ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
06 квітня 2016 року № 826/7648/15
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мазур А.С., cуддів: Келеберди В.І., Літвінової А.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_5
доДержавної міграційної служби України
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_5 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Державної міграційної служби України, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 03.04.2015 № 261/15;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_5 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач в обґрунтування позовних вимог посилався на обставини, викладені в адміністративному позові, зокрема зазначив, що в 17 років прийняв християнство, відмовившись від офіційної релігії Ірану - ісламу. У 18 років був заарештований та ув'язнений за розповсюдження християнства, під час служби в армії був заарештований за державну зраду (відмова вбивати мирне населення - курдів) та зміну релігії. Позивачем також зазначено, що станом на теперішній час в Ірані відбуваються переслідування щодо осіб, які відмовились від Корану, і він відмовляється повертатися додому, оскільки має побоювання за своє життя. Також разом з представником позивача вказали на порушення, допущені Державною міграційною службою України, під час винесення спірного рішення, положень Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та не прийнятті до уваги фактів серйозної загрози життю позивача. При цьому, представник позивача вважає, що Державна міграційна служба України не вчинила всіх необхідних дій для детального встановлення причин та підстав оформлення позивачем документів для вирішення питання щодо визнання його в Україні біженцем.
Представник відповідача проти заявлених позовних вимог заперечив та просив суд відмовити у їх задоволенні, зазначивши, що позивачем не надано конкретних відомостей про його утиски у країні походження та жодних документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту». Вказав, що надана позивачем інформація ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження.
Суд, на підставі ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства здійснював розгляд справи у порядку письмового провадження.
Розглянувши надані суду документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Ісламської Республіки Іран, народився в Ірані, м. Бехшахер, неодружений, за національністю - перс, за віросповіданням - християнин. До України прибув легально літаком у жовтні 1993 року. У заявника відсутні документи, які посвідчують особу. Завник звертався до органів міграційної служби України в 1998 році.
У своїй заяві до Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту причиною свого небажання повернення на територію Ірану позивач вказав побоювання за власне життя через зміну релігії на християнство.
Як убачається з матеріалів справи, під час співбесіди від 18.09.2014 заявник зазначив, що йому загрожує небезпека при поверненні в Іран через зміну релігії з ісламу на християнство.
Судом встановлено, що з кінця 1993 року ОСОБА_5 проживає в м. Києві. Позивач зазначив, що був змушений покинути країну свого походження по релігійній причині, в 15-16 років через священника ОСОБА_6 дізнався про релігію християнство, згодом прийняв вказану релігію.
Позивач у судовому засіданні також пояснив, що після зміни релігії його батько вигнав з дому. Іноземець зазначив, що вирішив покинути країну походження на початку 1993 року, на підставі підробного паспорту, автобусом він доїхав до м. Стамбул, де залишався 8-9 місяців, а звідти рейсом м. Стамбул- м. Афіни - м. Ларнка прибув до м. Нікосія, де пробув 25 днів, а після придбав квиток до Києва.
Під час співбесіди від 18.09.2014 позивач зазначив, що під час того як він проходив службу в армії коли йому було 22 роки, служба безпеки Ірану знала про зміну релігії, на той час іноземець служив у Кирдистані, за віросповіданням в цьому регіоні суніти, де як зазначив заявник він був під повним контролем, тобто постійно потрібно було читати намаз та читати Коран, що було неможливим для нього. За два місяці до кінця служби в армії ОСОБА_5 відмовився йти проти вбивства курдів, так як вбивство заборонено християнством, після чого він був заарештований на 4 місяці, військовий трибунал засудив його на вісім років ув'язнення за зраду та зміну релігії. Позивачу був оголошений вирок у вигляді трьох років умовно та змушено підписати розписку про те, що він не має права читати Біблію, оскільки в іншому випадку - ув'язнення або смерть.
Крім того, позивач зазначив, у країні його громадянської належності, людина, яка змінює віру з ісламської на будь - яку іншу віру переслідується в Ірані офіційною владою та може бути покарана смертною карою за віровідступництво.
Позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із належним чином оформленою заявою про визнання біженцем та, 15.09.2014 отримав Довідку про звернення за захистом в Україні № 005174, термін дії якої закінчується 28.04.2015.
18.04.2015 позивач отримав повідомлення з Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві № 105 в якому повідомлено, що на підставі рішення Державної міграційної служби України від 03.04.2015 № 261-15 ОСОБА_5 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до пункту першого статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців від 1951 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" - поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Відповідно до частини 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами: які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту"; якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу; за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якщо зазначені умови не змінилися.
Частиною 5 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади (Державна міграційна служба України), що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відсутні; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що підставою для його прийняття був абзац 4 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" - як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктом 1 та 13 частини першої 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Колегія суддів не погоджується з висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.
Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 травня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як підтверджується матеріалами справи позивача, він зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не має можливості повернутись до країни походження в зв'язку із тим, що в Ірані зазнав переслідувань саме через свої релігійні переконання (віросповідання - християнство), що виразилось в притягненні його до кримінальної відповідальності та ув'язненні, що стало підставою втечі до України. Позивач хоче проживати легально на території України, оскільки тут комфортно його сім'ї та дитині (як убачається з протоколу співбесіди від 18.09.2014 позивач має громадянський шлюб - 15 років разом, та 13 літнього сина), має намір офіційно працювати.
Проте, навіть не зважаючи на те, що позивач перебував на території України, в Ірані проти нього було порушено кримінальну справу, і, як наслідок, його було оголошено у міжнародний розшук та заарештовано на території України (в подальшому було звільнено позивача з-під варти у зв'язку з доведенням його непричетності до вчинення даного злочину). Вважає, що після прибуття до Ірану його затримають та буде розпорядження про його ув'язнення або страту, оскільки він відмовився від релігії.
"Побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін "побоювання" означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Згідно із доповіддю Amnesty International 2011 стосовно ситуації в Ісламській республіці Іран продовжують поступати повідомлення про продовження репресій політичних дисидентів, захисників прав жінок та меньки, а також інших правозахисників, адвокатів журналістів та студентів., затримували у ході масових облав та інших форм арешту. Як і раніше, виносились і підлягали виконанню вироки до забиття камінням та відрізанням кінцівок.
Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
У цілому, "обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування" є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Виходячи з наведеного вище, колегія суддів встановила, що заява позивача є обґрунтованою.
Суд також звертає увагу на те, що необґрунтованим є вимагати документи, які доводять переслідування з боку влади від особи, яка переслідується, оскільки досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Тому відмова суб'єкта владних повноважень в наданні особі статусу біженця на підставі відсутності документів, які б підтверджували факт переслідування за національною, політичною, релігійною ознакою не в кожному випадку можуть бути визнані обґрунтованими.
Слід зазначити, що прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця. Прийняті рішення мають бути обґрунтованими, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації.
Необґрунтоване рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Враховуючи вищевикладене, вимоги статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем суб'єктом владних повноважень належним чином не перевірені доводи позивача та не в повній мірі враховані положення чинного законодавства.
Зокрема, ДМС України належним чином не перевірено вище наведені доводи позивача та чи є такі, що дають підстави до обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи.
При прийнятті рішення, відповідач не звернув увагу на положення статті 4 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до частини першої якої Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.
Позивачем зроблено реальну спробу обґрунтувати свою заяву. Він повідомив всі важливі факти, що були у нього в розпорядженні. Такі факти ДМС України не визнано неправдоподібними або такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за даною справою. Не виявлено відносно нього компрометуючої інформації.
Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Частина 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_5 у повному обсязі.
Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Позов задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 03.04.2015 № 261/15.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_5 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постанова набирає законної сили у відповідності зі ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя А.С. Мазур
Судді В.І. Келеберда
А.В. Літвінова