Справа № 569/18306/14-ц
07 червня 2016 року
Рівненський міський суд Рівненської області
в особі головуючого-судді Бучко Т.М.
секретар Соломон О.М.
з участю представника позивача ОСОБА_1
представника третьої особи ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Рівне цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору дарування дійсним та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про встановлення нікчемності договору дарування грошових коштів без застосування наслідків недійсності,
Позивач звернувся в суд з позовом до відповідача, в якому просить визнати дійсним договір дарування від 10 березня 2010 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3
В обґрунтування заявлених позовних вимог покликається на те, що 10 березня 2010 року уклав зі своєю матір'ю ОСОБА_4 договір дарування коштів в сумі 400000 грн., які передані в момент укладення договору, та 200000 грн. протягом року з моменту укладення договору. Договір дарування виконаний. За рахунок отриманих коштів ним придбано квартиру та автомобіль. Договір дарування не посвідчений нотаріально у зв'язку з відсутністю вільного часу у ОСОБА_4 через перебування її в Італії на роботі.
Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_5 звернулася в суд до сторін первісного позову з позовом, в якому просить визнати договір дарування грошових коштів від 10 березня 2010 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, нікчемним.
В обґрунтування заявлених позовних вимог покликається на те, що укладений між сторонами договір дарування грошових коштів не посвідчений нотаріально, а тому є нікчемним в силу положень ст.215, 220, 719 ЦК України. Вважає, що договір дарування грошових коштів між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 насправді в березні 2010 року не укладався, а був підписаний в 2014 році. Кошти на виконання договору не передавалися, а метою його підписання є створення підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя при поділі спільного майна.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримав повністю та з аналогічних підстав. Пояснив, що відповідач з 2001 року постійно працює в Італії, в Україну приїздить раз на два роки. Подаровані кошти збирала протягом десяти років. Кошти подарувала в євро, хоча договір укладений в гривні. 200000 грн. передавала через перевізників частинами протягом 2010 року для купівлі квартири. Крім того, позивач знімав кошти з пенсійної картки своєї матері. Загальна сума отриманих відповідачем доходів в Італії, які офіційно підтверджені, становить 61299,3 євро, а тому вона мала можливість подарувати сину зазначену в договорі дарування суму. З моменту підписання договору дарування ОСОБА_4 відразу виїхала в Італію і не могла посвідчити договір нотаріально. Позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, не визнає та вважає його безпідставним, оскільки спірний договір дарування і так є нікчемним, так як не посвідчений нотаріально, а тому визнання його таким судом закон не вимагає. Строк позовної давності не пропущено, так як порушення є триваючим і ОСОБА_4 визнає позовні вимоги. Крім того, третя особа не наділена правом заявляти про застосування строків давності до позовних вимог позивача, так як є самостійним позивачем. Просить позов задовольнити, а у задоволенні позову третьої особи ОСОБА_5 відмовити.
Відповідач в судове засідання не з'явилася, про місце та час розгляду справи повідомлена своєчасно та належним чином. У своїх письмових поясненнях від 20 квітня 2015 року вказала про визнання позову, підтвердила факт укладення спірного договору дарування та передачі коштів. Договір дарування не був посвідчений нотаріально в зв'язку з її виїздом до Італії та фактичним виконанням договору.
Представник третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, позов підтримав повністю та з підстав, викладених у позовній заяві. Позов ОСОБА_3 не визнав та пояснив, що позивачем не надано доказів наявності перешкод для нотаріального посвідчення договору дарування як в день укладання, так і надалі. Предмет договору дарування не відповідає дійсним обставинам, оскільки кошти передавалися в євро, а договір укладено в гривні. Сума сукупного доходу відповідача за 2002-2010 роки склала близько 34000 євро, а подаровано було 40000 євро. Оригінал договору дарування позивачем не надано, а тому вважає, що такого договору в 2010 році насправді не вчинялося. Крім того, просить застосувати строки позовної давності щодо вимоги позивача про визнання дійсним договору дарування. Просить позов третьої особи ОСОБА_5 задовольнити, а в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.
Суд, заслухавши пояснення сторін, з'ясувавши обставини та дослідивши представлені у справі докази, дійшов таких висновків.
Суд встановив, що 10 березня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір дарування. Згідно із п.1 договору ОСОБА_4 подарувала та передала ОСОБА_3, а ОСОБА_3 прийняв у дар від дарувальника грошові кошти в сумі 400000 грн. Відповідно до п.2 договору ОСОБА_4 зобов'язується подарувати та передати ОСОБА_3 крім грошових коштів, визначених в п.1 даного договору, грошові кошти в сумі 200000 грн. протягом одного року з моменту укладання даного договору.
За умовами вказаного договору дарування грошові кошти, зазначені в п.1 цього договору, передані дарувальником обдаровуваному в момент підписання договору.
Укладений між сторонами спірний договір дарування нотаріально посвідчений не був.
Згідно із ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона ( дарувальник ) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні ( обдаровуваному ) безоплатно майно ( дарунок ) у власність.
За ч.5 ст.719 ЦК України договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
З урахуванням розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, встановленого пунктом 5 підрозділу 1 розділу XX Податкового кодексу України ( 17 грн. ), сума дарунку за спірним договором перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, внаслідок чого цей правочин на підставі ч.5 ст.719 ЦК України підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до ч.4 ст.203 ЦК України правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Вимоги закону щодо необхідності вчинення правочинів у певній формі спрямовані сприяти фіксації волевиявлення суб'єкта правочину, що у разі судового спору забезпечить доказовість реального існування між сторонами відповідного правовідношення та дійсність їх взаємних обов'язків та вимог.
За ч.1 ст.220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Частина 2 статті 220 ЦК України надає суду право визнати такий договір дійсним, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Відповідно до п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним суди повинні з'ясовувати, чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.
У зв'язку із недодержанням закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218, 220 ЦК. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.
Умовами застосування ч.2 ст.220 ЦК України є безповоротне ухилення та втрата стороною можливості з будь-яких причин посвідчити правочин.
З матеріалів справи не вбачається обставин, що перешкоджали сторонам укласти договір дарування у відповідності до вимог ч.5 ст.719 ЦК України. В судовому засіданні представник позивача зазначив, що після укладення договору дарування в березні 2010 року відповідач ОСОБА_4 перебувала в Україні ще близько тижня, займалася влаштуванням особистих справ та відвідуванням родичів. Таким чином, відповідач мала можливість посвідчити договір дарування нотаріально.
Факт ухилення ОСОБА_4 від посвідчення спірного договору мотивується відповідачем лише її перебуванням в Італії на роботі. Однак, необхідність виїзду за межі країни суд не розцінює як ухилення від посвідчення договору дарування, оскільки під ухиленням від нотаріального посвідчення договору розуміється активна протидія цьому або пасивне небажання вчинити цю дію. Вказаних обставин судом встановлено не було. Крім того, відповідач визнає позов, а тому сторони не втратили можливість його нотаріального посвідчення.
В матеріалах справи наявний договір купівлі-продажу транспортного засобу від 4 серпня 2010 року, укладений між ТзОВ «Луцьк-експо» та ОСОБА_3, та договір купівлі-продажу квартири від 11 лютого 2011 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 З позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, вбачається, що автомобіль та квартиру було придбано під час зареєстрованого шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_5 та з 2014 року і на даний час судом вирішується питання про поділ спільного майна подружжя.
З позовними вимогами про визнання дійсним договору дарування позивач звернувся в листопаді 2014 року, тоді як з копії договору вбачається, що він укладався 10 березня 2010 року.
Враховуючи усі вище вказані обставини та відсутність доказів ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору дарування, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_3 необґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення.
Щодо заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, про застосування строків позовної давності, то суд зауважує таке.
Відповідно до ч.3 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Поняття «сторона у спорі» та «сторона у справі» не є тотожними. Цивільне право під «сторонами у спорі» розуміє учасників спірних матеріально-правових відносин. Процесуальне законодавство оперує поняттям «сторони у справі» і відносить до них позивача і відповідача ( ч.1 ст.30 ЦПК України ).
Сенс ч.3 ст.267 ЦК України полягає в тому, щоб надати зацікавленій стороні ( а в даному випадку такою є лише відповідач ) можливість захистити свої інтереси посиланням на сплив позовної давності. Якщо відповідач не вимагає від суду застосування правил про позовну давність, суд не має права застосувати її, оскільки під «стороною у спорі», яка може заявляти про застосування позовної давності, за змістом закону розуміється лише особа, якій адресовано відповідну вимогу.
Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, не є учасником тих же спірних матеріально-правових відносин, які існують між позивачем та відповідачем і випливають з укладеного між ними договору дарування, а тому не має права заявляти про застосування судом позовної давності.
Згідно із ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч.2 ст.215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом ( нікчемний правочин ). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Однак, така потреба може виникнути у разі, коли : сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений; він порушує права третіх осіб; він зареєстрований у державних органах тощо. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідного спору і може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
У відповідності до ст.11, 60 ЦПК України суд розглядає справу не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін чи інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, не надано суду доказів порушення будь-яких її прав та законних інтересів укладенням в березні 2010 року договору дарування грошових коштів між ОСОБА_3 та його матір'ю ОСОБА_4 Таким чином, позов ОСОБА_5 безпідставний та до задоволення не підлягає.
На підставі наведеного та керуючись ст.10, 60, 212-215 ЦПК України, ст.15, 215, 719 ЦК України, суд
В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору дарування дійсним - відмовити.
В задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про встановлення нікчемності договору дарування грошових коштів без застосування наслідків недійсності - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Рівненської області через Рівненський міський суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Суддя :