33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
22 липня 2016 року Справа № 902/226/16
Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Бучинська Г.Б., суддя Гулова А.Г. , суддя Петухов М.Г.
при секретарі судового засідання Максютинська Д.В
за участю представників сторін:
позивача: представник Максименко Ю.Ф.
відповідача: представник не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу та Малого приватного підприємства "Фірма "Альфа-М" на рішення господарського суду Вінницької області від 25.04.16р. у справі № 902/226/16 (суддя Банасько О.О.)
за позовом Мале приватне підприємство "Фірма"Альфа-М"
до відповідача Військова частина НОМЕР_1
про стягнення 69456,56 грн.
23.03.2015 Мале приватне підприємство «Фірма «Альфа-М» (надалі - Позивач) звернулось до господарського суду Вінницької області з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 (далі - Відповідач) про стягнення, з урахуванням уточнень позовних вимог, 69456,56 грн. , з яких: 58405,71 грн. - сума збільшення основного зобов'язання за договором №261-1 від 24.09.2010 за рахунок індексу інфляції за період з 01.04.2014 до 30.06.2015, 2763,49 грн. - 3% річних за період з 01.04.2014 до 09.07.2015 та 8287,66 грн. - пені за період з 21.03.2014 до 28.02.2015.
Рішенням господарського суду Вінницької області від 25.04.2016 у справі №902/226/16 позов задоволено частково, стягнуто із Військової частини НОМЕР_1 на користь Малого приватного підприємства «Фірма «Альфа-М» 51153,23 грн. інфляційних втрат, 2763,49 грн. - 3% річних, 1069,69 грн. відшкодування витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору. У задоволенні позовних вимог в частині стягнення 7252,48 грн. інфляційних втрат та 8287,36 грн. пені відмовлено.
Вищевказане рішення суду мотивоване тим, що відповідно до ч. 2 ст. 252 ЦК України, ст.ст. 599, 610 ЦК України, ч.2 ст. 625 ЦК України, п.7.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України №14 від17.12.2013 р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" позовні вимоги щодо стягнення інфляційних витрат підлягають частковому задоволенню в сумі 51153,23 грн. за період з 01.04.2014 по 30.06.2015, та в сумі 2765,10 грн. 3% річних за період з 01.04.2014 до 09.07.2015.
Також, на підставі ст.ст. 257,258 ЦК України, с.1,ч.5 ст.261 ЦК України, ст. 35 ГПК України, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позовні вимоги про стягнення пені в сумі 8287,36 грн. за період з 21.03.2014 по 28.02.2015 не підлягають до задоволення у зв"язку із спливом позовної давності.
Не погоджуючись із рішенням господарського суду Вінницької області від 25.04.2016 у справі №902/226/16, Відповідач подав апеляційну скаргу (ас.154-156), в якій просить рішення господарського суду Вінницької області у даній справі скасувати. Крім того, просить поновити строк для подачі апеляційної скарги та відстрочити оплату судового збору до моменту розгляду даної скарги по суті.
Обгрунтовуючи доводи апеляційної скарги, Відповідач звертає увагу на те, що суд першої інстанції не врахував тих обставин, що Військова частина НОМЕР_1 вживала всіх можливих і залежних від неї заходів для проведення розрахунків із Позивачем. Відповідно до п.1.4 наказу Міністра оборони України №625 від 28.10.2006 «Про затвердження Положення про фінансове господарство військової частини Збройних Сил України», командири військових частин, установ, організацій, начальники військових навчальних закладів, військові комісари обласних військових комісаріатів являються розпорядниками бюджетних коштів за кошторисом Міністерства оборони України третього ступеня, саме тому заборгованість за отримані послуги зв'язку виникла не з вини військової частини.
Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 30.05.2016 у справі №902/226/16 відповідачу - Військовій частині НОМЕР_1 поновлено пропущений строк на подання апеляційної скарги, апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 08.06.2016 року на 11.00 год. Разом з тим, даною ухвалою було відстрочено Відповідачу сплату судового збору за подання апеляційної скарги до 08.06.2016 року та зобов'язано останнього надати докази сплати судового збору у встановленому законом порядку та розмірі (а.с.152-153).
Окрім того, Позивач - Мале приватне підприємство Фірма "Альфа-М" звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження, скасувати рішення господарського суду Вінницької області в частині часткового задоволення судом вимоги про стягнення суми збільшення боргу за рахунок інфляції (інфляційних втрат) за період з 01.04.2014 р. до 30.06.2015 р. та в частині відмови у задоволенні вимоги щодо стягнення пені за період з 21.03.2014 р. до 28.02.2015 р. в сумі 8287,36 грн. та прийняти в цих частинах нове рішення щодо задоволення позовних вимог; провести перерозподіл судових витрат; провести судове засідання в режимі відеоконференції в приміщенні Оболонського районного суду м. Києва.
В апеляційній скарзі Позивач зазначає, що внаслідок неповного та невсебічного вивчення судом обставин справи та неправильним застосуванням судом законодавчих та нормативних актів та внаслідок неврахування судом доказів та доводів позивача суд прийшов до помилкових висновків, на підставі яких ухвалив рішення, яким порушені матеріальні та процесуальні права позивача.
Зокрема, при перерахунку судом 3% різниця становила 1,61 грн., однак суд першої інстанції не навів в рішенні свої розрахунки, що є порушенням вимог процесуального права щодо обґрунтованості рішення суду.
Окрім того, позивач в обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на те, що суд першої інстанції при розрахунку суми збільшення боргу за рахунок індексу інфляції (інфляційних втрат) за певний період застосував методологію, за якою нараховуються три проценти річних та пеня за цей же період, яка за своєю суттю принципово відрізняється від методології нарахування інфляційних втрат. При цьому Позивач вказує, що методологія, на підставі якої ним здійснено розрахунки, відповідає методології, застосованій при розгляді справи №916/1069/15-г та листам Верховного Суду України №62-97р від 03.04.1997 та Вищого господарського суду України від 17.07.2012 №01-06/928/2012, що підтверджується висновком експерта №3876/3889 судово-економічної експертизи від 26.10.2015 . Разом з тим, суд першої інстанції не прийняв даний висновок в якості доказу і не відхилив його з тих чи інших причин з обґрунтуванням цього прийняття чи відхилення.
Також Позивач зазначає, що суд першої інстанції не врахував умови п.4.1 договору №261-1 від 24.09.2010 та висновки суду у справі №902/411/14 щодо строків нарахування та сплати пені і тому прийшов до помилкового висновку про сплив строку позовної давності стягнення пені, заявленої до стягнення в цьому позові, а тому неправомірно відмовив у її стягненні.
Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 30.05.2016 у справі №902/226/16 Позивачу поновлено пропущений строк на подання апеляційної скарги, об'єднано для спільного розгляду в межах апеляційного провадження апеляційну скаргу Позивача та Відповідача, та призначено до розгляду на 08.06.2016 року на 11.00 год. в режимі відеоконференції (а.с.166-167).
Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 08.06.2016 розгляд справи відкладено на 22 липня 2016 року на 11.00 год.
В судовому засіданні 22 липня 2016 року, яке проведено в режимі відеоконференції, представник Позивача підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі та просив скасувати рішення господарського суду Вінницької області в частині часткового задоволення судом вимоги про стягнення суми збільшення боргу за рахунок інфляції (інфляційних втрат) за період з 01.04.2014 р. до 30.06.2015 р. та в частині відмови у задоволенні вимоги щодо стягнення пені за період з 21.03.2014 р. до 28.02.2015 р. в сумі 8287,36 грн. та прийняти в цих частинах нове рішення щодо задоволення позовних вимог; провести перерозподіл судових витрат. Крім того, Позивач зазначив, що відносно перерахування судом першої інстанції суми 3% річних заперечень не має.
Представник Відповідача не реалізував процесуальне право на участь у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, хоча про час та місце його проведення був повідомлений належним чином, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с.194), доказів сплати судового збору не надав.
Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
З врахуванням вищенаведеного судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представника відповідача - Військової частини НОМЕР_1 .
Рівненський апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представника Позивача, розглянувши доводи апеляційних скарг, відзив Позивача на апеляційну скаргу Відповідача, дослідивши наявні матеріали справи, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, дійшов до висновку, що рішення господарського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року слід залишити без змін, а апеляційні скарги Позивача та Відповідача - без задоволення. При цьому апеляційний господарський суд виходив з такого.
З матеріалів справи вбачається, що 06.08.2004 р. між позивачем - МПП Фірма "Альфа - М" (в договорі - "Виконавець") та відповідачем - Військовою частиною НОМЕР_2 (в договорі - "Замовник") був укладений Договір № 261 на виконання робіт технічного обслуговування систем зв'язку на вузлах зв'язку в/ч НОМЕР_2 .
Відповідно до п.1.1 договору № 261 замовник передає, а виконавець бере на себе зобов'язання виконати роботи по технічному обслуговуванню систем зв'язку на вузлах зв'язки військової частини НОМЕР_2 .
Згідно п. 8.3 Договору у випадку, коли Сторони не відмовляються від виконання в цьому договорі технічного обслуговування в 2005 та наступних роках, цей Договір вважається пролонгованим на наступні роки.
05.09.2007 р. до вказаного договору було укладено додатковий договір № 1, в якому зазначається, що правонаступником військової частини НОМЕР_2 (яка була ліквідована) стає військова частина НОМЕР_1 .
В 2007 р. - 2008 р. МПП Фірма "Альфа-М" виконало технічне обслуговування внутрішніх станцій зв'язку військової частини НОМЕР_1 , яка є правонаступником військової частини НОМЕР_2 , в зв'язку з її ліквідацією згідно директиви Міністерства оборони України від 29.12.2006 р. № 322/1/016, згідно додаткових угод № 1 від 05.09.2007 р. до Договору № 261 від 06.08.2004 р. (акти виконаного технічного обслуговування, відповідно № 4/9 від 27.09.2007 р. та № 1/10 від 01.10.2008 р.).
24.09.2010 р. сторони уклали договір № 261-1 про реструктуризацію боргу з метою зменшення витрат бюджетних коштів та недопущення арешту банківських рахунків ВЧ А 2656 та врегулювання спору щодо погашення заборгованості за технічне обслуговування внутрішніх станцій зв'язку (систем зв'язку) в/ч А 2656, виконане згідно додаткових угод № 3 від 02.09.2007 р. та № 4 від 11.09.2007 р. до договору № 261 від 06.08.2004 р. за кошторисами, відповідно, № 261/4 та № 261/5 (акти виконаного технічного обслуговування, відповідно, № 4/9 від 27.09.2007 р. та № 1/10 від 01.10.2008 р., рахунки - фактури, відповідно, № 4/9 від 27.09.2007 р. та № 1/10 від 01.10.2008 р.).
Відповідно до п.1.1 Договору Сторона 1 (Військова частина НОМЕР_1 ) зобов'язується погасити заборгованість Стороні 2 (МПП Фірма "Альфа-М"), визнану у відповіді № 1804 від 20.09.2010 р. на претензію № 5/7 від 21.07.2010 р. в сумі 72 504,50 грн за технічне обслуговування внутрішніх санкцій зв'язку в/ч А 2656 в терміни та на умовах, визначених цим договором.
Відповідно до п.2.1 договору в/ч А 2656 самостійно без пред'явлення рахунку від МПП Фірма "Альфа-М" перераховує на поточний рахунок суму боргу, вказану в п.1.1, не пізніше 31.03.3011 р. з урахуванням індексу інфляції за період з 30.06.2010 року до дня перерахування, якщо за цей період індекс інфляції перевищує 100 % та з урахуванням та 3-х процентів річних за період з 30.06.2010 р. до дня перерахування згідно п.2 ст. 625 ЦК України.
Відповідно до п.4.1 договору при порушенні строків платежів в/ч НОМЕР_1 самостійно нараховує та сплачує одночасно з сумою платежу пеню у розмірі облікової ставки НБУ за кожен день прострочення платежу до дня погашення заборгованості від суми простроченого платежу згідно ст.ст. 534, 549 та п.3 ст.611 ЦК України.
З моменту набрання чинності зобов'язань за цим Договором припиняються (втрачають чинність) зобов'язання сторін, які виникли за актами виконаного технічного обслуговування № 4/9 від 27.09.2007 р. та № 1/10 від 01.10.2008 р. до додаткових угод, відповідно, № 3 від 02.09.2007 р. та № 4 від 11.09.2007 р. до договору № 261 від 06.08.2004 р. за кошторисами, відповідно № 261/4 та № 261/5 згідно п.2 ст.604 ЦК України (п.7.2 Договору).
Під час розгляду справи № 902/411/14 судом встановлено, що невиконання боржником Військовою частиною НОМЕР_1 зобов'язань в строки визначені Договором № 261-1 від 24.09.2010 р., стало підставою для звернення позивача 21.03.2014 р. (дата здачі позовної заяви на пошту) з позовом до суду на підставі якого було порушено провадження у справі № 902/411/14 про стягнення з відповідача 102 007,89 грн. - заборгованості за договором № 261-1 від 24.09.2010 р., з яких 79 972,46 грн. - сума основного боргу за договором № 261-1 від 24.09.2010 р. з урахуванням індексу інфляції (інфляційних втрат) (у тому числі: 72 504,50 грн. - сума первісного основного боргу без урахування індексу інфляції та 7 467,96 грн. - сума збільшення основного боргу за рахунок індексу інфляції (інфляційні втрати), нарахованого за період з 01.07.2010 р. по 31.03.2014 р.), 5 972,71 грн. - сума 3 % річних, нарахованих за період з 01.07.2010 р. до 31.03.2014 р., 11 253,59 грн. сума пені, нарахованої за період з 01.04.2012 р. до 31.03.2014 р., 4 809,13 грн. - сума збитків від неодержаного доходу, нарахованих за період з 23.09.2011 р. до 31.03.2012 р.
Під час розгляду справи № 902/411/14 розмір заявлених позивачем вимог змінився в зв'язку із поданням позивачем заяви № 27/5 від 20.05.2014 р. про збільшення та зменшення розміру позовних вимог, згідно з якою позивач просив стягнути з відповідача загальну заборгованість 100 557,30 грн, з яких 82 662,02 грн. сума основного боргу за договором № 261-1 від 24.09.2010 року з урахуванням індексу інфляції (інфляційних втрат) ( у тому числі: 72 504,50 грн. - сума первісного основного боргу без урахування індексу інфляції та 10 157,52 грн. - сума збільшення основного боргу за рахунок індексу інфляції (інфляційні втрати), нарахованого за період з 01.07.2010 р. по 31.03.2014 р.) , 8 141,90 грн - сума 3 % річних, нарахованих за період з 01.07.2010 р. до 31.03.2014 р., 4 944,26 грн. сума пені, нарахованої за період з 21.03.2013 р. до 20.03.2014 р., 4 809,13 грн. - сума збитків від неодержаного доходу, нарахованих за період з 23.09.2011 р. до 31.03.2012 р.
Рішенням Господарського суду Вінницької області від 28.05.2014 р. у справі № 902/411/14 позовні вимоги Малого приватного підприємства Фірма "Альфа-М" до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення боргу 100 557,30 грн за договором № 261-1 від 24.09.2010 р. задоволено частково, стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь Малого приватного підприємства "Фірма "Альфа-М" - 72 504,50 грн - сума основного первісного зобов'язання без урахування індексу інфляції, 10 157,52 грн - сума збільшення основного первісного зобов'язання за рахунок індексу інфляції за період з 01.07.2010 р. до 31.03.2014 р., 8 141,90 грн. - сума 3 % річних за період з 01.07.2010 р. до 31.03.2014 р., 4 944,26 грн. - сума пені за період з 21.03.2013 р. до 20.03.2014 р., в решті позовних вимог відмовлено.
Судом встановлено, що Відповідач після винесення рішення від 28.05.2014 р. у справі № 902/411/14 лише 09.07.2015 р. провів частковий розрахунок з позивачем за договором сплативши останньому 7 638,18 грн.
Невиконання відповідачем належним чином свого зобов'язання по виконанню договору № 261-1 від 24.09.2010 р. та рішення суду від 28.05.2014 р. у справі № 902/411/14, яке набрало законної сили 13.06.2014 р. спонукало позивача звернутись з позовом до суду про стягнення з відповідача 69 456,56 грн., з яких: 58 405,71 грн. - сума збільшення основного зобов'язання за договором № 261-1 від 24.09.2010 р. за рахунок індексу інфляції за період з 01.04.2014 р. до 30.06.2015 р., 2 763,49 грн. - 3 % річних за період з 01.04.2014 р. до 09.07.2015 р. та 8 287, 66 грн. - пені за період з 21.03.2014 р. до 28.02.2015 р. з урахуванням поданої заяви № 31/4 від 18.04.2016 р.
Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, зазначає таке.
Абзацом 2 ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачено, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно ст. 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору.
Частиною 1 ст. 173 ГПК України передбачено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 193 Господарського кодексу України встановлено обов'язок суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Стаття 526 ЦК України передбачає, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тобто метою такого майнового захисту є компенсація втрат за увесь період користування чужими грошовими коштами, оскільки саме такий період прямо передбачений нормами ст. 625 Цивільного кодексу України.
Формулювання ст. 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів. За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови ВСУ від 25 травня 2016 р. у справі №6-157цс16, від 30 березня 2016 р. у справі №6-2168цс15). Отже, проценти, передбачені ст. 625 ЦК України не є штрафними санкціями.
Відповідно до п. 7.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум.
Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.
Однак при цьому слід мати на увазі, що інфляційні нарахування та нарахування трьох процентів річних на цю заборгованість можуть здійснюватися на загальних підставах відповідно до частини другої статті 625 названого Кодексу з дня, наступного за днем набрання законної сили відповідним судовим рішенням.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Вищого господарського суду України від 13.01.2016 у справі № 902/581/15, та від 21.10.2008 у справі № 8/797/07.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем до стягнення нараховано 58 405,71 грн. інфляційних втрат за період з 01.04.2014 р. до 30.06.2015 р. та 2 763,49 грн. 3 % річних за період з 01.04.2014 р. до 09.07.2015 р.
Колегія суддів апеляційної інстанції, здійснивши перерахунок інфляційних втрат за допомогою інтегрованого в систему інформаційно-правового забезпечення "Ліга:Закон Еліт 9.1.5" калькулятора, прийшла до висновку, що до стягнення з відповідача підлягають інфляційні втрати у сумі 51153,23 грн. за період з 01.04.2014 до 30.06.2015 р., в стягненні інфляційних втрат в розмірі 7252,48 грн. слід відмовити, виходячи з наступного.
Законодавством не передбачено нарахування інфляційних на суму основного боргу разом із нарахованою інфляцією, а лише на суму основного зобов'язання (що випливає зі змісту ч. 2 ст. 625 ЦК України) тобто в даному випадку - на суму 72504,50грн., а тому судова колегія апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог в частині інфляційних втрат в розмірі 51153,23 грн. та відмови у задоволенні інфляційних втрат в розмірі 7252,48 грн.
Крім цього, суд зауважує, що сума інфляційних втрат за період з 01.07.2010 р. по 31.03.2014 р. вже була стягнута судом під час розгляду справи № 902/411/14, а тому слід враховувати принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип, як наголошує Євросуд, означає, що: «жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. При цьому, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру» (п. 52 рішення Євросуду по справі «Рябих проти Росії» (2003).
Також колегія судів не бере до уваги висновок експерта № 3876/3889 від 26.10.2015 судово-економічної експертизи по господарській справі №916/1069/15г, з огляду на таке.
Відповідно до п. 21 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №4 від 23.03.2012 «Про деякі питання практики призначення судової експертизи», висновок судової експертизи, яку було проведено в межах провадження з іншої справи, в тому числі цивільної, кримінальної, адміністративної, оцінюється господарським судом у вирішенні господарського спору на загальних підставах як доказ зі справи за умови, що цей висновок містить відповіді на питання, які виникають у такому спорі, і поданий до господарського суду в належним чином засвідченій копії.
Разом з тим, колегією суддів встановлено, що долучений Позивачем у якості доказу висновок експерта № 3876/3889 від 26.10.2015 судово-економічної експертизи по господарській справі №916/1069/15г, не містить відповіді на питання, що стосуються спору у даній справі, так як у даному висновку зазначено інші вихідні дані - договір, періоди нарахування та суми боргу.
Щодо посилання Позивача на відсутність долученого до рішення суду судом першої інстанції розрахунку суми інфляційних втрат, як на підставу скасування даного рішення, колегія суддів приходить до висновку про безпідставність даного заперечення з огляду на наступне.
Згідно ст.84 Господарського процесуального кодексу, рішення господарського суду складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин, при цьому у мотивуальній частині вказуються обставини справи, встановлені господарським судом; причини виникнення спору; докази, на підставі яких прийнято рішення; змість письмової угоди сторін, якщо її досягнуто; доводи,за якими господарський суд відхилив клопотання і докази сторін, їх пропозиції щодо умов договору або угоди сторін; законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи рішення; обгрунтування відстрочки або розстрочки виконання рішення.
Тому, діючим законодавством не передбачено обов"язок суду долучати до судових рішень розрахунки, якими суд керується при вирішенні справи.
Колегія суддів апеляційної інстанції вважає правильним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо стягнення з відповідача 3 % річних в сумі 2763,49 грн. за період з 01.04.2014 до 09.07.2015 р., яке заявлене в межах позовних вимог. Перерахунок, здійснений судом, вказував на можливість стягнення 3% річних у сумі більшій на 1,61 грн. від заявленої позивачем. Однак, виходячи з принципу диспозитивності, суд не вправі вийти за межі вимог, визначених позивачем.
Розглядаючи позовну вимогу Позивача щодо стягнення з Відповідача 8287,36 грн. пені за період з 21.03.2014 по 28.02.2015, колегія суддів бере до уваги наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Частиною 2 ст.193 ГК України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених кодексом, іншими законами або договором.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання, настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
За приписами ч.ч. 1, 3 ст. 549 ЦК України, ч. 1 ст. 230 ГК України та п. 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 17 грудня 2013 року N 14 (далі - Постанова) неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.
Відповідно до ст.ст.6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.
Стаття 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Як встановлено судом, згідно з пунктом 4.1 Договору № 261-1 від 24.09.2010 р. при порушенні строків платежів в/ч НОМЕР_1 самостійно нараховує та сплачує одночасно з сумою платежу пеню у розмірі облікової ставки НБУ за кожен день прострочення платежу до дня погашення заборгованості від суми простроченого платежу згідно ст.ст. 534, 549 та п.3 ст. 611 ЦК України.
Разом з тим, при розгляді вказаної вимоги колегія суддів звертає увагу на наступні обставини.
Із змісту позовної заяви слідує, що позивачем заявлено до стягнення з відповідача пеню за період з 21.03.2014 р. до 28.02.2015 р.
Як встановлено судом і це підтверджується матеріалами справи, рішенням Господарського суду Вінницької області від 28.05.2014 р. по справі № 902/411/14 (матеріали якої оглядались в судовому засіданні 25.04.2016 р.) позовні вимоги Малого приватного підприємства Фірма "Альфа-М" до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення боргу 102 007,89 грн за договором № 261-1 від 24.09.2010 р. задоволено частково, стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь Малого приватного підприємства "Фірма "Альфа-М" - 72 504, 50 грн - сума основного первісного зобов'язання без урахування індексу інфляції, 10 157, 52 грн - сума збільшення основного первісного зобов'язання за рахунок індексу інфляції за період з 01.07.2010 р. по 31.03.2014 р., 8 141, 90 грн - сума 3% річних за період з 01.07.2010 р. по 31.03.2014 р., 4 944, 26 грн. - сума пені за період з 21.03.2013 р. по 20.03.2014 р., в решті позовних вимог відмовлено.
Предметом розгляду справи № 902/411/14 була заборгованість відповідача перед позивачем в сумі 100 557,30 грн, яка виникла з договору № 261-1 від 24.09.2010 р.
Таким чином рішенням Господарського суду Вінницької області від 28.05.2014 р. по справі № 902/411/14 вже стягнуто з відповідача пеню за період до 20.03.2014 р.
Відповідно до ч.2 ст.35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
З огляду на те, що відповідачем в судовому засіданні 25.04.2016 р. подано заяву про застосування строку позовної давності суд зазначає наступне.
Згідно зі статтями 257, 258 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки; спеціальна позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до ч.ч. 1, 5 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила також за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Згідно ч.ч. 2, 3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності; позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Як вбачається із матеріалів справи, позовна заява надійшла до канцелярії суду 21.03.2016 р., а здана для відправки на відділення поштового зв'язку 16.03.2016 р. тобто після спливу річного строку з дня кінцевої дати нарахування позивачем пені (28.02.2015 р.).
З огляду на сплив позовної давності, про застосування якої відповідачем 25.04.2016 р. подано відповідну заяву, вимоги позивача про стягнення пені не підлягають задоволенню.
При цьому суд вважає помилковим твердження позивача, що п. 4.1 договору, за умовами якого боржник при порушенні строків оплати самостійно нараховує та сплачує одночасно з сумою платежу пеню у розмірі облікової ставки НБУ за кожен день прострочення платежу до дня погашення заборгованості від суми простроченого платежу, надає йому право на звернення з вимогою про стягнення пені до повного погашення заборгованості.
Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
На переконання колегії, умови п. 4.1 договору надавали право позивачу здійснювати нарахування пені поза межами шестимісячного строку, визначеного ст. 232 ГК України. Водночас умова, закладена в п. 4.1 договору не збільшувала строку позовної давності для звернення з відповідною вимогою. А тому, звернувшиссь в суд 16.03.16р., при цьому визначивши період нарахування пені з 21.04.14р. по 28.02.15р., позивачем пропущено річний строк позовної давності, визначений ст. 258 ЦК України.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову у стягненні з Відповідача пені в сумі 8287,36 грн. за період з 21.03.2014 по 28.02.2015.
Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ст.ст.33, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов'язковим. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.
Всупереч наведеним вище нормам Відповідач не подав до суду доказів в спростування позовних вимог Позивача щодо стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, в тому числі доказів проведення розрахунків за договором № 261-1 від 24.09.2010 р. (платіжні доручення, виписки банківських установ щодо руху коштів, квитанції до прибуткових касових ордерів).
Заперечення Відповідача, наведені у його апеляційній скарзі щодо відсутності його вини по несплаті заборгованості та вжиттям заходів щодо виділення бюджетних коштів не беруться судом до уваги, оскільки на підставі ч. 2 ст. 617 ЦК, ч. 2 ст. 218 ГК та рішення Європейського суду з прав людини у справі від 18.10.2005 р. "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" відсутність бюджетних коштів не виправдовує бездіяльність відповідача і не є підставою для звільнення його від відповідальності за порушення зобов'язання. При цьому колегія суддів зазначає, що матеріали справи не містять доказів вжиття Відповідачем будь-яких заходів з моменту укладення договору № 261-1 від 24.09.2010 р. щодо забезпечення фінансування видатків на оплату за ним із врахуванням того, що умовами вказаного договору передбачалось проведення оплати протягом поточного бюджетного 2010 року.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 р. у справі № 3-28гс12, яка є обов"язковою для всіх судів України згідно з ст.111-28 ГПК України.
З огляду на зазначені правові положення та встановлені обставини справи апеляційний господарський суд приходить до висновку, що доводи, викладені позивачем та відповідачем в апеляційних скаргах, необгрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.
Враховуючи наведене, Рівненський апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду першої інстанції прийняте з врахуванням всіх обставин справи та з дотриманням норм чинного законодавства, а тому не вбачає підстав для його зміни чи скасування.
Відповідно до п.3.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 21.02.2013 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України», якщо строк (строки), на який (які) судом було відстрочено або розстрочено сплату судового збору, закінчився, а таку сплату не здійснено, господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи може своєю ухвалою продовжити цей строк (але не довше ніж до прийняття судового рішення по справі), або звільнити сторону від сплати судового збору, або стягнути несплачену суму судового збору у прийнятті судового рішення.
Враховуючи те, що Відповідач протягом розгляду справи не сплатив судовий збір за подання апеляційної скарги у терміни, визначені ухвалами апеляційного господарського суду, колегія суддів вважає за необхідне стягнути судовий збір за розгляд апеляційної скарги в сумі 1176,66 грн. при прийнятті рішення.
Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 103 - 105 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Апеляційну скаргу Малого приватного підприємства "Альфа-М" та апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Вінницької області від 25 квітня 2016 року у справі №902/226/16 залишити без змін.
Стягнути на користь державного бюджету із Військової частини НОМЕР_1 , м.Вінниця, 7, 21007 (ідентифікаційний код - НОМЕР_3 ) 1176 грн. 65 коп. відшкодування витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.
Справу №902/226/16 повернути господарському суду Вінницької області.
Головуючий суддя Бучинська Г.Б.
Суддя Гулова А.Г.
Суддя Петухов М.Г.