Справа № 2-839/08
21 січня 2008 року Малиновський районний суд міста ОСОБА_1 у складі:
головуючого - судді Демченко О.М.,
при секретарі - Гресько О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті ОСОБА_1 цивільну справу за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним і розірвання договору довічного утримання,
29 березня 2007 року до Малиновського районного суду м. Одеси звернулися ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з позовною заявою до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування двохкімнатної квартири № 67, розташованій в будинку № 24 по вулиці Академіка Філатова у місті Одесі, посвідченого 6 липня 2005 року державним нотаріусом Сьомої Одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_5, посилаючись на те, що цей договір був вчинений під впливом тяжкої обставини, на вкрай невигідних умовах, оскільки вони, будучи людьми похилого віку, страждаючи рядом хронічних захворювань, потребували забезпечення матеріальною та побутовою допомогою, медичним обслуговуванням, лікуванням, стороннім опікуванням, яке відповідачка обіцяла надати їм у випадку дарування вказаної квартири. В подальшому відповідачка, постійно мешкаючи у Ізраїлі, не виконала свої обіцянки, що змусило їх звернутися до суду.
Під час судового засідання позивачі змінили правові підстави позову, уточнили позовні вимоги і просили суд визнати договір дарування на двокімнатну квартиру № 67, розташовану по вулиці Академіка Філатова у місті Одесі, недійсним, та розірвати договір довічного утримання між ними та відповідачкою, посилаючись на те, що укладений між ними та ОСОБА_4 договір дарування є удаваним правочином, вчиненим для приховання іншого правочину - договору довічного утримання, умови якого відповідачкою не виконувались.
У судовому засіданні позивачі підтримали позовні вимоги повністю.
Відповідач позов не визнав, та просив відмовити в його задоволенні, посилаючись на обставини, зазначені у своїх письмових запереченнях, а саме на те, що правочин був укладений у відповідності до вимог законодавства України, та позивачі, потрапили під вплив сторонніх осіб, відмовлялися від надання їм допомоги з боку відповідачки.
Суд, заслухавши пояснення сторін, допитавши свідків, перевіривши матерііали справи, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2 і ОСОБА_3 підлягають задоволенню з наступних підстав.
Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстровані та мешкають у спірній квартирі з 1991 року до теперішнього часу, є пенсіонерами, учасниками війни, страждають хронічними захворюваннями.
Вказана квартира належала позивачам на праві приватної спільної часткової власності на підставі Свідоцтва про право власності на житло № 3-6781, виданого Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської Ради народних депутатів 14 серпня 1995 року.
Відповідачка є дочкою ОСОБА_3
В період з 7 червня по 20 червня 2005 року відповідачка, постійно мешкаючи в Ізраїлі, особисто перебувала на території України в місті ОСОБА_1. 6 липня 2005 року між сторонами було укладено договір дарування за яким позивачі подарували відповідачці належну їм квартиру № 67, розташовану в будинку № 24 по вулиці Академіка Філатова у місті Одесі. Вказаний договір був посвідчений державним нотаріусом Сьомої Одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_5
Вимоги про визнання договору дарування недійсним заявлені з підстав, передбачених ст. ст. 203,215,235 ЦК України.
Згідно ч. 1 ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним на вимогу однієї із сторін відповідно до частини 3 статті 215 ЦК України.
Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч. З ст. 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішньої волі.
Підставою всякого договору є згода сторін, тобто їх воля.
Воля є внутрішнім психічним моментом, і для виникнення договору, як і будь-якого юридичного акту, необхідна не тільки воля, але і волевиявлення, тобто воля виявлена.
У даному випадку мав місце розлад між волею дійсною і волею виявленою, а саме: між внутрішньою волею позивачів з їх волевиявленням, яке виразилося у вчиненні ними підписів у договорі дарування.
Тому правочин, укладений з дефектом волі, неможливо вважати дійсним.
Поясненнями позивачів та матеріалами справи встановлено, що після укладення договору дарування позивачі проживали у спірної квартирі та оплачували комунальні послуги за свої кошти.
Суд вважає встановленим той факт, що підписанню договору дарування сприяли обставини, зазначені позивачами в своїх поясненнях, а саме те, що вони є хворими людьми похилого віку, потребують утримання, мали на меті отримання від відповідачки допомоги та догляду в обмін на передачу їй у власність свого житла.
Крім того, суд приймає до уваги, що, укладаючи договір дарування позивачі позбавили себе прав власності на єдине належне їм житло, іншого житла вони не мають.
За такими обставинами суд вважає, що правочин, укладений сторонами не був безоплатним, як цього передбачає договір дарування, що між сторонами виникли правовідносини, передбачені договором довічного утримання, і тільки на підставі того, що позивачі сподівалися на те, ще відповідачка буде утримувати та доглядати їх, вони погодилися подарувати їй квартиру, й тому суд надходить до висновку, що договір дарування від 6.07.2005 року, укладений між сторонами, є удаваним правочином.
У відповідності до ч. 2 ст. 235 ЦК України, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили, тобто в даному випадку правилами щодо договору довічного утримання.
Згідно ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужував) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Відповідно з ч. 2 ст. 749 ЦК України, якщо обов'язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідально до засад справедливості та розумності.
Як вбачається з матеріалів справи та про що сторони не заперечували у судових
засіданнях, відповідачка постійно мешкає в Ізраїлі, та з моменту укладення спірного договору перебувала на Україні лише в період з 18.07.2006 року по 01.08.2006 року.
Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні зазначала, що неодноразово вказувала відповідачці на необхідність забезпечення стороннього догляду щодо ОСОБА_3, але ОСОБА_4 вказаного догляду не забезпечила.
Допитана у судовому засіданні у якості свідка ОСОБА_1 підтвердила, що ОСОБА_3 потребувала стороннього догляду, та зазначила про забезпечення відповідачкою такого догляду, але тільки через півтори роки після останнього свого візиту до матері.
З долученого до матеріалів справи представником відповідачки перекладу відомостей поштового банку Ізраїлю про перелік переказів, відправлених до України, вбачається, що з моменту укладення договору дарування до теперішнього часу на ім'я ОСОБА_3 кошти поступили лише одного разу 25.07.2006 року в розмірі 200 доларів, але суд не приймає до уваги вказані фактичні данні як доказ матеріальної допомоги з боку відповідачки, тому що відправником цих коштів, так як і інших переказів в період з 2003 по 2004 роки згідно доданих документів значиться ОСОБА_7, а також тому що у відповідності до даних закордонного паспорту ОСОБА_4 у цей період часу вона перебувала в Україні.
Суд не погоджується з доводами представника відповідачки про забезпечення ОСОБА_3 стороннім доглядом, та ставиться до них критично, оскільки договір про надання послуг догляду за людиною похилого віку, доданий до матеріалів справи, був укладений ним від імені відповідачки лише 01.10.2007 року, тобто через шість місяців після відкриття провадження по справі за даним позовом.
Відповідачка у відповідності зі ст.ст. 10, 60 ЦПК України взагалі не надала суду доказів на підставу своїх заперечень з приводу виконання обов'язків за договором довічного утримання щодо ОСОБА_2, впливу на позивачів з боку сторонніх осіб, їх відмови в отриманні допомоги.
Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_1 показали, що зі слів відповідачки та позивачки їм відомо про надання матеріальної допомоги подружжю ОСОБА_2, а саме: наданні коштів на купівлю пральної машини та холодильнику, проведенні операції ОСОБА_2, але суд зазначає, що у даній частині покази свідків є суперечливими, не підтвердженими іншими доказами, та з них неможливо зробити достовірний висновок про час, розмір, регулярність та тривалість такої допомоги.
Крім того суд не може прийняти до уваги доводи представника відповідачки про закінчення строку позовної давності, як не засновані на законі.
Відповідно зі ст. 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі не виконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини.
Таким чином, постійне мешкання відповідачки за межами України, підтвердження свідками лише кількох моментів виконання договору, недоведеність відмови позивачів від послуг відповідача, неможливість подальшого примусового для відчуживачів виконання умов договору довічного утримання, необхідність для людей похилого віку (76 та 86 років) належних умов догляду, дає підстави, виходячи із засад розумності та справедливості, для висновку про неналежне виконання відповідачкою своїх обов'язків, задоволення позову та розірвання договору довічного утримання.
На підставі викладеного суд, розглянув справу в межах позовних вимог, створивши учасникам процесу усі необхідні умови для надання, витребування доказів, користуючись принципом змагальності сторін, з урахуванням встановлених у судовому засіданні фактів, вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним і розірвання договору довічного утримання є законними обґрунтованими і підлягаючими задоволенню у повному обсягу.
Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 209, 212-215 ЦПК України, ст.ст. 203, 215, 235, 749, 755 ЦК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним та розірвання договору довічного утримання - задовольнити у повному обсязі.
Визнати договір дарування двокімнатної квартири АДРЕСА_1 укладений 06 липня 2005 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з одного боку, та ОСОБА_4 з іншого боку - недійсним.
Розірвати договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з одного боку, та ОСОБА_4 з іншого боку.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Одеської області через суд «першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги.