ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
22 квітня 2016 року письмове провадження № 826/27021/15
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Арсірія Р.О., суддів Кузьменка В.А., Огурцова В.П., вирішив у письмовому провадженні адміністративну справу
За позовомОСОБА_1
до Міністерства юстиції України
провизнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач або ОСОБА_1.) з позовом до Міністерства юстиції України (далі - відповідач або МЮ України), в якому просив суд:
1. Визнати незаконним та скасувати наказ відповідача від 26.11.2015 року № 4215/к про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України.
2. Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління організації роботи органів державної виконавчої служби Департаменту державної виконавчої служби МЮ України з 26.11.2015 року.
3. Зобов'язати МЮ України анулювати запис в трудовій книжці про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади 26.11.2015 року на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України як помилково внесеного.
4. Стягнути з МЮ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що відповідачем усупереч чинного законодавства, протиправно звільнено його з займаної посади за угодою сторін, в той час як він не писав жодної заяви про звільнення та не повідомляв відповідача про згоду на звільнення, чим порушені його законні права та інтереси.
Представник відповідача подав суду письмові заперечення проти позову, в яких наголосив на безпідставності заявлених позовних вимог та просив суд відмовити в їх задоволенні, вважаючи звільнення позивача законним та проведеним у відповідності до вимог трудового законодавства на підставі заяви позивача.
Відповідно до частини 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, за спільним клопотанням сторін, суд перейшов до розгляду справи у письмовому провадженні.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позиції сторін, судом встановлено наступне.
Наказом МЮ України від 15.04.2015 року № 1128/к позивача призначено на посаду начальника Управління розгляду звернень громадян та юридичних осіб Департаменту державної виконавчої служби.
Наказом МЮ України від 17.08.2015 року № 2560/к позивача переведено з 14.08.2015 року на посаду начальника Управління організації роботи органів державної виконавчої служби Департаменту державної виконавчої служби, у зв'язку зі зміною структури та штатного розпису МЮ України.
Наказом МЮ України від 26.11.2015 року № 4215/к позивача звільнено з посади начальника Управління організації роботи органів державної виконавчої служби Департаменту державної виконавчої служби 26.11.2015 року за угодою сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України).
Зі змісту зазначеного наказу вбачається, що підставою звільнення позивача з займаної посади є його заява.
При цьому, зі змісту заяви без дати вбачається, що вона подана від імені начальника управління розгляду звернень громадян та юридичних осіб Департаменту державної виконавчої служби МЮ України ОСОБА_1 з проханням звільнити із займаної посади за угодою сторін, вважаючи датою звільнення дату підписання наказу.
Вважаючи незаконним звільнення з займаної посади начальника Управління організації роботи органів державної виконавчої служби Департаменту державної виконавчої служби 26.11.2015 року за угодою сторін, у той час, як заява була подана позивачем обіймаючи посаду начальника Управління розгляду звернень громадян та юридичних осіб Департаменту державної виконавчої служби, позивач звернувся до адміністративного суду з даним позовом.
Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 6 та частини 2 статті 19 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначає Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України).
Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами (частина 1 статті 3 КЗпП України).
Трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (частина 1 статті 21 КЗпП України).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є угода сторін.
Згідно пункту 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 року № 9, судам необхідно мати на увазі, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пункту 1 статті 36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП).
Таким чином, за угодою сторін може припинятись як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Таке припинення можливе у будь-який час, коли між власником або уповноваженим ним органом і працівником досягнуто угоду про припинення трудового договору. Пропозиція про припинення трудового договору може надходити як з боку працівника, так і власника або уповноваженого ним органу. Якщо інша сторона погоджується з висловленою пропозицією, то вважається, що сторони досягли угоди про припинення трудового договору, і працівник звільняється з роботи.
Закон не встановлює форми угоди сторін про припинення трудового договору. Тому така угода може бути вираженою як в усній, так і письмовій формі. Більш доцільною є письмова форма, оскільки вона є достовірним фактом досягнення угоди між сторонами.
Якщо пропозиція про припинення трудового договору надходить від працівника, то він подає письмову заяву, в якій викладає своє прохання про звільнення його з роботи. При відсутності в заяві вказівки, що працівник попереджує власника або уповноважений ним орган про припинення трудових відносин через два тижні (ст. 38 КЗпП), і при згоді власника або уповноваженого ним органу розірвати трудовий договір до закінчення двохтижневого строку або пізніше його, вважається, що сторони досягли угоди як про припинення трудових відносин, так і про дату їх припинення.
Як вбачається з матеріалів справи, перебуваючи на посаді начальника Управління розгляду звернень громадян та юридичних осіб Департаменту державної виконавчої служби МЮ України, позивачем була подана відповідачу власноручно написана ним заява без дати про звільнення із займаної посади днем видання відповідного наказу. При цьому, на момент звільнення позивач обіймав іншу посаду - начальника Управління організації роботи органів державної виконавчої служби Департаменту державної виконавчої служби МЮ України, що й було покладено ним в основу обґрунтування незаконності його звільнення.
При цьому, суд вважає, що формулювання у заяві позивача «датою звільнення прошу вважати дату підписання наказу», свідчить про його згоду на визначення саме відповідачем як роботодавцем остаточної дати звільнення шляхом видання відповідного наказу.
Крім того, суд звертає увагу на те, що переведення працівника за його згодою на іншу роботу є підставою для припинення трудового договору лише у тому випадку, коли воно здійснюється на інше підприємство, в установу, організацію. Переведення працівника на іншу постійну роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації не припиняє трудового договору, а лише змінює його зміст.
Таким чином, переведення позивача на іншу посаду не може свідчити про відсутність його бажання припинити трудові відносини з відповідачем. При цьому, будь-яких дій, направлених на повідомлення відповідача про відсутність бажання звільнятися (анулювання домовленості про звільнення підтвердженою заявою позивача, погодженою резолюцією представника відповідача), позивачем вчинено не було, доказів суду не надано.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, за правилами, встановленими статтею 86 Кодексу адміністративного судочинства України, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
У свою чергу, відповідачем виконаний обов'язок щодо доказування правомірності звільнення позивача з урахуванням вимог встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Приймаючий до уваги викладене у сукупності, керуючись вимогами статей 69-71, 94, 160-165,167,254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Головуючий Суддя Р.О. Арсірій
Судді В.А. Кузьменко
О.П. Огурцов