Ухвала
іменем україни
18 травня 2016 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Касьяна О.П.,
суддів: Дербенцевої Т.П., Остапчука Д.О., Попович О.В., Савченко В.О.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - територіальне виробниче підприємство «Тезбуд-сервіс», про визнання права власності на нерухоме майно та виділ частки із майна в натурі, за касаційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 серпня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 22 жовтня 2015 року,
У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно та виділ частки із майна в натурі.
Позовні вимоги мотивувала тим, що перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 1992 року до 2013 року, під час якого ними за спільні кошти було придбано будинок АДРЕСА_1, проте замість договору купівлі-продажу було оформлено договір дарування ні ім'я відповідача.
За час спільного проживання ними було повністю перебудовано вказаний будинок, а також здійснено прибудову до нього та загальне на весь будинок покриття, проведено індивідуальне парове опалення, водопостачання, водовідведення, поміняно вікна, двері та підлогу, залито стяжки, придбано меблі й побутову техніку, внаслідок таких спільних грошових та трудових затрат, спірний будинок істотно збільшився у своїй вартості, що дає підстави для поділу його між подружжям.
Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 22 жовтня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з таких підстав.
Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що самочинно реконструйований спірний жилий будинок не може бути об'єктом права спільної власності та предметом поділу.
Проте з такими висновками судів повністю погодитися не можна.
За вимогами ст. ст. 213, 214, 315 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України.
Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.
Зазначеним вимогам ухвалені у справі рішення судів не відповідають.
За ст. 60 СК Українимайно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 61 СК Українипередбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Частиною 1 ст. 62 СК України, передбачено, що якщо майнодружини, чоловіка за час шлюбуістотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням судуоб'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Як роз'яснено у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦКможуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.
Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.
Судом установлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 06 травня 1992 року до 15 квітня 2013 року.
Згідно договору дарування від 12 травня 2004 року ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_2 жилий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 68,6 кв. м, жилою - 42,1 кв. м.
Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи № 232 від 05 травня 2015 року, вартість спірного будинку з урахуванням здійснених добудов та ремонту істотно збільшилася, а саме на 357 637 грн 40 коп. Також експертом встановлено ринкову вартість вказано будинку на день проведення експертизи в розмірі 732 630 грн 60 коп. та запропоновано реальний поділ цього будинку.
Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК Українижитловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
За положеннями ч. ч. 2, 3 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», суди мають враховувати, що право власності на жилий будинок, збудований громадянином на відведеній йому в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з часу його реєстрації у виконкомі місцевої Ради.
За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі провести поділ незакінченого будівництвом будинку, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
При неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з врахуванням конкретних обставин залишити його одній із сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.
Проте, вирішуючи спір суд першої інстанції в порушення вимог ст. ст. 212-214 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув, належним чином не з'ясував підстави та предмет заявленого ОСОБА_1 позову й не визначився з тим, які права останньої порушені та яким чином вони можуть бути відновлені, а відтак не встановив характер спірних правовідносин, унаслідок чого припустився помилки у застосуванні вимог матеріального права, при цьому, пославшись на неможливість поділу спірного будинку через здійснення самочинної реконструкції, взагалі не з'ясував ким, у який період та за які кошти здійснювалася така реконструкція, за яких обставин не було введено в експлуатацію новий будинок й відповідно не визначився зі ступенем готовності спірного будинку та можливістю його поділу в натурі чи визнання за кожним із сторін права на будівельні матеріали, що призвело до поверхневого вирішення спору.
Суд апеляційної інстанції на порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України на вищевказане уваги не звернув, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, безпідставно не взяв до уваги та не перевірив в достатньому обсязі доводів апеляційної скарги.
Отже, в ході розгляду даної справи судами не дотримано вимог ч.4 ст.10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не надано належну оцінку зібраним у справі доказам, як кожному окремо, так і в їх сукупності.
Судами попередніх інстанцій не надано мотивування усім доводам сторін у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Таким чином, неповно з'ясувавши дійсні обставини справи, не давши належної оцінки доказам, суди попередніх інстанцій допустили порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених рішень судів із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргуОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 серпня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 22 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.П. Касьян
Судді: Т.П. Дербенцева
Д.О.Остапчук
О.В.Попович
В.О.Савченко