, вміщує гарантії для покупця, зокрема, у пункті 5.1 продавець гарантує, що земельна ділянка, яка є предметом цього договору, входить до категорії земель, що можуть бути приватизовані згідно законодавства України, вільна від будь-яких майнових прав і претензій третіх осіб, про які на момент підписання цього договору покупець чи продавець міг знати, не знаходиться під арештом і судових справ на неї немає.
Жодних належних та допустимих доказів порушення відповідачем-2 (приватним підприємцем Однолько М.В.) вимог чинного законодавства України чи доведення умислу останнього на протиправне отримання у власність земельної ділянки шляхом укладання з Ічнянською міською радою Договору купівлі-продажу від 09.02.2001, при сплаті обумовленої вартості грошових коштів та оформленні необхідної землевпорядної документації з отриманням державного акту на право власності на землю серії ЧН № 050348 від 27 березня 2002 року, матеріали справи не містять.
Таким чином, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, яка в даному випадку має бути застосована судом з огляду на те, що порушення, допущені органами місцевого самоврядування, не повинні впливати на правомірні очікування особи, і покладати на останню негативні наслідки таких порушень, з огляду на відсутність у матеріалах справи доказів щодо наявності у діях відповідача-2 умислу на незаконне одержання земельної ділянки у власність, колегія суддів не вбачає підстав для визнання недійсними спірного договору та державного акту та, відповідно, задоволення позовних вимог у цій частині.
Під час розгляду справи відповідачем-2 було зроблено заяву про застосування строків позовної давності до вимог прокурора (том 1, а.с. 116-117).
Відповідно до пункту 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
У свою чергу, як встановлено вище колегією суддів, прокурором не було доведено обґрунтованість та законність своїх позовних вимог, обставин, з якими чинне законодавство пов'язує недійсність рішення відповідача-1, договору купівлі-продажу та державного акту, відтак позов не підлягає задоволенню саме з підстав його необґрунтованості, а не через сплив позовної давності.
З огляду на зазначене, наведені у рішенні місцевого господарського суду висновки з приводу того, що прокурор звернувся до суду з позовом після спливу позовної давності, є недоцільними з огляду на відсутність встановленого факту порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача, за захистом якого той звернувся до суду.
Як передбачено абз. 6 пунктом 12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року №7 «Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України» не підлягає скасуванню судове рішення, якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина є правильною, хоча б відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині рішення. Водночас апеляційний господарський суд у мотивувальній частині своєї постанови не лише вправі, а й повинен зазначити власну правову кваліфікацію спірних відносин та правову оцінку обставин справи.
Відповідно до статей 33 та 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
З огляду на вищевикладене, заперечення скаржника, викладені у апеляційній скарзі, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки не спростовують висновків суду першої інстанції.
Враховуючи зазначене, колегія суддів не вбачає підстав для скасування чи зміни рішення Господарського суду Чернігівської області від 10.05.2016 у даній справі. Апеляційна скарга Квартирно-експлуатаційного відділу міста Чернігова є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 99, 101, 102, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -
Апеляційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу міста Чернігова на рішення Господарського суду Чернігівської області від 10.05.2016 у справі №5028/5/51/2012 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Чернігівської області від 10.05.2016 у справі №5028/5/51/2012 залишити без змін.
Матеріали справи №5028/5/51/2012 повернути до Господарського суду Чернігівської області.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.
Головуючий суддя Ю.Б. Михальська
Судді А.І. Тищенко
Б.В. Отрюх