05 липня 2016 року м. Київ К/800/12322/16
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді - Загороднього А.Ф.,
суддів: Білуги С.В., Заїки М.М.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 12 січня 2016 року
та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 квітня 2016 року
у справі № 208/4301/15
за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2, Дніпродержинської міської ради Дніпропетровської області
третя особа: ОСОБА_3
про поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до ОСОБА_2, Дніпродержинської міської ради Дніпропетровської області, третя особа: ОСОБА_3, в якому просив:
- поновити його на посаді начальника управління транспортної інфраструктури та цивільного захисту населення Дніпродзержинської міської ради з 31 березня 2015 року;
- стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 31 березня 2015 року по час винесення судового рішення у справі;
- стягнути на користь позивача моральну шкоду у розмірі 50 000 грн., а також судові витрати у справі та витрати на правову допомогу спеціалістом у галузі права.
Постановою Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 12 січня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 квітня 2016 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти рішення, яким справу направити на новий розгляд.
Перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 29 вересня 2011 року ОСОБА_1 проходив публічну службу на посаді начальника управління транспорту та зв'язку Дніпродзержинської міської ради.
03 березня 2015 року позивачем подано заяву про надання йому частини щорічної основної відпустки на 22 календарних дні з 10 березня 2015 року та його звільнення з займаної посади за згодою сторін останнім днем відпустки.
Згідно резолюції міського голови від 03 березня 2015 року, уповноваженій особі було доручено підготувати проект розпорядження після закінчення службового розслідування.
04 березня 2015 року позивачем подано ще одну заяву у якій він підтвердив свій намір піти у відпустку з 10 березня 2015 року та доповнив її тим, що після перебування на лікарняному йому було рекомендовано санаторно-курортне лікування.
Розпорядженням міського голови ОСОБА_2 від 06 березня 2015 року № 33-р «ос» позивачу було надано частину щорічної основної відпустки на 22 календарні дні з 10 березня 2015 року по 31 березня 2015 року включно, та звільнено позивача з посади начальника управління транспортної інфраструктури та цивільного захисту населення міської ради за угодою сторін згідно пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України, з 31 березня 2015 року.
В подальшому, 31 березня 2015 року позивачем подано заяву про відкликання своєї заяви про звільнення від 03 березня 2015 року та просив вважати її недійсною.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України підставою припинення трудового договору є угода сторін.
Частиною першою статті 3 Закону України «Про відпустки» встановлено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
При домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 Кодексу законів про працю України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору.
Таким чином, основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення трудового договору та строк, з якого договір припиняється.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що заява позивача про звільнення містить дату її складання - 03 березня 2015 року, підпис позивача, підставу для звільнення - угода сторін та дату звільнення - останній день відпустки. Заява була прийнята відповідачем, про що свідчить резолюція керівника установи на заяві позивача.
Наведене свідчить про досягнення між сторонами домовленості про дату та підстави припинення трудового договору.
При цьому, згода голови Дніпродержинської міської ради на анулювання попередньої домовленості з позивачем про звільнення за згодою сторін, відсутня.
Наведене відповідає практиці Верховного Суду України, зокрема, викладеній у постанові від 15 жовтня 2013 року № 21-320а13.
З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку щодо правомірності дій міського голови ОСОБА_2 стосовно прийняття оскаржуваного розпорядження від 06 березня 2015 року № 33-р «ос» про звільнення позивача за згодою сторін згідно пункту 1 статті 36 Кодексу законів про працю України.
Отже, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло б призвести до невірного вирішення спору, а тому оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, і підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, -
ухвалив:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Постанову Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 12 січня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 квітня 2016 року залишити без змін.
Ухвала підлягає перегляду Верховним Судом України у порядку, строки та з підстав, передбачених главою третьою розділу ІV Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий А.Ф. Загородній
Судді С.В. Білуга
М.М. Заїка