79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
10.05.2016р. Справа№ 914/378/16
За позовом: Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», м. Київ
до відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничого підприємства «АГРО-СОЮЗ», м. Львів
та до відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-Виробнича фірма «АГРО-СОЮЗ», смт. Ювілейне Дніпропетровської області
про: визнання недійсним договору поворотної фінансової допомоги 26/02/15 від 26.02.2015 року
Суддя Кидисюк Р.А.
Секретар Зусько І.С.
За участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_1 (довіреність № 02-36/766 від 17.03.2016 року); ОСОБА_2 (довіреність від 15.12.2014 року);
від відповідача-1: не з'явився;
від відповідача-2: не з'явився.
Представникам позивача роз'яснено права та обов'язки, передбачені ст.ст.20, 22 ГПК України. Заяв про відвід судді не подавалось. У судовому засіданні 10.05.2016 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Суть спору: Господарським судом Львівської області розглядається справа за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничого підприємства «АГРО-СОЮЗ» та до Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-Виробнича фірма «АГРО-СОЮЗ» про визнання недійсним договору поворотної фінансової допомоги 26/02/2015 від 26.02.2015 року.
Ухвалою суду від 15.02.2016 року позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до судового розгляду на 01.03.2016 року. Ухвалою суду від 01.03.2016 року розгляд справи відкладено на 15.03.2016 року. Ухвалою суду від 15.03.2016 року розгляд справи відкладено на 05.04.2016 року, витребувано у банків або тимчасових адміністрацій банків банківські виписки за період з 26.02.2015 року по всіх поточних (розрахункових) рахунках Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «Агро-Союз».
15.03.2016 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробничого підприємства «АГРО-СОЮЗ» подано зустрічний позов до Публічного акціонерного товариства «УКРСОЦБАНК» про визнання договору поворотної фінансової допомоги №26/02/2015 від 26.02.2015 року дійсним. Ухвалою суду від 15.03.2016 року зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничого підприємства «АГРО-СОЮЗ» до Публічного акціонерного товариства «УКРСОЦБАНК» про визнання договору поворотної фінансової допомоги № 26/02/2015 від 26.02.2015 року дійсним та додані до неї документи повернуто позивачу без розгляду.
На адресу суду від банківських установ надійшли виписки щодо руху коштів по поточних рахунках Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ».
Ухвалою суду від 05.04.2016 року строк розгляду спору продовжено, розгляд справи відкладено на 19.04.2016 року. Ухвалою суду від 19.04.2016 року розгляд справи відкладено на 10.05.2016 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що між відповідачами 26.02.2015 р. було укладено договір надання поворотної фінансової допомоги №26/02/15. Відповідно до умов даного договору позикодавець (відповідач-2) зобов'язувався надати позичальнику (відповідачу-1) поворотну фінансову допомогу, а позичальник зобов'язувався повернути надані грошові кошти в порядку та на умовах, передбачених цим договором. На виконання умов вказаного договору відповідач-2 перерахував відповідачу-1 грошові кошти в сумі 30 000 000 грн. 00 коп. При укладенні спірного договору були порушені права та законні інтереси позивача, оскільки останній не надавав згоду на укладення договору надання поворотної фінансової допомоги від 26.02.2015 р., хоча наявність такої згоди є обов'язковою згідно п. 8.3. кредитного договору №126-СВ від 03.09.2010 р. (в редакції, викладеній додатковою угодою №11 від 09.12.2013 р.), укладеного між позивачем та відповідачем-1. Уклавши спірний договір, відповідач-1 перевищив господарську компетенцію, оскільки не мав права без погодження із позивачем укладати такий договір. З огляду на викладене, позивач просив визнати недійсним договір надання поворотної фінансової допомоги №26/02/15 від 26.02.2015 р., укладений між відповідачами.
Представники позивача в судове засідання з'явилися, позовні вимоги підтримали, просили позов задоволити повністю з підстав, наведених у позовній заяві.
Відповідач-1 явки повноважного представника в судове засідання не забезпечив, вимог попередніх ухвали суду не виконав.
Відповідач-2 явки повноважного представника в судове засідання не забезпечив, просив суд припинити провадження у справі з підстав, наведених у відзиві (вх.№8223/16 від 29.02.2016 р.)на позовну заяву. Зокрема, зазначив, що будь-які порушення відповідачем1 умов Кредитного договору №126-СВ від 03.10.2010 року не можуть вважатись підставою для визнання Оспорюваного договору недійсним, а має тягнути правові наслідки, встановлені таким договором або законом. Відтак, укладення між відповдіачем1 та відповідачем2 Оспорюваного договору без попереднього отримання письмової згоди позивача є порушення відповідачем1 договірних зобов'язань і тягне за собою відповідальність, встановлену у Кредитному договорі та цивільному законодавстві, але в жодному випадку не є підставою для визнання укладеного між відповідачами оспорюваного договору недійсним. Окрім того, ухвалою Господарського суду Львівської області від 29.10.2015 року порушено провадження у справі про банкрутство відповідача1, введено процедуру розпорядження майном відповідача1. 30.10.2015 року на сайті Вищого господарського суду України було оприлюднене оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство відповідача1. На думку відповідача2, позов позивача підлягає розгляду у справі №914/3604/15 про банкрутство.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача, повно та об'єктивно дослідивши докази в їх сукупності, суд встановив наступне.
26 лютого 2015 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Науково-Виробнича фірма «АГРО-СОЮЗ» (Позикодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ» (Позичальник) було укладено Договір поворотної фінансової допомоги №26/02/15, відповідно до п.1.1. якого позикодавець зобов'язувався надати позичальнику поворотну фінансову допомогу, а позичальник зобов'язувався повернути надані грошові кошти в порядку та на умовах, передбачених даним договором.
Відповідно до п. 2.1. договору №26/02/15 від 26.02.2015 р. поворотна фінансова допомога надається в національній валюті України в розмірі, що становить 30 000 000,00 грн.
На виконання умов вищевказаного договору відповідач-2 надав відповідачу-1 поворотну фінансову допомогу в сумі 30 000 000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №4 від 10.08.2015 р.
Судом також встановлено, що 03.09.2010 року між Відкритим акціонерним товариством «УніКредит Банк» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк») (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ» (позичальник) було укладено кредитний договір №126-СВ.
Відповідно до пункту 1.1. кредитного договору, банк відповідно до умов та на термін цього договору надає позичальнику револьверну кредитну лінію без зобов'язання надання з загальною сумою кредиту 4 400 000,00 доларів США з можливістю отримання в доларах США, Євро та гривні та з терміном кредиту до 03.09.2011 р. з урахуванням обмежень, визначених у договорі, зокрема, але не обмежуючись, у пунктах 3.2 (h) - 3.2 (j).
В подальшому сторонами до кредитного договору були укладені додаткові угоди, якими були внесені зміни та доповнення до кредитного договору.
Додатковою угодою №11 від 09.12.2013 р. сторони домовились змінити кредитний договір та викласти його з усіма додатками до нього у новій редакції, наведеній у додатку 1 до цієї додаткової угоди.
Відповідно до пункту 8.3. кредитного договору в редакції, викладеній додатковою угодою №11 від 09.12.2013 р., позичальник без попередньої письмової згоди банку зобов'язується не здійснювати наступні операції:
- одержання кредитів, залучення коштів від третіх осіб;
- відкриття непокритих акредитивів, надання у якості наказодавця;
- надання порук, надання гарантій в якості принципала;
- вчинення авалю векселів;
- виплату дивідендів;
- іпотеки, застави або іншого обтяження своїх поточних або майбутніх активів будь-якими зобов'язаннями, за винятком:
- будь-якої іпотеки, застави або іншого обтяження, створеного відповідно до даного договору або у зв'язку з ним;
- будь-якої іпотеки, застави або іншого обтяження, існуючого на дату даного договору, за умов, що позичальник письмово повідомив банк про таке обтяження до дати цього договору.
Як з'ясовано судом, 20.10.2015 р. Господарським судом Львівської області порушено провадження у справі №914/3604/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ».
Ухвалою від 01.03.2016 року у справі №914/3604/15 Публічному акціонерному товариству «Укрсоцбанк» відмовлено у включенні його грошових вимог в сумі 134 588 582 грн. 51 коп. до реєстру вимог кредиторів.
При прийнятті рішення суд виходив з наступного.
Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Відповідно до ст. 11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобов'язань, є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.
Відповідно до ст. 207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України.
Відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Таким чином, підставою для визнання правочину недійсним з підстав, викладених в ч. 1 ст. 203 ЦК України, є невідповідність такого правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства. Однак, позивачем не наведено норм законів, які порушені відповідачами укладенням спірного договору, та які є підставами для визнання такого договору недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України.
Згідно ч. 1 ст. 3 ЦК України засадами цивільного законодавства є свобода договору, свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, справедливість, добросовісність та розумність.
Статтею 14 ЦК України передбачено, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Згідно ст. 80 ЦК України юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
За своєю суттю правоздатністю є здатність мати права та обов'язки. Дієздатністю є здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Відповідно до ч. 2 ст. 91 ЦК України цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.
Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).
Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ч. 4 ст. 91 ЦК України).
Згідно ч. 1 ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. (ч. 1 ст. 55 ГК України).
Згідно ч. 4 ст. 55 ГК України суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.
Відповідно до ч. 1 ст. 57 ГК України установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання.
В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом (ч. 2 ст. 57 ГК України).
Згідно ч. 4 ст. 12 ГК України обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 ГК України суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству.
З наведеного випливає, що господарською компетенцією суб'єкта господарювання є сукупність прав та обов'язків, які визначені законодавством та статутними (внутрішніми) документами суб'єкта господарювання.
Слід також зазначити, що обмеження дієздатності (господарської компетенції) суб'єкта господарювання можливе у випадках, передбачених законом, статутними документами суб'єкта господарювання, або таке обмеження визначається у правочині за погодженням сторін у випадках, передбачених законом.
З урахуванням викладеного, перевищення господарської компетенції, яке може потягти за собою визнання правочину недійсним, може мати місце в разі, коли відбулося перевищення господарської компетенції, обсяг якої визначено законом, статутними (внутрішніми) документами суб'єкта господарювання, правочинами у випадках, передбачених законом.
В той же час, позивачем не наведено норм законодавства, положень установчих документів відповідача-1, які б передбачали можливість викладення у кредитному договорі умов необхідності погодження відповідачем-1 з позивачем укладення з третіми особами в майбутньому договорів позики, тощо.
Як вбачається з матеріалів судової практики (постанова ВСУ (3-43гс15) у справі №910/6098/14 від 15.04.2015 р., постанова ВГСУ від 19.05.2015 р. у справі №910/16874/14, постанова ВГСУ від 01.12.2015 р. у справі №914/100/15), на яку посилається позивач як на підтвердження своїх доводів у даній справі, суди визнавали недійсними правочини про відступлення права вимоги з посиланням на ст. 516 ЦК України, якою передбачено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом та ч. 1 ст. 203 ЦК України, оскільки сторони в спірних договорах передбачали необхідність погодження заміни боржника, проте, такого погодження не було.
З огляду на викладене, недотримання відповідачем-1 умов порядку погодження з позивачем укладення спірного договору може мати наслідком відповідальність відповідача-1 за кредитним договором, проте, не може мати наслідком визнання спірного договору недійсним з підстав, визначених ст. 203 ЦК України та ст. 207 ГК України.
Частиною першою статті 15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно ч. 1 ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
З наведеного випливає, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Відповідно до частин першої, другої та дев'ятої статті 45 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею; вимоги кожної наступної черги задовольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги, крім випадків, установлених цим Законом; погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку.
Частинами четвертою - шостою статті 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачено, що конкурсні кредитори мають на зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну сумі вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів, та кратну одній тисячі гривень. Під час визначення кількості голосів кредиторів з правом вирішального голосу не враховуються суми неустойки (штрафу, пені), інші фінансові санкції, моральна шкода, судовий збір у справі про банкрутство, заявлені або сплачені кредиторами в провадженні у справі про банкрутство. До компетенції зборів кредиторів належить прийняття рішення про: визначення кількісного складу та обрання членів комітету кредиторів; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або окремих його членів; схвалення плану санації боржника в процедурі розпорядження майном; інші питання, передбачені цим Законом. На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше ніж сім осіб. Вибори комітету кредиторів проводяться відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх на зборах кредиторів, визначених відповідно до частини четвертої цієї статті. Кредитор, що має двадцять п'ять і більше відсотків голосів, автоматично включається до складу комітету кредиторів. Під час проведення процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів представляє комітет кредиторів, утворений відповідно до цього Закону.
Позивач в обґрунтування порушення його законних прав та інтересів вказує на те, що спірний договір спрямований на створення штучних вимог кредиторів з метою отримання контрольної кількості голосів у комітеті кредиторів боржника (відповідача-1) та прийняття рішень, спрямованих не на задоволення вимог реальних кредиторів боржника. Проте, як встановлено судом, ухвалою від 01.03.2016 року у справі №914/3604/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «АГРО-СОЮЗ» Публічному акціонерному товариству «Укрсоцбанк» відмовлено у включенні його грошових вимог в сумі 134 588 582 грн. 51 коп. до реєстру вимог кредиторів. Станом на дату розгляду справи №914/378/16 ухвала від 01.03.2016 року у справі №914/3604/15 не скасована.
Таким чином, позивачем не доведено в установленому законом порядку факту порушення його прав і законних інтересів укладенням оспорюваного договору.
Посилання відповідача-2 на неможливість розгляду вказаного спору поза межами справи про банкрутство, з посиланням на ч. 4 ст. 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» судом відхиляються, як безпідставні та спростовуються положеннями ч. 1 ст. 20 вказаного Закону, відповідно до якої кредитори боржника не позбавлені права на звернення із окремим позовом про визнання недійсним у позовному провадженні.
Відповідно до статті 4-3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Згідно ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 43 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги необґрунтовані та безпідставні, а тому в позові слід відмовити.
У відповідності до ст. 49 ГПК України судовий збір слід покласти на позивача, оскільки спір виник виключно з його вини.
З огляду на викладене, керуючись Конституцією України, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України та ст.ст. 1, 4, 33, 34, 35, 44, 49, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд -
1. В задоволенні позовних вимог відмовити.
2. Судові витрати покласти на позивача.
У відповідності до ч. 5 ст. 85 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повний текст рішення виготовлено та підписано 16.05.2016 р.
Суддя Кидисюк Р.А