м. Вінниця
01 серпня 2016 р. Справа № 802/571/16-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Мультян М.Б.,
за участі секретаря судового засідання: Крисько І.В.
позивача: ОСОБА_1
представників сторін:
позивача: ОСОБА_2
відповідача: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом: ОСОБА_1
до: Вінницької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Вінницькій області
про: скасування наказу, поновлення на роботі та виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу
До Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом звернувся ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1І.) до Вінницької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Вінницькій області (далі - Вінницька ОДПІ) про скасування наказу, поновлення на роботі та виплати заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що відповідно до наказу № 6-о від 10 листопада 2014 року його було призначено на посаду головного державного податкового ревізора-інспектора відділу місцевих, ресурсних, рентних та неподаткових платежів управління оподаткування юридичних осіб. В подальшому наказом Вінницької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Вінницькій області № 96-о від 25 квітня 2016 року останнього звільнено із займаної посади у зв'язку із зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності на підставі п. 1. ст. 40 КЗпП України.
Так, на думку позивача наказ Вінницької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Вінницькій області № 96-о від 25 квітня 2016 року прийнято із порушенням вимог трудового законодавства, а саме без врахування передбачених п. 3 ст. 42 КЗпП України переваг у залишенні на роботі.
У судовому засіданні позивач та його представник просили адміністративний позов задовольнити посилаючись на обставини викладені у позовній заяві.
Представники відповідача у судовому засіданні проти позову заперечували, просили відмовити в задоволенні адміністративного позову посилаючись на письмові заперечення, які містяться в матеріалах справи (а.с. 21-22). Окрім того, зазначили, що Вінницькою ОДПІ Головного управління ДФС у Вінницькій області вжито всіх заходів передбачених нормами КЗпП України як на стадії попередження так і на стадії можливості залишення на займаній посаді чи пропонування іншої на тому ж підприємстві, в установі, організації. Також останнім, зазначено, що скорочення мало місце понад 30% штатної чисельності і дотримання таких якостей як висока кваліфікація, продуктивність праці, безперервний стаж та фінансові якості сім'ї ставились на перше місце. Представником відповідача також зазначено, що скорочення відбувалось не лише у відділі в якому працював ОСОБА_1 та у структурних підрозділах Вінницької ОДПІ, а і у податкових органах в області і по всій Україні.
Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, оцінивши докази, які є у справі, суд дійшов висновку, що заявлений адміністративний позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Відповідно до наказу № 6-о від 10 листопада 2014 року ОСОБА_1, в порядку переведення, прийнятий на посаду головного державного податкового ревізора - інспектора відділу місцевих, ресурсних, та неподаткових платежів управління оподаткування юридичних осіб Вінницької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Вінницькій області.
З метою забезпечення виконання вимог постановою Кабінету Міністрів України № 840 від 21 жовтня 2015 року "Про внесення змін у додаток 1 до постанови Кабінету Міністрів України 3 85 від 05 жовтня 2014 року" та наказу ДФС № 834 від 02 листопада 2015 року "Про затвердження плану заходів із скорочення штатної чисельності працівників Державної фіскальної служби" та у відповідності до ст. ст. 49-2 КЗпП України ОСОБА_1 головного державного податкового ревізора - інспектора відділу місцевих, ресурсних, та неподаткових платежів управління оподаткування юридичних осіб Вінницької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Вінницькій області попереджено про наступне звільнення із займаної посади 23 квітня 2016 року відповідно з п. 1. ст. 40 КЗпП України у зв'язку із зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності працівників Вінницької ОДПІ Головного управління ДФС у Вінницькій області (а.с. 59).
Наказом Вінницької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Вінницькій області № 96-о від 25 квітня 2016 року ОСОБА_1 звільнено з посади головного державного податкового ревізора - інспектора відділу місцевих, ресурсних, та неподаткових платежів управління оподаткування юридичних осіб Вінницької ОДПІ Головного управління ДФС у Вінницькій області, у зв'язку із зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України.
Позивач вважаючи, що наказ Вінницької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Вінницькій області № 96-о від 25 квітня 2016 року є незаконним у зв'язку з тим, що відповідачем не було враховано передбачених п. 3 ст. 42 КЗпП України переваг у залишенні на роботі.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд враховує наступне.
Спірні правовідносини між сторонами по даній справі щодо порядку розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, регулюються правовими нормами Кодексу законів про працю України, та іншими законами.
Пунктами 342.4 та 342.6 ст. 342 Податкового кодексу України передбачено, що посадові особи контролюючих органів є державними службовцями. Правовий статус посадових осіб контролюючих органів, їх права та обов'язки визначаються Конституцією України, Податковим кодексом України та Митним кодексом України, а в частині, що не регулюється ними, - Законом України "Про державну службу" та іншими законами.
Враховуючи те, що норми вищевказаного спеціального законодавства, не регулюють питання розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, суд застосовує до спірних правовідносинах норми трудового законодавства.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з п. 4 ч. ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового, чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (статті 45).
Частиною1 ст. 40 КЗпП України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема: - змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Тобто, трудовий договір, укладений на невизначений термін може бути розірваний роботодавцем лише з підстав, визначених законом, і з дотриманням визначеного в законі порядку. Отже, роботодавець має право за своєю ініціативою звільнити працівника лише за умови наявності певних підстав, з якими закон пов'язує виникнення у роботодавця права на розірвання трудового договору.
Частиною 2 ст. 40 ЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Згідно з частинами 1 та 3 статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Таким чином, законодавець визначив такі умови (гарантії) для правомірності вивільнення працівників при скороченні чисельності або штату, як:
- персональне попередження працівника про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці;
- та обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Судом встановлено та не заперечується сторонами, що відповідач 23 лютого 2016 року, тобто за два місяці до звільнення персонально попередив ОСОБА_1 про наступне звільнення за п.1 статті 40 КЗпП України (а.с. 59).
Разом з тим, ст. 42 КЗпП України визначено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, серед іншого:
- працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;
Таким чином, допускається звільнення працівника у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці лише при неможливості переведення робітника з його згоди на іншу роботу, і за відсутності у звільненого переважного права перед іншими працівниками на залишення на роботі.
Отже, для виявлення працівників, які мають переважне право на залишення на роботі, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишаються на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз повинен бути проведений з врахуванням ряду факторів, зокрема, рівня освіти і присвоєної кваліфікації, підвищення кваліфікації, навчання без відриву від виробництва, тимчасового виконання обов'язків більш кваліфікованого працівника, досвіду трудової діяльності, обсягу виконуваної роботи, суміщення професій тощо.
Позивач стверджує що він має переважне право на залишенні на роботі, оскільки працює в податкових органах більше десяти років, пройшов курси підвищення кваліфікації у 2010 році та за час роботи відносно нього дисциплінарні стягнення не застосовувались.
Проте, у матеріалах справи міститься довідка "про безперервний стаж роботи працівників відділу місцевих, ресурсних, рентних, та неподаткових платежів управління оподаткування юридичних осіб станом на 01 березня 2016 року", відповідно до якої безперервний стаж роботи ОСОБА_1 становить 3 роки 4 місяці (а.с. 26-27). Вказана довідка містить інформацію щодо осіб, які підпадають під скорочення, серед яких містяться такі чий безперервний стаж роботи перевищує 16 років, але все ж таки вони підлягають скороченню у зв'язку із реорганізацією Вінницької ОДПІ Головного управління ДФС у Вінницькій області.
Згідно ч. 1, 2, 3 ст. 49-2 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до ст. 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.
Вказана позиція відповідає правовій позиції Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 01.10.2013 (справа № 21-319а13).
Як випливає із матеріалів справи та встановлено в судовому засіданні, після попередження про наступне вивільнення Вінницькою ОДПІ Головного управління ДФС у Вінницькій області запропоновано позивачу тимчасово вакантну посаду головного державного ревізора - інспектора відділу адміністрування місцевих податків управління податків і зборів з юридичних осіб (на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_7А.), від переведення на яку він відмовився, у зв'язку із чим складено акт від 21 квітня 2016 року (а.с.54).
Таким чином, позивач не використав свого права на працевлаштування, наданого у вигляді гарантій при звільненні за пунктом 1 ст. 40 КЗпП України.
Відповідно до п. 19 постанови Пленум Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів", суди, розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п.1 ст. 40 КЗпП, зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Підсумовуючи все вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідачем вжито всіх передбачених нормами КЗпП України заходів, щодо можливості залишення на займаній посаді, пропонування іншої посади у тому ж підприємстві та попередження про звільнення.
Отже, звільнення ОСОБА_1 з посади головного державного податкового ревізора - інспектора відділу місцевих, ресурсних області згідно пункту 1 ст. 40 КЗпП України відбулось на підставі діючого законодавства та з дотриманням передбачених ним гарантій.
Враховуючи те, що судом не встановлено підстав для визнання незаконним звільнення позивача, позовні вимоги щодо поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню.
Частиною 1 ст. 11 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до вимог статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
При цьому, суд у відповідності до статті 86 цього Кодексу оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Під час розгляду справи відповідачем були доведені ті обставини, на яких ґрунтувались його заперечення на позов.
Водночас, докази подані позивачем, не підтверджують обставини, на які він посилається в обґрунтування позовних вимог та були спростовані доводами відповідача.
З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, суд вважає, що відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, з дотриманням вимог ч. 3 статті 2 КАС України, в зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 128, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України.
Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Суддя Мультян Марина Бондівна