02 червня 2016 р. Справа № 815/7174/15
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Єфіменко К. С.
Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
доповідача, судді Димерлія О.О.
суддів: Єщенка О.В., Шеметенко Л.П.
за участю секретаря: Богданової С. Д.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 ОСОБА_1 ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25.03.2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №774-15 від 26.10.2015 року щодо відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача та визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,-
23.12.2015 року громадянин ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (надалі по тексту - Відповідач або ДМС України ), в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №774-15 від 26 жовтня 2015 року , яким громадянину ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яким йому відмовлено у визнанні «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , задовольнити іі та визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що рішенням ДМС України №774-15 від 26.10.2015р., йому було відмовлено у визнанні «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту. На думку позивача, вищевказане рішення є необґрунтованим і незаконним, оскільки воно приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення.
Одеським окружним адміністративним судом від 22 березня 2016 року ухвалено постанову про відмову в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №774-15 від 26.10.2015 року щодо відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача та визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в повному обсязі.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що у відповідача відсутні умови для визнання позивача біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, передбачених п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
ОСОБА_1 погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить зазначену постанову скасувати та прийняту нову, якою задовольнити його позовні вимоги.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи. Крім того, позивач зазначає, що судом першої інстанції при прийняті оскаржуваного рішення порушено норми матеріального та процесуального права.
Суд апеляційної інстанції заслухав суддю-доповідача, розглянув доводи апеляційної скарги, перевірив матеріали справи та зважаючи на з'ясовані обставини, дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Перевіряючи повноту з'ясування судом першої інстанції обставин справи та правильність застосування правових норм, апеляційний суд звертає увагу на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач є громадянином ОСОБА_4. З країни свого громадянського походження ОСОБА_1 ОСОБА_1 ОСОБА_2 виїхав в квітні 2010 року до Пакистану (м. Раоль). На території Пакистану позивач знаходився на протязі місяця, однак за наданням міжнародного захисту не звернувся, оформлював документи для виїзду до Російської Федерації.
Після оформлення всіх необхідних документів позивач розуміючи всю можливу небезпеку, без будь-яких проблем добровільно повернувся до країни громадської належності. Даний факт підтверджує відсутність будь-яких переслідувань позивача в ОСОБА_4.
З країни громадянського походження ОСОБА_2 ОСОБА_1 ОСОБА_2 виїхав 06.05.2010 року легально на підставі національного паспорту та оформленої візи до Російської Федерації.
На територію України ОСОБА_2 ОСОБА_1 ОСОБА_2 потрапив 09.05.2010 року нелегально.
Причиною виїзду позивача зі своєї країни громадянського походження зазначила про те, що у квітні 2010 року він став свідком вбивства, яке сталось біля магазину де він працював. ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 зазначає, що коли сталась сутичка, він вибіг на вулицю задля заспокоєння чоловіків. Однак коли він підійшов один з чоловіків дістав пістолет і вистрелив в іншого. Після цього вбивця зник з місця події. Позивач намагався надати першу медичну допомогу, однак коли прибули представники поліції його було затримано як співучасника злочину. ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 розповів про ситуацію представникам поліції, однак так і не зізнався хто саме є вбивцею, оскільки батько цієї особи погрожував батькові позивача фізичною розправою. Позивача було звільнено з під варти з умовою, що він кожен день буде приходити до відділку поліції доки не знайдуть вбивцю. Після цього ОСОБА_2 ОСОБА_1 ОСОБА_2 прийняв рішення про виїзд з ОСОБА_4.
За наданням міжнародного захисту в Україні позивач звернувся 22.11.2013 року, тобто через 3 роки та 6 місяців після потрапляння на територію України, що підтверджується даними його заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту від 22.11.2013 року (а.с.76-78).
Рішенням Державної міграційної служби України від 26.10.2015 року №774-15 (а.с.52) позивачеві було відмовлено у наданні статусу біженця на підставі абз.5 ч.1 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, оскільки відсутні умови, визначені пунктами 1,13 частини 1 ст.1 цього ж Закону.
ОСОБА_1 погоджуючись із вказаним рішенням міграційної служби, позивач оскаржив його до суду.
Вирішуючи справу по суті та відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив з правомірності спірного рішення відповідача та, відповідно, з необґрунтованості та недоведеності позовних вимог, а також з відсутності законних підстав для надання позивачу статусу «біженця».
Суд апеляційної інстанції, уважно дослідивши матеріали справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.
Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Як слідує з положень п.1 ч.1 ст.1 вказаного Закону, «біженець» - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 цієї ж ст.1 даного Закону, «додатковий захист» - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що «особа, яка потребує додаткового захисту» - це особа, яка не є біженцем відповідно до «Конвенції про статус біженців» 1951 року і «Протоколу щодо статусу біженців» 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Так, статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.
Частиною 5 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Прийняття рішень про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішень про втрату, позбавлення статусу біженця або додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту належить до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (п.1 ч.1 ст.27 Закону).
Отже, виходячи зі змісту «Конвенції про статус біженців» 1951 року та статті 1 вищевказаного Закону, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Таким чином, під час вирішення спірного питання щодо надання позивачу статусу біженця судом повинні враховуватися всі ці чотири підстави. При чому, немає суттєвого значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Також, слід враховувати й те, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). А об'єктивна сторона, в свою чергу, пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.
Відповідно до п.45 «Керівництва з процедур і критеріїв з вивчення статусу біженців Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців» (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому саме вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Згідно з п.5 ст.4 ОСОБА_5 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заслуговує довіри.
З матеріалів особової справи вбачається, що позивач, під час проведення протоколу анкетування від 10.01.2014 року (а.с.83-87) підтвердив, що жодного переслідування в країні походження за політичну діяльність чи за фактом віднесення до певної соціальної, релігійної чи етнічної групи він не зазнавав. Ця ж інформація була підтверджена позивачем під час проведення співбесіди з ним 28.01.2014 року (а.с.97-102).
Після проведених інтерв'ю та анкетування у позивача не виявлено жодних ознак переслідування. Основною причиною неможливості повернення до ОСОБА_4 є власне небажання.
З ОСОБА_4 позивач безпосередньо легально виїхав до Російської Федерації.
На території Російської Федерації позивач знаходилась декілька днів, тобто згідно з п.22 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту ” вона знаходилась в третій безпечній країні та не звернулась за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту.
ОСОБА_1 можливо вважати проїзд через територію РФ транзитним, так як згідно зі ст.29 Закону РФ “Про порядок виїзду із Російської Федерації і в'їзду в Російську Федерацію” транзитний проїзд через територію РФ здійснюється, як правило, без права на зупинку.
Аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання йому додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину, в регіоні постійно його проживання наразі відсутні будь-які відкриті збройні конфлікти. Проживання родини позивача це підтверджує.
Аналізом інформації з міжнародних правозахисник організацій можливо також дійти висновку, що соціально-політична ситуація в ОСОБА_4, а саме в м.Кабул (останнє місце проживання позивача) є задовільною.
Отже, заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
В даному випадку позивач не обґрунтував існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.
Таким чином, під час розгляду заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині їх особисто або членів їхньої сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками та визнала заяви позивачів такими, що не є ґрунтовними, тобто в іноземця відсутні умови зазначені п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, що підтверджується висновком органу ДМС України (а.с.64-73), з яким з огляду на вищенаведене погоджується суд та враховує встановлені дані при ухвалені свого рішення.
З огляду на вищевикладене та враховуючи встановлені в судовому засіданні обставини, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 26 жовтня 2015 року №774-15 є правомірним та обґрунтованим.
Стосовно додаткової форми захисту, відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону, характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну через певні причини з іншого боку.
Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що перевірка по країні походження вказує на відсутність загрози життю позивача, або інших критеріїв, які відповідають критеріям п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.198 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, відповідно до ст.200 КАС України, залишає цю апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову окружного суду - без змін.
Керуючись ст. ст. 195, 197, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 ОСОБА_1 ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25 березня 2016 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного набирає законної сили негайно після її проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України на протязі двадцяти днів з часу отримання сторонами копії судового рішення.
Суддя-доповідач: ОСОБА_6
Суддя: О.В. Єщенко
Суддя: Л.П. Шеметенко