Справа № 298/560/15-ц
Номер провадження 2/298/184/15
16 грудня 2015 року смт. Великий Березний
Великоберезнянський районний суд Закарпатської області в складі
головуючого - судді Тарасевича П.П.,
при секретарях судового засідання: Полуян М.В.,
за участі представника позивача ОСОБА_1,
відповідача: ОСОБА_2,
представника відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань смт. Великий Березний цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ПАТ КБ «Приватбанк», ОСОБА_5, ОСОБА_2, приватного нотаріуса ОСОБА_6 про визнання договору дарування удаваним, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання договору іпотеки недійсним та зобов'язання нотаріуса вчинити певні дії,
Позивачка звернулась до суду з позовом та просить визнати договір дарування від 24 жовтня 2003 року удаваним і визнати його договором купівлі-продажу, визнати пункт технічного обслуговування автомобілів, площею 302,2 кв.м. з навісами, що розташований: Закарпатська обл., смт. Великий Березний, вул. Локоти, 2, спільною сумісною власністю подружжя, визнати договір іпотеки від 15.04.2008 року недійсним та зобов'язати приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_6 вилучити запис та зняти заборону на відчуження предмету іпотеки з Державного реєстру іпотек та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 1238 від 15 квітня 2008 року, а саме на нежитлове приміщення - пункт технічного обслуговування автомобілів, площею 302,2 кв.м. (дану площу уточнено в судовому засіданні) з навісами, що розташований: Закарпатська обл., смт. Великий Березний, вул. Локоти, 2.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, щоДоговір дарування будівлі від 24 жовтня 2003 року є таким, що підлягає до визнання удаваним, з огляду на наступне.
24 жовтня 2003 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування будівлі, а саме: пункт технічного обслуговування автомобілів, площею 302.2 кв.м. з навісами, що розташований: Закарпатська обл., смт. Великий Березний, вул. Локоти 2.
Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, що вчинюється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили.
Згідно з п. 25 Постанови пленуму ВСУ від 06.11.2009 року № 9 встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
При укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила щодо правочину, який сторони мали на увазі.
У відповідності до правової позиції ВСУ, викладеній у справі № 6-133цс12, якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202. ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.
ОСОБА_7 сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином що насправді є договором купівлі-продажу.
Ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі.
В даному випадку користь із удаваного правочину полягала у прихованні справжніх доходів, зменшення об'єму податкового зобов'язання та оплати нотаріальних послуг.
З такою метою ОСОБА_5 та ОСОБА_2 уклали Договір дарування, а на увазі мали Договір купівлі-продажу.
Оскільки ОСОБА_2 є чужою людиною ОСОБА_5 та ОСОБА_4, то він не мав наміру безоплатно передавати у власність своє майно.
Щодо визнання пункту технічного обслуговування автомобілів спільною сумісною
власністю подружжя зазначає наступне.
08 вересня 1990 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено шлюб, про що у книзі реєстрації актів про укладення шлюбу зроблено відповідний запис за № 31.
З того часу та по сьогоднішній день ОСОБА_4 та ОСОБА_5 проживають однією сім'єю, ведуть спільне господарство та мають спільну, від шлюбу, народжену доньку.
У жовтні місяці 2003 року вище зазначене подружжя прийняло рішення про придбання пункту технічного обслуговування автомобілів, що розташований: Закарпатська обл., смт. Великий Березний, вул. Локоти, 2, а 24 жовтня 2003 року ОСОБА_2 подарував вище зазначене майно ОСОБА_5.
За для купівлі вище зазначеного майна подружжя зібрало свої заощадження, які складались із спільно зароблених грошових коштів у сумі 10 000 грн. та сплатили їх ОСОБА_2 в якості оплати вартості майна.
Про те, що майно було подаровано подружжю, а не передано у власність на підставі договору купівлі продажу, позивачу стало відомо лише нещодавно після розгляду справи про визнання припиненим договору поруки від 07.04.2008 року № К048-08/Ф, укладеного між позивачем та ПАТ КБ «Приватбанк».
Відповідно до ст. 22 КпШС України, який діяв на момент укладення правочину, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Згідно із ч. 3 ст. 368 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
Зазначає, що подружжя за спільні кошти придбали вищезазначене майно, тому воно підлягає визнанню, таким що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Відносно того, що Договір іпотеки від 15 квітня 2008 року підлягає визнанню недійсним, позивач зазначає наступне.
07 квітня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір № К048-08/Ф.
15 квітня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки для забезпечення виконання кредитних зобов'язань по договору кредиту № К048-08/Ф від 07 квітня 2008 року, відповідно до якого було передано в іпотеку нежитлове приміщення - пункт технічного обслуговування автомобілів, загальною площею 302,2 кв.м. (дану площу уточнено в судовому засіданні), що знаходиться за адресою: Закарпатська обл., смт. Великий Березний, вул. Локоти 2.
Договір іпотеки було нотаріально посвідчено, приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_6, та було внесено запис до Державного реєстру іпотек та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за № 1238 від 15 квітня 2008 року.
Відповідно до ст. 578 ЦК України майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.
Згідно з Постановою Пленуму ВССУ № 5 від 30.03.2012 року при оспоренні договору застави (іпотеки) суд має враховувати положення статті 578 ЦК, згідно з якими майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою іншого з подружжя, який у разі пред'явлення позову про звернення стягнення на таке майно має бути залучений до участі у справі.
Відповідно до ст. 123 КпШС України майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою.
При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.
Спірний Договір було укладено без згоди на це позивача, чим порушено її право власності та вимоги цивільного законодавства, у зв'язку з чим Договір іпотеки від 15 квітня 2008 року підлягає визнанню недійсним.
Позивач в судове засідання не з'явилася, забезпечивши явку свого представника, про дату, час та місце слухання справи належним чином повідомлялась судом.
Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі додатково зазначивши, що договір дарування між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_5 був укладеним з метою економії коштів, шляхом приховування фактичного договору купівлі-продажу, площа приміщення зазначена у вимозі до нотаріуса 513,7 кв.м. є опискою, а правильною площею є 302,2 кв.м.. Просив позов задовольнити.
Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання не з'явився будучи належним чином повідомлений судом про дату, час та місце слухання справи, однак подав заяву про слухання справи за його відсутності в якій зазначив, що позов визнає в повному обсязі. Будучи допитаним в якості свідка зазначив, що він займався бізнесом та шукав складські приміщення для оренди. Відповідач ОСОБА_2 погодився лише на продаж складських приміщень, після оформлення юридичних документів, яким займався саме ОСОБА_2 ним було передано 10 000 гривень. Також зазначив, що договір дарування він бачив, однак не є юристом та не розумів наслідки укладення такого, договір підписувався у нотаріуса, на запитання чи нотаріус повідомляла про наслідки укладення відповів, що не пам'ятає. Одночасно вказав, що при передачі грошей були присутні він з дружиною та ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10.
Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні проти позовних вимог заперечив та подав до суду письмові заперечення на позов, в яких зазначає наступне.
Відповідно до ст. 717 ЦК України договір дарування - це цивільно-правовий договір, за яким одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
24 жовтня 2003 року був укладений договір дарування будівлі, за реєстром № 2056, сторонами в якому є ОСОБА_2 (Дарувальник) та ОСОБА_5 (Обдарований), а не позивачка по справі ОСОБА_4.
Відповідно до ч.2 ст. 719 ЦК України договір дарування будівлі був укладений у письмовій формі та нотаріально посвідчений 24.10.2003 року приватним нотаріусом Великоберезнянського районного нотаріального округу ОСОБА_7, тобто згідно законодавства.
Вимоги ст.203, ст.205, ст.207 ЦК України в даному правочині до держані.
Зазначає, що мотивація позивачки у позовній заяві про те, що договір дарування будівлі від 24 жовтня 2003 року є таким, що підлягає до визнання удаваним є неправомірною, так як позивачка ОСОБА_4 не є стороною двостороннього правочину, який був вчинений відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_5, адже це є погоджена дія двох сторін відповідно до ч.4 ст.202 ЦК України.
Посилання позивачкою у позовній заяві на п. 25 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 року № 9 на те, що після встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин є упередженим, так як позивачка не може знати про зміст і мету правочину, оскільки не є стороною договору дарування будівлі і не може наполягати, щоб суд задовольнив позов і визнав договір дарування удаваним не маючи на це ніяких підстав та доказів.
У цей же час позивачка не зазначає п.26 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 року № 9, в якій чітко зазначено, що особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину, а саме позивачка ОСОБА_4 і не є стороною правочину.
Вказує на те, що позивачка застосовує судову практику розгляду цивільних справ з метою забезпечення правильного та однакового застосування судами законодавства лише односторонньо. Позивачка ОСОБА_4 є неналежним позивачем, а отже, із зазначеним позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги.
Є договір дарування, який не стосується позивача, і ніяким чином не зачіпає її інтереси. Звернення до суду з позовом особи, якій не належить право вимоги, є підставою для відмови у задоволенні такого позову, оскільки права, свободи чи інтереси цієї особи у сфері публічно-правових відносин не порушено.
У позовній заяві позивачка посилається на те, що пункт технічного обслуговування автомобілів підлягає визнанню спільною сумісною власністю. Однак, відповідно до ст. 24 КпШС України чинного на момент вчинення правочину: «Роздільне майно подружжя. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування, хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном», а також відповідно до п.п. 2, п.1 ст. 57 СК України чинного законодавства особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, на підставі договору дарування або в порядку спадкування, тому пункт технічного обслуговування автомобілів не підлягає визнанню спільною сумісною власністю позивачки ОСОБА_4.
Також відповідач ОСОБА_2 заперечує проти того, що позивачці стало відомо нещодавно, після розгляду справи про визнання припинення договору поруки від 07.04.2008 року № К048-08/Ф, щодо укладення між позивачем та відповідачем майно було подаровано подружжю, а не передано у власність на підставі договору купівлі-продажу, та зазначає, що фактично позивачці стало відомо про договір дарування, ще 07.04.2008 року, коли був укладений договір поруки між нею та відповідачем ПАТ КБ «ПриватБанк», тому вона пропустила строк звернення до суду та визнання договору дарування удаваним.
Враховуючи те, що із позовної заяви вбачається, що позивачка ОСОБА_4 подала до суду позов про визнання договору дарування удаваним для того, щоб запобігти цивільно-правовій відповідальності за невиконання зобов'язань перед ПАТ КБ «Приват Банк», де ОСОБА_5 уклав кредитний договір іпотеки і не виконав його просить у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Представник відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_11 в судовому засіданні проти позову заперечила з підстав зазначених в письмовому запереченні поданого ОСОБА_2, просила в позові відмовити.
Представник відповідача ПАТ КБ «Приватбанк» повідомлявся про дату, час та місце слухання справи, однак в судове засідання не з'явився подавши до суду письмове заперечення на позовну заяву, в яких зазначає наступне.
Позивач посилаючись на ст. 235 Цивільного Кодексу України зазначив, що договір дарування слід визнати удаваним, оскільки він був вчинений для приховання іншого правочину, а також як наслідок визнати договір іпотеки недійсним.
З обґрунтуванням позову не погоджується та вважає такий безпідставним та необгрунтований, а заявлені вимоги такими, що не ґрунтуються на нормах законодавства та умовах укладених між сторонами з огляду на наступне.
24.10.2003 року між відповідачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_5 було укладено Договір дарування, згідно якого одна сторона (дарувальник) передала другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність, а саме: нежитлове приміщення, пункт технічного обслуговування автомобілів, загальною площею 303,2 кв.м., яке розташоване за адресою: смт. В.Березний, вул. Локоти, 2.
Зазначає, що Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України).
Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (п. 2 ст. 719 Цивільного Кодексу України).
З огляду на вищенаведене, можна дійти висновку, що сторони Договору дарування досягли згоди при погодженні всіх істотних умов договору щодо:
1) предмету договору, а саме: нежитлове приміщення, пункт технічного обслуговування автомобілів, загальною площею 303,2 кв.м., яке розташоване за адресою: смт. В. Березний, вул. Локоти, 2;
2)оцінки дару в сумі 10 000 грн;
3)вільне волевиявлення сторін Договору щодо передачі-прийняття дарунка.
Отже, при укладені договору дарування було дотримано всіх вимог статей 203, 209 ЦК України. Договір дарування був нотаріально посвідчений приватним нотаріусом. Згідно п. З ст. 209 ЦК України нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 ЦК України, тобто при посвідченні угоди приватним нотаріусом було перевірено відповідність договору дарування від 24.10.2003 року загальним вимогам законодавства.
Згідно п. 1 Договору дарування сторонами було стверджено, що дана угода відповідає їхнім намірам і не носить характеру мнимої чи удаваної.
Вказує на те, що згідно п. 1 ст. 60 Цивільного процесуального Кодексу України встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Позивач не обґрунтував належним чином свої позовні вимоги щодо визнання Договору дарування удаваним, а саме: не назвав жодних передбачених законом підстав для визнання такого договору удаваним, а також не надав жодних доказів які б свідчили про удаваність даного правочину.
Що стосується тверджень позивача, що ОСОБА_2 є чужою людиною для ОСОБА_5 та не мав наміру безоплатно передавати у власність своє майно - вважає безпідставними, оскільки, позивачем не надано жодних доказів, що за дарунок було сплачено грошові кошти.
З приводу визнання іпотечного майна спільною сумісною власністю зазначає, що дане майно було передано саме у власність ОСОБА_5 на підставі Договору дарування, оскільки позивачем не надано жодних підтверджень (доказів), які б свідчили про зворотне. Тобто, позивач фактично не довів, що нерухоме майно було придбано за рахунок спільних коштів подружжя та є спільною сумісною власністю.
Згідно п. 1 ст. 57 СК України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Крім того зазначає, що навіть якщо б судом було визнано спільну сумісну власність на майно подружжя - це не є перешкодою у зверненні стягнення на дане майно, оскільки п. 2 ст. 73 СК України встановлено, що стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
Також зазначає, що п. 7.1. Кредитного договору №К048-08/Ф від 07.04.2008 року в забезпечення виконань якого було укладено Договір іпотеки та укладений Договір поруки (в якості поручителя виступає ОСОБА_4) зазначено, що Позичальник отримав кредит у розмірі 30000 Доларів США на розвиток бізнесу, а відповідно кошти від даного бізнесу використовувалися на потреби сім'ї.
З огляду на вищенаведене, можна зробити висновок, що майно (дарунок), а саме: нежитлове приміщення, пункт технічного обслуговування автомобілів, загальною площею 303,2 кв.м., яке розташоване за адресою: смт. В. Березний, вул. Покоти, 2 - належить на праві приватної власності ОСОБА_5 на підставі Договору дарування та Кредитний договір був укладений Відповідачем 2 в інтересах його сім'ї, у зв'язку з чим у нотаріуса не було жодної підстави витребовувати згоду ОСОБА_4 на укладення Договору іпотеки.
Крім того вказує, що в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № К048-08/Ф між ПАТ КБ «ПриватБанк» та гр. ОСОБА_5 07.04.2008 року було укладено договір іпотеки. Згідно з даним договором, предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме: нежитлове приміщення, пункт технічного обслуговування автомобілів, загальною площею 303,2 кв.м., яке розташоване за адресою: смт. В. Березний, вул. Покоти, 2. Зазначене майно належить ОСОБА_5 на праві власності на підставі договору дарування.
При укладені договору іпотеки було дотримано всіх вимог статей 203, 209 ЦК України. Договір іпотеки був нотаріально посвідчений приватним нотаріусом. Згідно п. З ст. 209 ЦК України нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 ЦК України, тобто при посвідченні угоди приватним нотаріусом було перевірено відповідність договору іпотеки від 26.08.2008 року загальним вимогам законодавства.
Відповідно п. 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Що стосується тверджень позивача, з приводу недійсності Договору іпотеки оскільки останній був посвідчений без дозволу співвласника, відмічає, що ОСОБА_4 виступає поручителем по Кредитному договору і несе солідарну відповідальність разом із ОСОБА_5.
П. 14.9 Договору іпотеки встановлено, що даний договір підписаний Іпотекодавцем добровільно - не під впливом тяжких обставин, загрози, примусу, насильства (морального, фізичного). Іншим членам сім'ї доведено до відома зміст та суть іпотечного договору та правові наслідки для них.
З огляду на вищенаведене, враховуючи те, що даний договір відповідає вимогам законодавства, що було перевірено при його посвідченні вважає, що немає жодних підстав для визнання Договору іпотеки недійсним або нікчемним.
Крім того зазначає, що п. 18.8.1. договору іпотеки та ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання боржником основного зобов'язання Іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідач підписавши договір іпотеки добровільно надав згоду на звернення стягнення на предмет іпотеки у разі не належного виконання зобов'язань за кредитним договором.
Статтею 629 ЦК України передбачено, що Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Зазначає, що ОСОБА_5 має значну заборгованість перед ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та по сьогоднішній день ухиляється від сплати обов'язкових платежів по кредитному договору.
П. 30 Договору іпотеки та ч. 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» встановлено термін дії Договору іпотеки та зазначено, що даний договір діє до повного виконання Іпотекодавцем зобов'язань за Кредитним договором та всіма додатковими угодами до нього. Дострокове розірвання цього договору допускається лише за згодою сторін (п. 31 Договору іпотеки).
Відповідно до ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог Закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки.
Згідно з ч. 1 ст. 631 ЦК України строком виконання договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і обов'язки відповідно до договору. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).
Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина 4 статті 31 ЦК України).
З вищенаведеною позицією ПАТ КБ «ПриватБанку» погоджується пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, про що свідчить постанова № 5 від 30.03.2012 року.
Крім того, у разі визнання договору дарування удаваним всі інші (похідні) зобов'язання будуть вважатися недійсними, чим буде грубо порушено права та законні інтереси ПАТ КБ «ПриватБанк» як Іпотекодержателя.
Вказує, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 намагаються ухилитися від відповідальності за своїми зобов'язаннями шляхом визнання недійсним Договору іпотеки, оскільки законодавством передбачено, що недійсний правочин не створює наслідків крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Просить в задоволенні позову відмовити.
Відповідач приватний нотаріус ОСОБА_6 в судове засідання не з'явилась будучи належним чином повідомлена про дату, час та місце слухання справи.
Свідок ОСОБА_12 зазначила, що приблизно в жовтні 2003 року їй син повідомив про те, що бажає купити склади, вона йому позичила приблизно 5000 грн.. Проходячи біля складів бачила як ОСОБА_5, передав кошти ОСОБА_2 також зазначила, що сума їй не відома. Проходила через склади бо має там земельну ділянку, при передачі коштів були присутні тільки двоє зазначені люди, однак по території ходили інші.
Свідок ОСОБА_8 в судовому засіданні пояснив, що він та в подальшому ОСОБА_5 працювали в сфері оптової торгівлі, останній звернувся до нього за грошовою допомогою для купівлю складів (по вул. Локоти, 2) на що він погодився, позичив приблизно 5000 грн., подія відбувалась приблизно 24.10.2003 року, також повідомив про присутність ОСОБА_12, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 при передачі коштів.
Свідок ОСОБА_10 пояснив, що йому відомо від ОСОБА_5, що останній купив склади. Приблизно в жовтні 2003 року він був разом із своїм батьком на даних складах, бачив передачу коштів, однак оскільки стояв дальше, то кількості переданих коштів не бачив.
Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні пояснив, що разом із сином приблизно в жовтні 2003 року разом з сином ходили на склади, оскільки займались там ремонтними роботами. Бачив ОСОБА_5 та ОСОБА_2, які про щось розмовляли. Знаходився дальше, передачі коштів не бачив.
Свідок ОСОБА_13 пояснив, що в 1998 році працював на даних складах, а саме возив товари із м. Ужгород. Знає, що ОСОБА_5 хотів купити склади у ОСОБА_2 приблизно за 10000 гривень. Під час передачі грошей був присутнім, також були присутні ОСОБА_9, ОСОБА_10, Жінка ОСОБА_5, ОСОБА_8 та ОСОБА_2
Заслухавши пояснення учасників судового процесу та свідків, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити повністю.
Судом встановлено, що 24 жовтня 2003 року між ОСОБА_2 укладено договір дарування будівлі пункту технічного обслуговування автомобілів що розташована по вул. Локоти, 2 в смт. Великий Березний, Великоберезнянського району Закарпатської області. При укладені даного договору сторони стверджували, що угода відповідає їхнім дійсним намірам і не носить характеру мнимої чи удаваної.
Суд погоджується із доводами позивача про те, що відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, що вчинюється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили.
Згідно з п. 25 Постанови пленуму ВСУ від 06.11.2009 року № 9 встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
При укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила щодо правочину, який сторони мали на увазі.
У відповідності до правової позиції ВСУ, викладеній у справі № 6-133цс12, якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202. ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.
Ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі.
Одночасно суд не може погодитись із доводами позивача, про те, що сторони договору дарування мали на меті укласти договір купівлі-продажу, а ОСОБА_2 є чужою людиною, яка не могла мати на меті саме дарування приміщень. Так в судовому засіданні 08.09.2015 року відповідач ОСОБА_2 пояснив, що з ОСОБА_5 перебував у дружніх стосунках понад 20 років і вирішив подарувати йому майно, оскільки перестав займатись підприємницькою діяльністю і у нього не було можливості його забезпечувати в належному стані, майно було саме подароване, коштів він не отримував.
Представник відповідача ПАТ КБ «Приватбанк» зазначає, що п. 7.1. Кредитного договору №К048-08/Ф від 07.04.2008 року в забезпечення виконань якого було укладено Договір іпотеки та укладений Договір поруки (в якості поручителя виступає ОСОБА_4) зазначено, що Позичальник отримав кредит у розмірі 30000 Доларів США на розвиток бізнесу, а відповідно кошти від даного бізнесу використовувалися на потреби сім'ї.
Договір іпотеки та поруки було укладено на основі договору дарування, що спростовує твердження позивача про те, що про договір дарування їй стало відомо лише недавно.
Сума на яку було видано кредит та суму яку зазначає позивачка та відповідач ОСОБА_5 є не спів розмірними (30 000 доларів США та 10 000 гривень).
Щодо пояснень свідків, то суд зазначає, що жоден свідок не вказав яку суму коштів було передано ОСОБА_2, в показах свідків є розбіжності. При укладені договору дарування жоден свідок присутнім не був.
Відповідно п. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
За таких обставин суд вважає, що стороною позивача не доведено, що договір дарування будівлі, а саме: пункт технічного обслуговування автомобілів, площею 302.2 кв.м. з навісами, що розташований: Закарпатська обл., смт. Великий Березний, вул. Локоти 2, є удаваним, а тому в цій частині позову слід відмовити.
Щодо визнання вказаного пункт технічного обслуговування автомобілів спільною сумісною власністю, суд зазначає наступне.
Згідно п. 1 ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Враховуючи вищенаведене пункт технічного обслуговування автомобілів є особистою приватною власністю ОСОБА_5.
Суд погоджується з позицією ПАТ КБ «Приватбанк» щодо того, що при укладені договору іпотеки було дотримано всіх вимог статей 203, 209 ЦК України. Договір іпотеки був нотаріально посвідчений приватним нотаріусом. Згідно п. З ст. 209 ЦК України нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 ЦК України, тобто при посвідченні угоди приватним нотаріусом було перевірено відповідність договору іпотеки від 26.08.2008 року загальним вимогам законодавства.
Відповідно п. 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
П. 14.9 Договору іпотеки встановлено, що даний договір підписаний Іпотекодавцем добровільно - не під впливом тяжких обставин, загрози, примусу, насильства (морального, фізичного). Іншим членам сім'ї доведено до відома зміст та суть іпотечного договору та правові наслідки для них.
З огляду на вищенаведене, враховуючи те, що даний договір відповідає вимогам законодавства, що було перевірено при його посвідченні суд вважає, що немає жодних підстав для визнання Договору іпотеки недійсним.
Відносно зобов'язання приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_6 вилучити запис та зняти заборону на відчуження предмету іпотеки з Державного реєстру іпотек та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 1238 від 15 квітня 2008 року, а саме на нежитлове приміщення - пункт технічного обслуговування автомобілів, площею 302,2 кв.м. з навісами, що розташований: Закарпатська обл., смт. Великий Березний, вул. Локоти, 2, суд вважає що дана вимога не підлягає до задоволення, оскільки договір іпотеки не визнаний недійсним, а інших доводів позивачем не наведено.
Керуючись ст.ст. 1-4, 8-11, 15, 57-61, 64, 212-215 ЦПК України, суд
В задоволені позову відмовити.
Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Закарпатської області через Великоберезнянський районний суд шляхом подачі протягом десяти днів після його проголошення апеляційної скарги (сторонами, які не були при цьому присутні - в той же строк з дня отримання ними копії цього рішення) і набере законної сили після закінчення вищезазначеного строку, якщо не буде оскаржене, а в разі оскарження - після апеляційного розгляду справи, якщо не буде скасоване.
З повним текстом судового рішення сторони можуть ознайомитись 21 грудня 2015 року.
Головуючий