ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
14.04.2016Справа №910/1295/16
за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Дроід-Сіті»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ространснафтопродукт» Товариства з обмеженою відповідальністю «Баса-Трейд»
провизнання недійсним договору,
Суддя Селівон А.М.
Представники сторін:
Від позивача: не з'явився;
Від відповідача 1 : Соколець І.В., довіреність б/№ від 11.01.2016р. - представник;
Від відповідача 2: Яценко Н.О. довіреність б/№ від 11.01.2016р. - представник;
В судовому засіданні на підставі ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Дроід-Сіті» звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ространснафтопродукт» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Баса-Трейд» про визнання договору №2-25.12/2015 про відступлення права вимоги від 25.12.2015р., укладеного між ТОВ «Ространснафтопродукт» та ТОВ «Баса-Трейд», в якому також просить суд стягнути з відповідачів судові витрати, пов'язані із розглядом судової справи у розмірі 1378,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на фіктивність договору № 2-25.12/2015 про відступлення права вимоги від 25.12.2015р. як такого, що не спрямований на реальне настання відповідних правових наслідків - перехід права вимоги від ТОВ «Ространснафтопродукт» до ТОВ «Баса-Трейд», оскільки сторонами умисно не вчинено жодної дії на виконання його умов. Також на підтвердження обставин недійсності зазначає, що спірний договір укладений без повідомлення боржника про заміну кредитора у зобов'язанні. Відтак, з посиланням на ст.ст. 203, 215, 234 Цивільного кодексу України, позивач просить визнати вказаний договір недійсним.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 29.01.2016 року позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у даній справі та призначено справу до судового розгляду на 18.02.2016 р.
Ухвалами Господарського суду м. Києва від 18.02.2016р. та 03.03.2015р. розгляд справи відкладався на 03.03.2016р. та 06.04.2016 відповідно.
Також ухвалою Господарського суду м. Києва від 03.03.2016р за клопотанням представника позивача продовжено строк розгляду справи на п'ятнадцять днів.
У судовому засіданні 06.04.2016р. на підставі ч. 3 ст. 77 ГПК України оголошено перерву до 14.04.2016р.
У судові засідання 18.02.2016 та 03.03.2016 з'явились уповноважені представники позивача та відповідача 1.
Уповноважений представник відповідача 2 у судові засідання 18.02.2016р. та 03.03.2016р не з'явився. Про дату, час і місце розгляду даної справи відповідач 2 повідомлений належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень: №№ 0103037004190, 0103037006630.
У судове засідання 06.04.2016р. з'явилися представники позивача та відповідачів 1,2.
У судове засідання 14.04.2016 р. з'явились уповноважені представники відповідача 1 та відповідача 2.
Уповноважений представник позивача у вказане судове засідання не з'явився. Про дату, час і місце розгляду даної справи позивач повідомлений належним чином, що підтверджується наявною у матеріалах справи розпискою про оголошення перерви у судовому засіданні від 06.04.2016р.
Судом повідомлено, що до початку судового засідання 18.02.2016 через відділ діловодства господарського суду м. Києва від представника позивача надійшло клопотання про витребування доказів б/н від 18.02.2016, в якому з посиланням на ст. 38 ГПК України позивач просить суд витребувати у відповідача 2 оригінал договору уступки права вимоги №2-25.12/2015 від 25.12.2015, оригінал платіжного документу про оплату винагороди за договором уступки права вимоги №2-25.12/2015 від 25.12.2015, оригінал договору позики №30/12-204-Ф від 30.12.2014, оригінали інших документів, які засвідчують права за договором уступки права вимоги №2-25.12/2015 від 25.12.2015. Клопотання долучено судом до матеріалів справи.
До початку судового засідання 18.02.2016 через відділ діловодства господарського суду м. Києва від представника відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву б/н від 17.02.2016 р., в якому останній заперечує проти позовних вимог та просить суд відмовити у задоволенні позовної заяви ТОВ «Дроід-Сіті» у повному обсязі посилаючись на те, що спірний договір містить усі реквізити та істотні умови, встановлені чинним законодавством для укладення даних договорів; зобов'язання за спірним договором виконані сторонами у повному обсязі; спірний договір не створює для позивача нових зобов'язань як і не змінює розміру зобов'язань позивача. Більше того, за твердження відповідача 1, позивач належно не обґрунтував обставини порушеного права у зв'язку з укладенням спірного договору. У доповнення до наведеного зазначив, що дана позовна заява є спробою ухилення/затягування/невиконання позивачем своїх зобов'язань за договором позики від 30.11.2014р. №30/12-2014-Ф, строк зобов'язання за яким наступив ще 30.01.2015р. Відзив долучений судом до матеріалів справи.
Також судом повідомлено, що до початку судового засідання 03.03.2016 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву б/н б/д, в якому останній вважає твердження позивача, викладені у позові, надуманими та такими, що не відповідають дійсності, заздалегідь вводять суд в оману та не мають жодного нормативно-правого обґрунтування. Зокрема, відповідач 2, не заперечуючи того, що повідомлення про укладення спірного договору не направлялось, так як законодавством цього не вимагається, вважає, що спірний договір містить суті реквізити та істотні умови, встановлені чинним законодавством для укладення даних договорів, відповідачі у повному обсязі виконали зобов'язання, визначені п. 7.2 спірного Договору та інші обов'язки, встановлені чинним законодавством, що, за його переконанням, підтверджує недоведеність обставин, наявність яких може бути підставою для визнання спірного правочину недійсним. Крім того зазначає, що позивачем, в порушення ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, не обґрунтовано порушене право у зв'язку з укладенням спірного договору, стороною якого позивач не є. З наведених підстав, керуючись ст.ст. 16, 202,203, 204, 215, 509, 510, 512, 514, 516, 517, 626, 627 просить суд відмовити позивачу у задоволенні позовної заяви. Відзив судом долучений до матеріалів справи.
Окрім того, до початку судового засідання 03.032016 р. через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника позивача надійшли письмові пояснення по справі б/н від 03.03.2016, до яких доданий, зокрема, висновок експертного технічного дослідження документів № 14388 від 02.03.2016 щодо договору позики № 30/12-2014-Ф від 30.12.2014 р.. Як вбачається зі змісту наведених пояснень, позивач стверджує про зміну відповідачем 1 в односторонньому порядку умов договору позики, а саме в частині строку повернення позики, без узгодження з позивачем, як це передбачено умовами договору позики та законодавством України, що, в свою чергу, не відповідає внутрішній волі позивача. На підтвердження наведених обставин позивач посилається на висновок експертного технічного дослідження копії документів від 02.03.2016р. № 14388, копія якого додана до вказаних письмових пояснень. Пояснення разом з доданими до них документами судом долучено до матеріалів справи.
У свою чергу, від відповідача 1 та відповідача 2 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва надійшли додаткові пояснення від 23.03.2016р. б/н та від 25.03.2016р. б/н, відповідно, які судом долучено до матеріалів справи. Як вбачається зі змісту пояснень, які є ідентичними, на думку відповідачів, висновок №14388 експертно-технічного дослідження документів, який складено 02.03.2016р., та додано позивачем до матеріалів справи, не має доказової сили, відтак не може братися до уваги судом.
У судовому засіданні (дата) позивач подав клопотання про витребування доказів б/н від 06.04.2016р. згідно ст. 38 ГПК України, зокрема, оригіналу Договору позики № 30-12-2014-Ф від 30.12.14 р., а також додаткові пояснення б/н від 06.04.2016р. Вказані документи долучені судом до матеріалів справи.
Судом повідомлено, що до початку судового засідання через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника відповідача 1 надійшли додаткові пояснення у справі б/н від 07.04.2016р.
Крім того, через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення іншої справи №910/4080/15-г за позовом ТОВ «Роснафтопродукт» до ТОВ «Дроід-Сіті» про стягнення 70 443 187,73 грн. в обґрунтування якого з посиланням на ч.1 ст. 79 ГПК України позивач зазначає про неможливість розгляду даної справи без вирішення судового спору у справі №910/4080/15-г, оскільки предметом справи № 910/4080/15-г є правомірність вимог ТОВ «Ространснафтопродукт» про стягнення з ТОВ «Дроід-Сіті» позики у сумі 70 443187,73 грн. за договором позики №30/12-2014-Ф від 30.12.2014р.
В судовому засіданні 14.04.16 р. представники відповідача 1 та відповідача 2 проти клопотання заперечували, посилаюсь на його необґрунтованість та безпідставність.
Розглянувши в судовому засіданні 14.04.16 р. подане представником позивача клопотання про витребування доказів на підставі ст. 38 ГПК України суд зазначає, що за правилами ч. 3 ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Згідно із ст. 38 Господарського процесуального кодексу України сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів. У клопотанні повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується; 2) обставини, що перешкоджають його наданню; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має підприємство чи організація; 4) обставини, які може підтвердити цей доказ.
У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує необхідні докази.
Враховуючи, що предметом спору у даній справі є недійсність укладеного між відповідачами 1 та 2 Договору про відступлення права вимоги, яке виникло за Договором позики № 30/12-2014-Ф від 30.12.2014 р., обставини укладення та виконання сторонами якого не входять до предмету доказування у даній справі, а також зважаючи на надання сторонами пояснень щодо відсутності оригіналу вказаного Договору позики та підстав неможливості його надання на огляд суду, з урахуванням наявних у справі наданих сторонами доказів суд не вбачає підстав для задоволення клопотання позивача про витребування доказів.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, сторонами на час проведення судового засідання 14.04.16 р. суду не надано.
Відповідно до 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.11 р. № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18) якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
Згідно п. 3.9.2 Постанови № 18 у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
З огляду на вищевикладене, оскільки явка представника позивача в судове засідання 14.04.2016 обов'язковою не визнавалась, позивача не скористався належним йому процесуальним правом приймати участь в судовому засіданні, беручи до уваги той факт, що представники відповідачів 1 та 2 проти розгляду справи без участі представника позивача не заперечували, суд здійснював розгляд справи за відсутності уповноваженого представника позивача, виключно за наявними у справі матеріалами.
Судом прийнято до уваги, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника.
При цьому, оскільки суд неодноразово відкладав розгляд справи та оголошував перерву в судовому засіданні, надаючи учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи обмежені процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходив підстав для відкладення розгляду справи.
Враховуючи відсутність на час проведення судових засідань клопотань представників сторін щодо здійснення фіксації судового засідання по розгляду даної справи технічними засобами, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Судовий процес відображено у протоколах судового засідання.
Перед початком розгляду справи в судових засіданнях представників сторін було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст.ст. 20, 22, 60, 74 та ч. 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.
Представники позивача, відповідача 1 та відповідача 2 в судових засіданнях повідомили суд, що права та обов'язки їм зрозумілі.
Відводу судді представниками сторін не заявлено.
У судовому засіданні 14.04.16 р. представники відповідача 1 та 2 заперечували проти позовних вимог з підстав, викладених у відзивах на позовну заяву.
Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників відповідачів 1 та 2, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши наданими сторонами доказами та оглянувши в судовому засіданні їх оригінали, суд
Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як встановлено судом за матеріалами справи, 30.12.2014р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ространснафтопродукт» (Кредитор за договором, відповідач 1 у справі), та Товариством з обмеженою відповідальністю «Дроід-Сіті» (Позичальник за договором, позивач у справі) було укладено договір позики № 30/12-2014-Ф, відповідно до п. 1.1 якого Кредитор надає Позичальнику позику, а Позичальник зобов'язується повернути її Кредитору в повному обсязі у визначений цим Договором строк (далі - Договір позики).
Позика надається позичальнику не на умовах фінансового кредиту та оплата відсотків цим Договором не передбачена (п. 1.2 Договору позики).
Розділами 2 - 7 Договору позики сторони узгодили розмір позики, її строк, порядок надання та повернення, права та обов'язки, відповідальність сторін, порядок вирішення спорів та строк дії Договору тощо.
За умовами п. 8.1 Договору позики цей договір вступає в силу з моменту його підписання уповноваженими представниками обох сторін і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань відповідно до його умов.
Як свідчать матеріали справи вказаний Договір підписаний уповноваженими представниками кредитора та позичальника і скріплений печатками юридичних осіб.
Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором позики, який підпадає під правове регулювання норм § 1 глави 71 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Пунктом 2.1 Договору позики встановлено, що сума позики за цим Договором становить 70 368 000,00 (сімдесят мільйонів триста шістдесят вісім тисяч) гривень.
Надання позики здійснюється кредитором у безготівковому порядку шляхом перерахування на поточний рахунок позичальника грошових коштів в обсязі, визначеному п.2.1 Договору (п.4.1 Договору позики).
Факт виконання відповідачем 1 як кредитором умов Договору позики підтверджується відповідними платіжними дорученнями, а саме: № 635 від 30.12.2014 р. на суму 9 927 000,00 грн., № 636 від 30.12.2014р. на суму 9 993 000,00 грн., № 637 від 30.12.2014р. на суму 9 910 000,00 грн. № 610 від 30.12.2014р. на суму 9 905 000,00 грн., № 639 від 30.12.2014р. на суму 9 895 000,00 грн., № 634 від 30.12.2014р. на суму 9 368 000,00 грн., № 641 від 30.12.2014р. на суму 1 543 000,00 грн. із зазначенням призначення платежу: «надання позики згідно договору поворотної фінансової допомоги №30/12-2014-Ф від 30.12.2014р. без ПДВ». Копії вказаних платіжних доручень містяться в матеріалах справи.
Як вбачається з матеріалів справи, підтверджено представником відповідача 1 в судовому засіданні та позивачем не спростовано, будь-які заперечення щодо повного та належного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Ространснафтопродукт" умов Договору позики з боку позивача відсутні.
Частиною 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України визначено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Позика вважається повернутою в момент зарахування передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (ч. 3 ст. 1049 ЦК України).
За умовами п. 3.1 Договору позики визначено, що позика надається кредитором позичальнику строком до 30.01.2015 р.
Пунктом 5.1 Договору позики визначено, що повернення позики здійснюється Позичальником у безготівковому порядку шляхом перерахування на поточний рахунок Кредитора грошових коштів в обсязі, визначеному п. 2.1 договору та в строк вказаний у п. 3.1 цього Договору. Позика може повертатись частинами (п. 5.2 Договору позики).
Повернення позики може відбутись шляхом заліку вимог або у інший спосіб, не заборонений чинним законодавством України (п. 5.3 Договору позики).
Суд зазначає, що доказів визнання недійсним на час розгляду даної справи Договору позики або його окремі положення в судовому порядку недійсними не визнавались.
Оскільки позичені грошові кошти у строки, передбачені Договором позики повернуті позивачем відповідачу 1 не були, Товариство з обмеженою відповідальністю «Ространснафтопродукт» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Дроід-Сіті» заборгованості за Договором позики, за результатами розгляду якої судом було порушено провадження у справі № 910/4080/15-г. В свою чергу предметом розгляду справи № 910/4080/15-г є стягнення заборгованості за Договором позики, яка виникла внаслідок неналежного виконання сторонами умов останнього, а не недійсність Договору позики, яка має вирішуватись в межах іншого господарського спору.
Окрім того судом встановлено, що 25 грудня 2015р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ространснафтопродукт» (Цедент за договором, відповідач 1 у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Баса-Трейд» (Цесіонарій за договором, відповідач 2 у справі) укладено Договір про відступлення права вимоги №2-25.12/2015 (далі - Договір про відступлення права вимоги), який, як зазначено в п. 1 вказаного договору, спрямований на регламентацію цивільних правовідносин, що виникають з приводу відступлення в порядку та на умовах, визначених цим Договором та чинним законодавством України, Цедентом Цесіонарієві права вимоги, належного Цедентові, в межах яких Цесіонарій стає кредитором на суму 9 142 343,47 грн. за Договором позики № 30/12-2014-Ф від 30.12.2014р., укладеним між Цедентом та Товариством з обмеженою відповідальністю «Дроід-Сіті» (боржник за договором).
Пунктом 2 Договору про відступлення права вимоги сторони погодили, що за цим Договором до Цесіонарія переходить право вимагати (замість Цедента) від Боржника належного та реального виконання наступних обов'язків: сплата боргових грошових зобов'язань у розмірі 9 142 343,47 грн., що виникли внаслідок невиконання Боржником Договору позики № 30/12-2014-Ф від 30.12.2014р. на суму 70 368 000, 00 грн.
Суд зазначає, що за змістом ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема у зв'язку з укладенням договорів та інших правочинів (п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України).
В силу ст. 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Згідно ст. ст. 513, 514 Цивільного кодексу України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
До Цесіонарія переходить право вимоги Цедента за Договором, визначеним у п. 1 цього Договору, в обсязі 9 142 343,47 грн. та на умовах, що визначені в цьому Договорі (п. 3 Договору про відступлення права вимоги).
Моментом переходу права вимоги Цедента за Договором, визначеним у п. 1 цього Договору, до Цесіонарія є дата підписання даного Договору (п.4 Договору про відступлення права вимоги).
При цьому пункт 5 Договору про відступлення права вимоги містить застереження про те, що сторонам відомо, що між Цедентом та Боржником існує судовій спір про стягнення 70 443 187,73 грн. (з урахуванням 3-ох відсотків річних) за договором позики № 30/12-2014-Ф (номер судової справи № 910/4080/15-г). При цьому, Цедент зобов'язується повідомити суд, який розглядає дану справу про заміну сторони у зобов'язанні з урахуванням умов даного Договору.
За відступлення права вимоги Цесіонарій сплачує Цеденту наступну винагороду: 9 142 343,47 грн. (п. 6 Договору про відступлення права вимоги).
Пунктом 7 Договору про відступлення права вимоги сторони узгодили порядок розрахунків за п. 6 цього Договору, а саме строк оплати складає 5 банківських днів (п. 7.1 Договору про відступлення права вимоги).
Відповідно до п. 7.2 Договору про відступлення права вимоги визначено, що оплата здійснюється шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Цедента або Сторони мають право здійснити розрахунки у будь-якій інший спосіб, прийнятній для сторін та не забороненій чинним законодавством.
Як зазначено в п. 11 Договору про відступлення права вимоги вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання Сторонами та скріплення печатками Сторін.
Вказаний договір підписаний представниками відповідачів 1 та 2 та скріплений печатками сторін.
За умовами Договору про відступлення права вимоги до нового кредитора переходить право вимоги первісного кредитора за Договором позики, в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав. Моментом переходу права вимоги первісного кредитора за Договором позики до нового кредитора є дата підписання цього договору.
Відповідно до ст. 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Статтею 517 Цивільного кодексу України передбачено, що первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.
Так, згідно умов розділу 8 Договору про відступлення права вимоги протягом 2-х робочих днів здати підписання сторонами даного Договору цемент зобов'язується передати цесіонарію всі відповідні документи, з яких випливає право вимоги, що відступається за цим Договором, а саме: оригінали платіжних доручень про перерахування грошових коштів на користь боржника згідно Договору, вказаного і п. 1 цього Договору; нотаріально засвідчену копію Договору позики № 30/12-2014-Ф від 30.12.2014 р.; всі судові документи, які стосуються справи № 910/4080/15-г.
У відповідності до положень ст. 519 Цивільного кодексу України первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.
Вказаним приписам цивільного законодавства кореспондують умови п. 9 Договору про відступлення права вимоги, згідно якого цедент відповідає перед цесіонарієм за недійсність переданого за цим Договором прав вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку.
За таких обставин, за матеріалами справи судом встановлено факт заміни в основному зобов'язанні первісного кредитора - Товариство з обмеженою відповідальністю «Ространснафтопродукт» на нового кредитора - Товариство з обмеженою відповідальністю «БасаТрейд», яке здійснено шляхом укладання в належній формі та з погодженням всіх необхідних умов Договору про відступлення права вимоги № 2-25.12/2015 від 25.12.15р.
В результаті новий кредитор - Товариство з обмеженою відповідальністю «Баса-Трейд» отримало право замість первісного кредитора - Товариства з обмеженою відповідальністю «Ространснафтопродукт» вимагати від боржника сплати заборгованості в розмірі 9142343,47 грн. на виконання умов Договору позики.
На виконання умов Договору про відступлення права вимоги між ТОВ «Ространснафтопродукт» (Сторона-1 за договором, відповідач 1 у справі) та ТОВ «Баса-Трейд» (Сторона-2 за договором, відповідач 2 у справі) 25 грудня 2015р. було укладено угоду №1-15/12-2015 про зарахування зустрічних однорідних вимог, відповідно до якої Сторона-1 та Сторона-2, маючи одна до одної зустрічні однорідні вимоги, строк виконання яких настав, дійшли згоди на підставі ст. 601 Цивільного кодексу України про зарахування таких зустрічних однорідних вимог, що випливають з нижче вказаних правочинів, у яких Сторона-1 та Сторона-2 є контрагентами (сторонами):
- за Договором відступлення права вимоги №2-25/12-2015 від 25.12.2015р. (Боржник за договором TOB «Дроід-Сіті») Сторона-1 є кредитором, а Сторона-2 є боржником по виконанню грошового зобов'язання з виплати винагороди за отримання права вимоги в сумі 9 142 343,47 грн. (п.1.1 Угоди №2-25/12-2015 про зарахування зустрічних однорідних вимог від 25.12.2015р.);
- за Договором купівлі-продажу №БР2111 від 21.11.2013р. Сторона-2 є кредитором, а Сторона-1 є боржником по виконанню грошового зобов'язання в сумі 30 659 310,00 грн. (п.1.2 Угоди №2-25/12-2015 про зарахування зустрічних однорідних вимог від 25.12.2015р.)
При цьому сторони домовились, що зобов'язання Сторони-2 перед Стороною-1 за правочином, вказаним у п. 1.1 цієї угоди припиняються повністю зарахуванням зустрічних однорідних вимог з дати підписання цієї угоди про зарахування, а зобов'язання Сторони-1 перед Стороною-2 за договором купівлі-продажу від 21.11.2013 №БР2111, зазначеним у п.1.2 цієї угоди, припиняються частково у розмірі 9 142 343,47 грн.
Пунктом 2 Угоди №2-15/12-2015 про зарахування зустрічних однорідних вимог від 25.12.2015р. сторони визначили, що Сторона-1 не є зобов'язаною перед Стороною-2 за правочином, зазначеним у п.1.1 цієї угоди у повному обсязі, а Сторона-2 не є зобов'язаною перед Стороною-1 за договором, вказаним у п.1.2 Угоди в сумі 9 142 343,47 грн.
Угода набирає чинності з момент її підписання сторонами і скріплення печатками сторін (п.5 вказаної Угоди).
Вказана угода підписана представниками сторін та скріплена печатками юридичних осіб.
Суд зазначає, що статтею 203 ГК України передбачено припинення господарського зобов'язання зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не визначений чи визначений моментом витребування, для чого достатньо заяви однієї сторони.
Тобто, зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов'язань, в одному з яких одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому).
Водночас, укладення між відповідачем 1 та відповідачем 2 Угоди № 2-15/12-2015 р. про зарахування однорідних зустрічних вимог, тобто двостороннього правочину, на думку суду, не змінює правової природи заліку взаємних грошових вимог як правочину, спрямованого на припинення зобов'язання (погашення прав та обов'язків сторін, що складають його зміст).
Отже, шляхом укладення вказаної Угоди ТОВ "Ространснафтопродукт" та ТОВ "Баса-Трейд" провели зарахування зустрічних однорідних вимог з однієї сторони - за передані права та обов'язки за Договором про відступлення права вимоги №2-25/12-2015 від 25.12.15 р., а з іншої - за грошовими зобов'язаннями за Договором купівлі - продажу № БР2111 від 21.11.13 р. Оскільки вказані вимоги є грошовими, суд дійшов обґрунтованого висновку про однорідність вимог, що виникли на їх підставі. Однорідність цих вимог випливає із їх юридичної природи і матеріального змісту та не залежить від підстав виникнення зобов'язань.
Відповідно до статті 601 ЦК України зобов'язання припиняються зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги; зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін. Таким чином, зарахування зустрічних однорідних вимог оформлене в даному випадку як двосторонній правочин (договір) та є волевиявленням суб'єктів правочину, спрямованим на настання певних правових наслідків у межах двосторонніх правовідносин.
Згідно зі статтею 602 ЦК України не допускається зарахування зустрічних однорідних вимог, зокрема: про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; про стягнення аліментів; щодо довічного утримання (догляду); у разі спливу позовної давності; в інших випадках, встановлених договором або законом.
Відтак, випадки недопустимості зарахування зустрічних вимог, передбачених статтею 602 ЦК України, за даних обставин відсутні.
Таким чином, господарський суд дійшов висновку про можливість зарахування зустрічних однорідних вимог вищезазначеною Угодою № 2-15/12-2015 про зарахування зустрічних однорідних вимог від 25.12.15 р. за наявності умов, встановлених статтею 601 ЦК України, та відсутності обставин, передбачених статтею 602 ЦК України, за яких зарахування зустрічних вимог не допускається.
Відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 24.06.2015 у справі № 3-255гс15.
Суд звертає увагу, що на час розгляду даної справи Угода про зарахування однорідних зустрічних вимог № 2-15/12-2015 від 25.12.15 р. в судовому порядку недійсною не визнавалась.
В свою чергу позивач в позовній заяві зазначає, що про факт існування оскаржуваного Договору про відступлення права вимоги від 25.12.15 р. дізнався тільки під час судового розгляду справи № 910/4080/15-г внаслідок звернення відповідачів з клопотаннями про заміну позивача у справі. Звертаючись із даним позовом позивач із посиланням на ч.5 ст. 203, ч.1 ст. 215 ч. 1-2 ст. 203, 215, 234 Цивільного кодексу України вказує, що укладений 25.12.2015р. Договір про відступлення права вимоги не спрямований на реальне настання відповідних правових наслідків (перехід права вимоги від ТОВ «Ространснафтопродукт» до ТОВ «Баса-Трейд»), оскільки сторонами договору навмисно не вчинено жодної дії для виконання його умов, а відтак спірний Договір є фіктивним. Зокрема, за твердженнями позивача сторонами оспорюваного правочину не надано доказів переходу права вимоги за договором, а саме платіжних доручень, яким відповідач 2 перерахував відповідачу 1 зазначену в спірному Договорі суму, відсутні докази повідомлення боржника - ТОВ «Дроід-Сіті» про заміну кредитора у зобов'язанні та не надано оригіналу Договору позики, за яким відбулась заміна кредитора. Натомість, відповідачем 1 було надано копію останнього.
У відповідності до ст. 124, п.п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 ГПК України покладено на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Саме змагальність сторін, яка реалізується в господарському процесі через ст. 33 ГПК України дає змогу суду всебічно, повно та об'єктивно з'ясувати всі обставини справи та внаслідок чого ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення у справі.
Тобто, вказана норма Господарського процесуального кодексу України зобов'язує доводити свою правову позицію саме ту сторону, яка на неї посилається.
За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Відповідно до п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.
Суд зазначає, що згідно ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Приписами статті 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, чинним законодавством визначено, що договір може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст. 215 Цивільного кодексу України).
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
При цьому, зміст правочину відповідно до ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Тобто, виходячи з наведених приписів позивач, звертаючись із даним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору зобов'язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.
Суд звертає увагу, що відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно п. 2.10. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» в силу припису ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).
У відповідності до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ст. 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Суд зазначає, що фіктивний правочин не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, зазначеним у ч. 5 ст. 203 ЦК України, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву. Тобто сторони, укладаючи його, заздалегідь знають, що він не буде виконаний. При цьому ознака фактичності повинна бути властива діям обох сторін правочину.
В свою чергу позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.
Відповідно до правової позиції викладеної в п. 24 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
З наявних на час розгляду справи доказів судом встановлено, що спірний Договір про відступлення права вимоги укладено з дотриманням вимоги статті 513 Цивільного кодексу України, а саме у тій самій формі, що й Договір позики, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за якими передані новому кредиторові (ТОВ «Баса-Трейд»).
Таким чином, внаслідок відступлення права вимоги відбувається заміна кредитора у зобов'язанні, внаслідок чого первісний кредитор повністю або у визначеній частині вибуває із зобов'язання, а на його місце приходить новий кредитор. При цьому, зміст зобов'язання, тобто обсяг прав та обов'язків його сторін залишається незмінним, а отже до нового кредитора переходять весь обсяг прав первісного кредитора, якщо інше не передбачено договором або законом. Обсяг прав, які передаються у випадку відступлення (сума заборгованості, право на стягнення штрафних санкцій тощо) визначаються на момент переходу цих прав до нового кредитора.
Посилання позивача на те, що він від жодної із сторін договорів не отримував жодного повідомлення про зміну кредитора, що є ознакою фіктивності спірного правочину, суд відхиляє як необґрунтовані, оскільки в силу положення ст.ст. 516, 517 Цивільного кодексу України неповідомлення боржника про заміну кредитора не впливає на дійсність договору відступлення права вимоги, а має наслідком лише те, що виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові буде належним виконанням. При цьому боржник має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором, і крім того, боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.
При цьому суд звертає увагу, що чинним законодавством України та умовами оспорюваного Договору про відступлення права вимоги не встановлено обов'язок цедента та цесіонарія попереджати боржника про укладення такого, а волевиявлення боржника під час укладення договору відступлення права вимоги не є істотною умовою останнього.
Договір відступлення права вимоги укладається цедентом і цесіонарієм за правами вимоги, які виникли на підставі Договору позики, укладеним між цедентом та боржником. Що ж до боржника, то він стороною договору про відступлення прав вимоги не виступає, а є учасником у зобов'язанні, на підставі якого виникли права, що відступаються за спірним правочином. Обов'язок цедента або цесіонарія за договором про відступлення права вимоги одержувати згоду боржника на укладення такого договору законодавством України не передбачений та не випливає зі змісту правовідносин, які виникають під час заміни кредитора. Відповідно відсутність зазначеної згоди не порушує й умов дійсності договору про відступлення права вимоги та не є підставою для визнання його недійсним.
Також, суд відхиляє твердження позивача щодо ознак фіктивності оспорюваного правочину, які ґрунтуються на підставі висновку №14388 експертного технічного дослідження документів від 02.03.2016р., звертаючи при цьому увагу, що призначена господарським судом міста Києва у справі №910/4080/15-г судово-технічна експертиза документа - договору позики №30/12-2014-Ф від 30.12.2014р., редакція якого надана позивачем, та наданий висновок судового експерта у відповідності до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України є рівноцінним доказом з іншими видами доказів. Висновок експерта не є обов'язковим для суду, оскільки жоден доказ не має заздалегідь установленої сили. Експертний висновок оцінюється судом сукупно з іншими доказами.
Натомість, як встановлено судом та не спростовано позивачем під час судового розгляду справи, ТОВ «Ространснефтепродукт» перерахувало на рахунок ТОВ «Дроід-Сіті» грошові кошти, із призначенням платежу: «надання позики згідно договору поворотної фінансової допомоги №30/12-2014-Ф від 30.12.2014р. без ПДВ» відповідно до платіжних доручень, копії яких містяться в матеріалах справи. Факт надання позики та розмір останньої, право вимоги сплати якої відступлено за оспорюваним договором, позивачем не спростовано.
Судом критично оцінюються твердження позивача про відсутність жодного доказу щодо передачі ТОВ «Ространснафтопродукт» на адресу ТОВ «Баса-Трейд» документів, передбачених Договором про відступлення права вимоги. При цьому судом встановлено, що відповідно до п. 8 Договору про відступлення права вимоги протягом 2 (двох) робочих днів з дати підписання Сторонами даного Договору Цедент зобов'язується передати Цесіонарію всі відповідні документи, з яких випливає право вимоги, що відступається за цим Договором, а саме: оригінали платіжних доручень про перерахування грошових коштів на користь Боржника за Договором, вказаним в п. 1 цього Договору; нотаріально засвідчену копію Договору позики № 30/12-2014-Ф від 30.12.2014 р.; всі судові документи, які стосуються справи № 910/4080/15-г.
Так, відповідачами до матеріалів справи не було долучено консолідованого документу в якому було б відображено факт передачі від ТОВ «Ространснафтопродукт» на адресу ТОВ «Баса-Трейд» документів, перелічених в п. 8 оскаржуваного Договору про відступлення права вимоги. Однак, відсутність зазначеного доказу не є підставою визнання фіктивним правочину, враховуючи суть та підстави фіктивності, що визначені ст. 234 ЦК України. Суд звертає увагу, що невиконання умов договору щодо надання документів, у порядку визначеному п. 8 останнього, за своїм змістом є порушенням договірних умов, яке надає право стороні, чиє право порушене, реалізувати право на примусове виконання договірних зобов'язань з відшкодуванням збитків та/або застосування штрафних санкцій, передбачених договором та/або законом.
Окрім того, посилання як на одну з ознак фіктивності спірного Договору на неправомірність зарахування зобов'язань за Договором про відступлення права вимоги, де ТОВ «Ространснафтопродукт» є кредитором, а ТОВ «Баса-Трейд» боржником, судом відхиляються, зазначаючи при цьому, що згідно з ч.3 ст. 5 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.
Господарський суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог, а отже питання дослідження господарських відносин, які склались між ТОВ «Ространснафтопродукт» та ТОВ «Баса-Трейд» в межах зарахування зустрічних однорідних вимог, виходять за межі предмету доказування з даної справи.
У свою чергу, твердження позивача про не перехід права вимоги до ТОВ «Баса-Трейд», яке позивач пов'язує з відсутністю доказів перерахування цією особою коштів за відступлення права вимоги спростовується Картками рахунку № 3772 та № 361 по контрагенту ТОВ «Баса-Трейд» від 25.12.2015р., якими підтверджено зарахування зустрічних однорідних вимог між сторонами.
Також суд зауважує, що невиконання або неналежне виконання правочину не є підставою для визнання його недійсним, та вищезазначені обставини не свідчать про фіктивність Договору про відступлення права вимоги як такого, що укладений без наміру створити правові наслідки. Фіктивність договору не пов'язана з його невиконанням, оскільки за матеріальним законом визнання недійсним фіктивного договору пов'язане з наміром сторін створити правові наслідки правочину.
За таких обставин та приймаючи до уваги викладене вище, позивачем при звернені до суду не доведено, що сторонами Договору про відступлення права вимоги не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, у зв'язку із чим у суду відсутні правові підстави визнати оспорюваний Договір недійсним, а тому у задоволені позову слід відмовити.
Тобто судом не встановлено фактичних обставин щодо того, що оспорюваний договір не спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним.
Окрім того не встановлено також наявність інших підстав, з якими закон пов'язує можливість визнання правочинів недійсними. Наразі, з матеріалів справи вбачається, що дії сторін мали відповідні правові наслідки, договір не суперечить вимогам чинного законодавства та моральним засадам суспільства; особи, які вчинили правочин, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності і їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі.
Разом з тим, суд наголошує на тому, що відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Також суд зазначає, що ст. 20 Господарського, ст. 15 Цивільного кодексів України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
За таких обставин, приймаючи до уваги вищевикладені норми чинного законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.
Крім учасників правочину (сторін за договором) позивачем у справі про визнання договору недійсним може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.
Однак позивачем не доведено порушення саме його прав та охоронюваних законом інтересів відповідачами, зокрема не обґрунтовано, яким чином укладення оспорюваного правочину може порушити права позивача.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, а саме рішень у справах «Руїз Торія проти Іспанії» від 09.12.1994р., «Проніна проти України» від 18.07.2006р. Європейський суд зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Таким чином, заперечення позивача щодо дійсності оскаржуваного Договору про відступлення права вимоги та твердження про фіктивність останнього судом до уваги не приймаються з огляду на ненадання позивачем належних та допустимих доказів його недійсності та підтвердження наведених підстав для заперечень.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.12 р. «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні приписів ст.ст. 32, 33 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також у зв'язку з відсутністю фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання оскаржуваного правочину недійсним і настання відповідних юридичних наслідків, зважаючи на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у даній справі, суд вважає за необхідне відмовити позивачу у задоволенні позову з огляду на його необґрунтованість та недоведеність.
Щодо заявленого позивачем клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду пов'язаної справи №910/4080/15-г за позовом ТОВ «Роснафтопродукт» до ТОВ «Дроід-Сіті» про стягнення 70 443 187,73 грн. суд за результатами розгляду вказаного клопотання в судовому засіданні 14.04.16 р. зазначає, що статтею 79 Господарського процесуального кодексу України встановлено вичерпний перелік підстав зупинення провадження у справі. Зупинення провадження у справі з інших підстав є неправомірним. Господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом. При цьому пов'язаною з даною справою є така інша справа, у якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання і оцінку доказів у даній справі; в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення (частини третя і четверта статті 35 Господарського процесуального кодексу України).
Отже, обов'язок господарського суду щодо зупинення провадження у справі виникає у разі пов'язаності справи, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом, а також неможливості розгляду справи до вирішення взаємопов'язаного спору.
Пов'язаність справ полягає у тому, що рішення іншого суду, який розглядає справу, встановлює обставини, що впливають на збирання та оцінку доказів у даній справі, зокрема, факти, що мають преюдиціальне значення. При цьому, ці обставини повинні бути такими, що мають значення для даної справи.
Суд зазначає, що зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом учинення процесуальних дій під час судового розгляду з визначених у законі об'єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і передбачити усунення яких неможливо.
У справі, яка розглядається, суть спірних правовідносин полягає у вирішенні питання щодо правомірності укладення відповідачами 1 та 2 Договору про відступлення права вимоги № 2-25.12/2015 від 25.12.15 р.
При цьому як на підставу зупинення провадження у справі відповідач посилається на наявність господарського спору у справі № 910/4080/15-г щодо стягнення заборгованості за Договором позики.
Проте, за висновками суду, незалежно від встановлення судом в зазначеній справі обставин виконання сторонами умов вказаного Договору позики, у даній господарській справі суд повинен вирішити питання про наявність або відсутність порушень чинного законодавства під час укладення спірного Договору, наявність або відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, а також те, які норми підлягають застуванню до цих правовідносин.
Таким чином, на підставі викладеного, зважаючи на той факт, що спір у даній справі стосується недійсності правочину - договору відступлення права вимоги, а також враховуючи підстави позову у даній справі, в той час як спір у справі № 910/4080/15-г стосується виключно стягнення заборгованості за Договором позики, суд доходить висновку що обставини, встановлені судом у справі № 910/4080/15-г, не впливають на оцінку доказів у даній справі, тобто останні не впливають на обставини правомірності спірного Договору, отже не вбачає підстав для зупинення провадження у справі та задоволення клопотання позивача.
Окрім того, зупинення провадження у даній справі призведе до порушення принципу ефективності судового процесу, направленого на недопущення затягування розгляду справи, отже враховуючи вищевикладене клопотання позивача про зупинення провадження у справі задоволенню не підлягає.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 124, 129 Конституції України, ст.ст. 4-2, 4-3, 32, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
В задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Повний текст рішення складено та підписано 20 травня 2016 р.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення.
Суддя А.М. Селівон