м. Вінниця
04 серпня 2016 р. Справа № 802/959/16-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дмитришеної Р.М., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Кей - Колект" до відділу державної виконавчої служби Тульчинського районного управління юстиції, третя особа на стороні відповідача без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_1 про скасування постанови в частині
До Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом звернулось товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до Відділу ДВС Тульчинського районного управління юстиції, за участю третьої особи ОСОБА_1 про скасування постанови в частині накладення арешту на нерухоме майно, а саме на квартиру, що знаходиться за адресою м. Вінниця, вул. Свердлова, буд. 170, яка є предметом іпотеки.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 12.12.2011 року ПАТ «УкрСиббанк» відступило ТОВ «Кей-Колект» відповідно до Договору факторингу №1 свої права вимоги за зобов'язаннями відповідача по кредитному договору. Однак, ТОВ «Кей-Колект» стало відомо, що на майно ОСОБА_1, у тому числі на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки за Іпотечним договором від 28.11.2007 року, а саме: на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 накладено арешт постановою Відділу ДВС Тульчинського районного управління юстиції №7-416 від 21.04.2010 року. На думку позивача, наявність арешту на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, порушує права і законні інтереси позивача, як іпотекодержателя, оскільки ускладнює звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог іпотекодержателя.
Представник позивача в судове засідання не з'явився. На адресу суду надійшло клопотання про розгляд справи без його участі. Позовні вимоги підтримує.
Представник відповідача також в судове засідання уповноважено представника не направив. Подано клопотання про розгляд справи за їх відсутності. Позицію з приводу позову в заяві відповідач не висловив. З приводу витребуваних документів суд повідомив, що матеріали виконавчого провадження надати неможливо, оскільки воно знищено в зв"язку закінченням терміну його зберігання.
Третя особа в судове засідання не з"явилась, будучи належним чином повідомлення про судовий розгляд справи.
Відповідно до ч. 6 ст. 128 України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
З огляду на вказані вимоги КАС України, враховуючи клопотання сторін, суд дійшов висновку про можливість проведення судового розгляду справи в порядку письмового провадження без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Дослідивши матеріали справи, обставини, якими обґрунтовуються вимоги, докази, якими вони підтверджуються, суд дійшов висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» 23.11.2007 року укладений кредитний договір №11256527000. (а. с. 7-10).
ОСОБА_1 в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 28.11.2007 року між ним та АКІБ «УкрСиббанк» укладений іпотечний договір, за умовами якого, іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю об'єкт нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 12).
В свою чергу, на підставі договору факторингу №1 ПАТ «УкрСиббанк» 12.12.2012 року відступило ТОВ «Кей-Колект» право вимоги за зобов'язаннями ОСОБА_1 по кредитному договору №11256527000 та право вимоги за іпотечним договором від 28.11.2007 року. (а. с. 13-15).
Згідно відомостей з державного реєстру іпотек за ТОВ «Кей-Колект» на підставі вищезазначених договорів, зареєстрована іпотека на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 22 зворотній бік).
При цьому, на вище згадану квартиру, згідно відомостей з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, 21.04.2010 року накладено арешт постановою Відділом ДВС Тульчинського районного управління юстиції №7-416 (а. с. 23-24).
Позивач не погоджується з винесеною постановою Відділу ДВС Тульчинського районного управління юстиції №7-416 від 21.04.2010 року в частині накладення арешту на нерухоме майно (квартиру), посилаючись на те, що договір іпотеки укладено до накладення вказаного арешту на предмет іпотеки і першочергове право на звернення стягнення на предмет іпотеки належить позивачу на підставі іпотечного договору від 24.12.2007 року (а.с.20-23).
Суд оцінюючи вказаний актіндивідуальної дії суб'єкта владних повноважень, з огляду на положення чинного законодавства, приходить до висновку про його законність з огляду на наступне.
Спірні правовідносини регулюються Законом України «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV) та Законом України «Про іпотеку» (Закон - № 898-IV).
Так, за визначенням, наведеним у статті 1 Закону № 606-XIV, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Пунктом 1 частини 1 статті 32 Закону № 606-XIV передбачено, що заходом примусового виконання судових рішень є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають у інших осіб або належать боржникові від інших осіб.
Загальний порядок звернення стягнення на заставлене майно визначений статтею 54 Закону № 606-XIV, відповідно до якої звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача - заставодержателя.
При цьому, у силу частини 8 статті 54 Закону № 606-XIV примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».
В забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором, 28.11.2007 року між ним та АКІБ «УкрСиббанк» укладений іпотечний договір, за умовами якого, іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю об'єкт нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 12).
Судом встановлено, що за ТОВ «Кей-Колект» на момент винесення Відділом ДВС Тульчинського районного управління юстиції оскаржуваної постанови, а саме 2010, не було зареєстроване право іпотекодержателя на нерухоме, що підтверджується матеріалами справи.
Згідно матеріалів справи, лише 12.12.2012 р. ПАТ «УкрСиббанк» на підставі договору факторингу №1 відступило ТОВ «Кей-Колект» право вимоги за зобов'язаннями ОСОБА_1 по кредитному договору №11256527000 та право вимоги за іпотечним договором від 28.11.2007 року.
Положеннями статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Частиною 1 статті 33 вище згаданого Закону встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що іпотека як правовий інститут виконує забезпечувальну функцію виконання боржником основного зобов'язання, тобто спрямований на те, щоб гарантувати кредитору-іпотекодержателю право на задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами, майна за наявності в боржника заборгованості перед кредитором.
Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина 5 статті 3 Закону України «Про іпотеку»).
За змістом частини 6 статті 3 Закону у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.
Таким чином, звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-іпотекодержателя, який має переважне право перед іншими особами на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки.
Водночас, у силу частини 3 статті 54 Закону «Про виконавче провадження» для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто лише у разі виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів, а також якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.
Верховний Суд України у постанові від 09.04.2014 у справі № 6-13цс14 зазначив, що з урахуванням положень частини восьмої статті 54 Закону «Про виконавче провадження» та частини шостої статті 3 Закону «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку примусового виконання здійснюється за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-іпотекодержателя, який має пріоритет перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки, на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки.
Згідно відомостей з Державного реєстру іпотек, 12.12.2011 за позивачем виникло право іпотекодержателя на нерухоме майно (квартира за адресою: АДРЕСА_2) з моменту відступлення прав вимог за договором іпотеки.
Враховуючи, що право іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації, суд приходить висновку про правомірність прийняття постанови № 7-416 Відділом ДВС Тульчинського районного управління юстиції в частині накладення арешту на нерухоме майно (квартиру), оскільки право іпотеки у позивача виникло значно пізніше.
В зв'язку із чим, оскаржувана постанова не могла порушувати права позивача, які ще не виникли на час її прийняття, а тому суд вважає, що в задоволенні позовних вимог ТОВ «Кей-Колект» про скасування постанови Відділу ДВС Тульчинського районного управління юстиції №7-416 від 21.04.2010 року в частині накладення арешту на нерухоме майно (квартиру) слід відмовити .
Частина 2 статті 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Як передбачає частина 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Обов'язковою для застосування в Україні є практика Європейського суду з прав людини, яка статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визнана джерелом права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) «Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...».
Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Бендерський проти України» (Заява № 22750/02§42) суд нагадує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.
За змістом частин 4, 5 статті 11 КАС України суд повинен визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень, з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів.
Відповідно до статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За таких обставин та з урахуванням досліджених доказів, виходячи з мотивів адміністративного позову, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог .
Підстави для присудження судових витрат у справі відповідно до положень ст. 94 КАС України відсутні.
Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 128, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -
В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України. Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Суддя./підпис/. ОСОБА_2
Суддя:
Секретар: