08 червня 2016 року Справа № 905/2803/14-908/5482/14
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючогоГубенко Н.М.
суддівБарицької Т.Л. Картере В.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Донецький металопрокатний завод"
на рішення від та на постанову відГосподарського суду міста Києва 05.10.2015 Київського апеляційного господарського суду 26.01.2016
у справі Господарського суду№ 905/2803/14-908/5482/14 міста Києва
за позовомПублічного акціонерного товариства "Донецький металопрокатний завод"
доПублічного акціонерного товариства "Дельта Банк"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Електросталь"
провизнання недійсним пункту 3.4 договору застави
у судовому засіданні взяли участь представники:
- позивача Ципляк П.С.;
- відповідача - третьої особи Таболін О.С.; повідомлений, але не з'явився;
Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.04.2015 у справі № 905/2803/14-908/5482/14, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.05.2015, у позові відмовлено.
Постановою Вищого господарського суду України від 29.07.2015 у справі № 5023/5657/11 скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 09.04.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.05.2015 у справі № 905/2803/14-908/5482/14; справу № 905/2803/14-908/5482/14 передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 05.10.2015 у справі № 905/2803/14-908/5482/14 (суддя Цюкало Ю.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2016 (колегія суддів у складі: Пашкіна С.А. - головуючий суддя, судді Баранець О.М., Сітайло Л.Г.), у позові відмовлено.
Не погоджуючись з наведеними судовими рішеннями, Публічне акціонерне товариство "Донецький металопрокатний завод" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2016 у справі № 905/2803/14-908/5482/14, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.
Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" надало відзив на касаційну скаргу, в якому з нею не погоджується та просить касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Донецький металопрокатний завод" залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2016 у справі № 905/2803/14-908/5482/14 залишити без змін.
Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.
Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Предметом даного позову є вимога позивача визнати недійсним пункт 3.4 договору застави № 2005-110/22 від 19.06.2013, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Донецький металопрокатний завод" та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк".
Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України (ст. 215 ЦК України).
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч.1 ст. 572 Цивільного кодексу України та ч.2 ст. 1 Закону України "Про заставу" в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Отже, договір застави за своєю правовою природою є забезпечувальним правочином, за рахунок якого, кредитор, у разі порушення боржником основного зобов'язання, має переважне право задовольнити свої вимоги. Застава має похідний характер від основного (кредитного) зобов'язання та не існує сама по собі, оскільки перебуває у нерозривному правовому зв'язку з основним зобов'язанням.
Відповідно до ч.2 ст. 590 Цивільного кодексу України та ч.1 ст. 20 Закону України "Про заставу" заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.
Як встановлено судами та вбачається із матеріалів справи, згідно із п. 1.1 договору застави предметом застави за ним виступають майнові права на отримання банківського вкладу в сумі 100 000, 00 доларів США, що знаходяться на депозитному рахунку згідно з договором №11/ДЛ_33ДС/08 від 19.06.2013.
Пунктом 3.4 договору застави передбачено, що у разі набуття підстав для звернення стягнення на права заставодавець доручає заставодержателю перерахувати з депозитного рахунку грошові кошти в сумі, достатній для погашення заборгованості заставодавця перед заставодержателем за кредитним договором на погашення цієї заборгованості
Відповідно до ст. 23 Закону України "Про заставу" при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права. Заставодержатель набуває право вимагати в судовому порядку переводу на нього заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави.
Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги, звернення стягнення на нього здійснюється шляхом відступлення обтяжувачу відповідного права. Обтяжувач зобов'язаний повідомити в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, боржника та інших обтяжувачів відповідного права грошової вимоги про свій намір набути на свою користь таке право. Протягом строку, вказаного в частині другій статті 28 цього Закону, інші обтяжувачі, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього ж права, можуть письмово заявити обтяжувачу, який ініціює звернення стягнення, про свій намір отримати задоволення своїх забезпечених обтяженням вимог за рахунок предмета забезпечувального обтяження.
Частиною 2 ст. 33 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" передбачено, що у разі якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші, задоволення забезпеченої обтяженням вимоги обтяжувача здійснюється шляхом переказу йому грошової суми, достатньої для повного задоволення цієї вимоги. Такий переказ може здійснюватися банком у порядку договірного списання. Якщо на момент звернення стягнення грошові кошти, які є предметом забезпечувального обтяження, знаходяться у володінні обтяжувача і їх сума перевищує розмір забезпеченої обтяженням вимоги, обтяжувач зобов'язаний повернути надлишок боржнику.
Згідно із п. 26.2 ст. 26 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" умови договору на договірне списання повинні передбачати обсяг інформації, достатній для належного виконання такого списання банком, що обслуговує платника (обставини, за яких банк має здійснити (здійснювати) договірне списання; найменування отримувача та банку отримувача; реквізити рахунка, з якого має здійснюватися договірне списання; реквізити договору між платником та отримувачем (за наявності договору), що передбачає право отримувача на договірне списання; перелік документів, що мають бути представлені отримувачем в обслуговуючий платника банк (якщо платник та отримувач домовились про надання цих документів до банку платника) тощо).
Відмовляючи у позові суди попередніх інстанцій виходили з того, що згідно із пунктами 26.3, 26.4 статті 26 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" договірне списання здійснюється за платіжною вимогою отримувача або за меморіальним ордером, оформленим банком; у разі, якщо кредитором за договором є обслуговуючий платника банк, право банку на проведення договірного списання передбачається в договорі на розрахунково-касове обслуговування або в іншому договорі про надання банківських послуг; відповідно до п. 3.1 Глави 3 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затверджених постановою Правління Національного банку України від 03.12.2003 № 516, проведення розрахункових операцій за вкладними (депозитними) рахунками юридичної особи забороняється, крім операцій, пов'язаних з реалізацією майнових прав на суму вкладу (депозиту) відповідно до укладених договорів застави та законодавства України.
Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 111-12 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Підставами направлення справи № 905/2803/14 - 908/5482/14 Господарського суду міста Києва на новий розгляд стало те, що суди попередніх інстанцій, дійшовши висновку, що умови п. 3.4 договору застави відповідає положенням статті 33 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" не врахували, що в даному випадку предметом застави є майнові права, а не гроші, тоді як відповідно до ст. 23 Закону України "Про заставу" та ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права. Тобто, при заставі майнових прав, законом визначені особливості саме цього предмету застави при задоволенні забезпеченої обтяженням вимоги. Разом з тим, суди попередніх інстанцій зазначаючи те, що спірним пунктом договору застави сторони визначили спосіб звернення стягнення на предмет застави - шляхом переведення на банк права вимоги, що належить заставодавцю за договором банківського вкладу, не врахували положення ст. ст. 512-514, 516, 517 ЦК України та не перевірили відповідність даним нормам спірного пункту договору.
Вищий господарський суд України прийшов до висновку, що під час здійснення судами першої та апеляційної інстанцій нового розгляду справи, ними в порушення ч. 1 ст. 111-12 ГПК України, ігноруючи вказівки суду касаційної інстанції, не були досліджені всі обставини, які стали підставою для направлення справи на новий розгляд, викладені в постанові Вищого господарського суду України від 29.07.2015 у справі № 5023/5657/11. Зокрема, ані судом першої інстанції, ані апеляційним господарським судом під час розгляду даного позову не враховано вимоги ст. ст. 512-514, 516, 517 ЦК України, ст. 23 Закону України "Про заставу" та ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".
Крім того, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій посилаючись на Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами не врахували вимоги ст. 4 ГПК України, якою передбачено, зокрема, що господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.
Отже, суди попередніх судових інстанцій припустились неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України є підставою для скасування прийнятих у справі судових рішень.
Касаційна ж інстанція відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
З огляду на наведене справа має бути передана на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку, і вирішити спір відповідно до вимог закону.
Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Донецький металопрокатний завод" задовольнити частково.
Скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 05.10.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2016 у справі № 905/2803/14-908/5482/14.
Справу № 905/2803/14-908/5482/14 направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО
Судді Т.Л. БАРИЦЬКА
В.І. КАРТЕРЕ