"06" квітня 2016 р. м. Київ К/9991/7050/12
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Амєліна С.Є. - головуючого,
Ємельянової В.І.,
Кобилянського М.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2011 року в справі за його позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області, Ізмаїльського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області, третя особа начальник Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу,
У березні 2009 року ОСОБА_4 звернувся в суд з вказаним адміністративним позовом, доповнивши та уточнивши позовні вимоги просив суд визнати протиправними та скасувати накази начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області від 13 лютого 2009 року №155 про притягнення до дисциплінарної відповідальності, від 12 березня 2009 року №95о/с про звільнення з органів внутрішніх справ за скоєння вчинку, що дискредитує звання рядового і начальницького складу, поновити на посаді слідчого слідчого відділення Ізмаїльсього міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 05 лютого 2010 року позов задоволено: визнано протиправним і скасовано наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області від 13 лютого 2009 року №155 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності слідчого слідчого відділення Ізмаїльського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області ОСОБА_4»; визнано протиправним і скасовано наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області від 12 березня 2009 року №95 о/с в частині звільнення ОСОБА_4 у запас Збройних Сил за пунктом 66 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ; зобов'язано Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області поновити ОСОБА_4 на посаді слідчого слідчого відділення Ізмаїльського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області; зобов'язано Ізмаїльський міський відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу з 13 березня 2009 року по 05 лютого 2010 року.
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2011 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про відмову.
У касаційній скарзі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, позивач просив скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 проходив службу на посаді слідчого слідчого відділення Ізмаїльського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області.
Наказом начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області від 13 лютого 2009 року №155 за грубе порушення вимог пункту 7 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, пункту 2.1 та пункту 2.5 Правил дорожнього руху, ігнорування вимог Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області щодо зміцнення стану транспортної дисципліни, що виразилось в керуванні автомобілем з явними ознаками алкогольного сп'яніння, відмові від проходження медичного обстеження для встановлення факту вживання алкоголю та стану сп'яніння позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення з органів внутрішніх справ за статтею 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (за дискредитацію).
Наказом начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області від 12 березня 2009 року №95 о/с ОСОБА_4 звільнено 13 березня 2009 року у запас Збройних Сил за дискредитацію.
Звільненню передувало службове розслідування, за результатами якого 16 жовтня 2008 року заступником начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області затверджено висновок, яким встановлено, що 13 вересня 2008 року інспектором державної патрульної служби відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування адміністративної території міста Ізмаїл і Ізмаїльського району та адміністративно-технічної інспекції при відділі Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області Тріковим О.Г. шляхом переслідування зупинено автомобіль марки «Рено», державний номер НОМЕР_1, під керуванням ОСОБА_4 При перевірці документів було встановлено, що ОСОБА_4 керує автомобілем без тимчасового реєстраційного талону та з явними ознаками алкогольного сп'яніння. ОСОБА_4 було запропоновано проїхати до Ізмаїльської центральної районної лікарні для встановлення факту та ступеню алкогольного сп'яніння на що він погодився, однак при приїзді до центральної районної лікарні в порушення вимог пункту 2.5 Правил дорожнього руху від проходження медичного огляду відмовився в присутності двох свідків. За вказані порушення пункту 2.1 та пункту 2.5 Правил дорожнього руху, інспектором державної патрульної служби відносно ОСОБА_4 були складені протоколи про адміністративне правопорушення, передбачені частиною 1 статті 130 та частиною 3 статті 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Автомобіль направлено на арештмайданчик відділу державної автомобільної інспекції міста Ізмаїл.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувані накази є протиправними, оскільки відповідачем належним чином не встановлений та не доведений факт керування позивачем транспортним засобом у стані сп'яніння. На час прийняття оскаржуваних наказів була відсутня постанова суду про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за фактами, що стали підставою звільнення. Також виходив з того, що законодавством не передбачено проведення додаткового службового розслідування.
Скасовуючи рішення окружного суду та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що факти вчинення порушень є доведеними, тому оскаржувані накази законні.
Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі колегія суддів приходить до висновку про те, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Порядок проходження служби в органах внутрішніх справ регулюється Законом України «Про міліцію», Законом України «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» та Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.
Згідно з частиною першою статті 1 Дисциплінарного статуту органів внутрі-шніх справ України службовою дисципліною є дотримання особами рядового і начальницького складу Конституції і законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів та інших нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, підпорядкованих йому органів і підрозділів та Присяги працівника органів внутрішніх справ України.
За змістом статті 7 Дисциплінарного статуту службова дисципліна базується на високій свідомості та зобов'язує кожну особу рядового і начальницького складу: дотримуватися законодавства, неухильно виконувати вимоги Присяги, статутів і наказів начальників; дотримуватися норм професійної та службової етики; сприяти начальникам у зміцненні службової дисципліни, забезпеченні законності та статутного порядку; виявляти повагу до колег по службі та інших громадян, бути ввічливим, дотримуватися правил внутрішнього розпорядку тощо.
Види дисциплінарних стягнень за порушення службової дисципліни наведені в статті 12 Дисциплінарного статуту, найсуворішим з яких є звільнення з органів внутрішніх справ, що застосовується як крайній захід дисциплінарного впливу.
Порядок накладення дисциплінарних стягнень на осіб рядового і начальницького складу врегульовано статтею 14 Дисциплінарного статуту. Зокрема, при визначенні виду дисциплінарного стягнення мають враховуватися тяжкість проступку, обставини, за яких його скоєно, заподіяна шкода, попередня поведінка особи та визнання нею своєї вини, її ставлення до виконання службових обов'язків, рівень кваліфікації тощо. Звільнення осіб рядового і начальницького складу з органів внутрі-шніх справ як вид стягнення є крайнім заходом дисциплінарного впливу.
Підстави звільнення зі служби осіб рядового і начальницького складу, в тому числі за порушення дисципліни, вчинення адміністративного чи кримінального правопорушення, встановлені пунктами 63- 65 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.
Окремо пунктами 66, 67 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ передбачені підстави звільнення зі служби за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, та за вчинення злочину або адміністративного корупційного правопорушення.
Дискредитація звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ за своєю суттю полягає у вчиненні такого проступку, що підриває довіру та авторитет органів внутрішніх справ і їх працівників в очах громадськості та є несумісним із подальшим проходженням служби.
11 листопада 2008 року Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області за результатами розгляду матеріалів, які надійшли з відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування адміністративної території міста Ізмаїл і Ізмаїльського району та адміністративно-технічної інспекції при відділі Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_4 за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (ухилення осіб, які керують транспортними засобами, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан сп'яніння) прийнято постанову, про визнання винним у вчиненні адміністративного правопорушення та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340 грн.
Тобто зазначеним судовим рішенням позивача визнано винним у порушенні пункту 2.5 Правил дорожнього руху, що виразилося у відмові на вимогу працівника міліції пройти в установленому порядку медичний огляд для визначення стану алкогольного сп'яніння, впливу наркотичних чи токсичних речовин.
Постановою апеляційного суду Одеської області від 30 грудня 2008 року постанову міськрайонного суду від 11 листопада 2008 року скасовано, провадження у справі припинено у зв'язку з закінченням строку притягнення до адміністративної відповідальності без вирішення питання про винність.
Таким чином належного підтвердження вчинення ОСОБА_4 адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення, не встановлено.
Посилання відповідача в оскаржуваному наказі на порушення ОСОБА_4 пункту 2.1 Правил дорожнього руху - керування транспортним засобом за довіреністю без тимчасового реєстраційного талону, є необґрунтованим, оскільки відповідачі не довели належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами скоєння позивачем даного правопорушення.
Отже, вирішуючи питання про поновлення позивача на посаді, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач не мав достатніх підстав для звільнення позивача з органів внутрішніх справ за дискредитацію. Вчинені ним дії не містять ознак проступку, за який можливе звільнення на підставі статті 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.
Суд апеляційної інстанції помилково прийшов до протилежного висновку й скасував законне рішення окружного суду.
Разом з тим, рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу неможна визнати законним та обґрунтованим з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 24 Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, у разі поновлення на роботі (посаді) орган, який розглядає трудовий спір, одночасно вирішує питання про виплату особі рядового і начальницького складу середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна правова позиція була неодноразово висловлена Верховним Судом України у постановах від 06 листопада 2013 року (справа № 21-352а13) та від 17 лютого 2015 року (справа № 21-8а15).
Середній заробіток згідно з частиною першою статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
Із пункту 5 Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, суд має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому суму такого заробітку.
Наведений висновок відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 14 січня 2014 року (справа №21-395а13).
Проте у справі, що розглядається, суд першої інстанції зазначені положення законодавства не застосував, унаслідок чого рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу неможна визнати законним та обґрунтованим.
Касаційний суд не має повноважень встановлювати обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, зокрема, розмір середнього заробітку, тому судове рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до частини другої статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає скасуванню, а справа в цій частині направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 222, 223, 226, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2011 року скасувати.
Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 05 лютого 2010 року в частині, що стосується стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
У решті судове рішення залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.
Судді: