23 березня 2016 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Яреми А.Г.,
розглянувши заяву ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_5, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року в справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики,
Рішенням Личаківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 15 квітня 2015 року рішення Личаківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_6 задоволено. Стягнуто з відповідачки на користь позивача боргу в сумі 599 600 грн, пені в сумі 4 824, 46 грн, трьох процентів річних в розмірі 1113, 34 грн. та судові витрати в сумі 1635, 38 грн.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Апеляційного суду Львівської області від 15 квітня 2015 року залишено без змін.
17 березня 2016 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 1 статті 355 ЦПК України, - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах - статей 1046, 1047, 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1046, 1047 ЦК України.
Для прикладу наявності зазначених підстав, заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року, від 15 жовтня 2015 року, від 16 грудня 2015 року, від 23 грудня 2015 року, від 23 грудня 2015 року й постанови Верховного Суду України від 2 липня 2014 року та від 11 листопада 2015 року, в яких, на її думку, зазначені норми права застосовані по-іншому.
Перевіривши наведені в заяві доводи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що у допуску справи до провадження слід відмовити з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
У судовому рішенні про перегляд якої подано заяву, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про задоволення позову про стягнення боргу за договором позики з огляду на те, що розписка містить зобов'язання відповідачки повернути борг у розмірі 190 000 грн до 1 січня 2013 року. Крім того, відповідачка частину коштів у вказаний строк повернула, однак борг у розмірі 99 600 грн залишається неповернутим, як і не заперечується факт її особистого написання розписки, тому суд вважав, що вказана розписка внаслідок її реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й отримання грошової суми позичальником, яка у розписці реально визнає борг. Відтак, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача суми позики з урахуванням пені, індексу інфляції та трьох процентів річних на підставі статей 526, 625 ЦК України.
Разом з тим, у наданих для порівняння судових рішеннях:
- ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції, погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в задоволення позову про стягнення боргу за договором позики з огляду на те, що надана позивачем на підтвердження позовних вимог розписка від імені відповідача не є належним доказом, отримання останнім коштів, саме у позивача й саме у визначеній у ній сумі, у вказаній розписці не визначено у кого позичалися кошти та в якому розмірі, а також порядок їх повернення;
- ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції погодившись з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову про стягнення коштів за договором позики виходив з того, що розписки не містять фіксації факту передачі грошових коштів позивачем відповідачу;
- ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року, від 23 грудня 2015 року та від 23 грудня 2015 року суд касаційної інстанції погодившись з висновками судів попередній інстанцій про відмову в задоволенні позову про стягнення боргу за договором позики виходив з того, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання не містить дати отримання позичальником в борг суми позики, порядку й терміну повернення цієї суми.
Відтак, у справах наявні різні фактичні обставини, що не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, на які посилається заявник.
У наданій для порівняння постанові від 11 листопада 2015 року Верховний Суд України скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову про стягнення боргу за договором позики та ухвалюючи рішення про відмову в позові, дійшов висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема статей 1046, 1047, 1049 ЦК України з огляду на те, що розписка про отримання грошових коштів не містить зобов'язання про їх повернення.
У постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року суд дійшов висновку про те, що відповідно до статей 1046, 1047 ЦК України договір позики за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання.
Отже, висновок зроблений судом у справі про перегляд якої подано заяву, не суперечить висновку, зробленому Верховним Судом України у постановах від 11 листопада 2015 року та від 2 липня 2014 року, на які посилається заявник.
За викладених обставин вважати заяву ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_5 обґрунтованою немає підстав.
Відповідно до статті 360 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в допуску справи до провадження, якщо подана заява є необґрунтованою.
Керуючись статтями 353, 355, 356, 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
ухвалила:
У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: В.М. Сімоненко
В.І. Гуменюк
А.Г. Ярема