24 березня 2016 р. Справа № 876/1395/16
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.
суддів: Большакової О.О., Макарика В.Я.
за участю секретаря судового засідання: Омеляновської Л.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 26.01.2016 р. по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області про визнання протиправними дій, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди,-
встановив:
20.10.2015 року позивач - ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до відповідача - Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області про визнання протиправними дій, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди.
У позовній заяві, із урахуванням уточнень до позовних вимог, ОСОБА_1 просить суд :
- визнати протиправними дії першого заступника начальника Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області ОСОБА_2 щодо звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу оперативного контролю за дотриманням вимог земельного законодавства Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області;
- скасувати наказ Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області № 79-к від 24.09.2015 р.;
- поновити ОСОБА_1 на роботі (посаді) головного спеціаліста відділу оперативного контролю за дотриманням вимог земельного законодавства Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області;
- стягнути з Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням з 24.09.2015 р. до 20.01.2016 р. в сумі 6724 грн.;
- скасувати накази 3460-в від 28.09.2014 р., 3462-в від 29.09.2014 р. , № 467-в від 28.10.2014 р., № 475-в від 28.12.2014 р., № 26-в від 21.01.2015 р., № 21-в від 19.03.2015 р., № 71-в від 05.05.2015 р., № 78-в від 15.05.2015 р., № 165-в від 29.07.2015 р. в частині надання відпусток без збереження заробітної плати ОСОБА_1;
- стягнути з Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 15000 грн.;
- зобов'язати Державну інспекцію сільського господарства в Тернопільській області надати ОСОБА_1 невикористані відпустки за час роботи в Державній інспекції сільського господарства в Тернопільській області;
- зобов'язати Державну інспекцію сільського господарства в Тернопільській області обчислити та сплатити Єдиний соціальний внесок заробітної плати за період вимушеного прогулу та подати зкориговані дані до індивідуальних відомостей про застраховану особу помісячно.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивача незаконно звільнили з посади головного спеціаліста відділу оперативного контролю за дотриманням вимог земельного законодавства Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області у зв'язку з тим, що зазначена установа як на момент його звільнення так і на момент розгляду справи у суді не була ліквідована.
ОСОБА_1 вважає, що оспорюваними наказами йому безпідставно, всупереч вимог трудового законодавства без його згоди надавалися відпустки без збереження заробітної плати на протязі 2014-2015 рр. Внаслідок цього, підприємством за цей період не перераховано Єдиний соціальний внесок, що відобразилося на розмірі його пенсії. ОСОБА_1 стверджує, що відповідачем щорічні відпустки, всупереч проханню позивача не надавалися.
ОСОБА_1 вважає, що такі дії відповідача нанесли йому моральну шкоду, яку він оцінює у 15000 грн.
Постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 26.01.2016 р. у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржувана постанова прийнята з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального і процесуального права та підлягає скасуванню з підстав викладених у апеляційній скарзі (аналогічних тим, що були наведені у позовній заяві). Просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що у задоволенні апеляційної скарги апелянта слід відмовити, з наступних підстав.
Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що наказом № 194-К від 06.09.2012 року ОСОБА_1 з 10.09.2012 р. призначений на посаду головного спеціаліста відділу оперативного контролю за дотриманням вимог земельного законодавства Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області та 12.11.2012 року (відповідно до наказу № 214-К від 09.11.2012 року) позивачу присвоєно 13 ранг державного службовця шостої категорії посад. Дані обставини підтверджуються матеріалами справи, зокрема записами у трудовій книжці ОСОБА_1 (а.с.4).
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 447 від 30.06.2015 р. «Про ліквідацію територіальних органів Державної інспекції сільського господарства» ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної інспекції сільського господарства, в тому числі і Державну інспекцію сільського господарства в Тернопільській області.
Так, на день розгляду даної справи, відповідач перебуває у стані ліквідації, про що внесені відповідні відомості в Реєстраційній службі Тернопільського міського управління юстиції.
На казом № 25 від 09.07.2015 р. створена ліквідаційна комісія по ліквідації Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області.
Відповідно до наявних у справі матеріалів, 10.07.2015 р. головою комісії з ліквідації державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області - ОСОБА_2 було попереджено ОСОБА_1 про майбутнє звільнення із займаної посади по закінченню двох місяців з цього дня на підставі п. 1 ст. 40 Кодексу Законів про працю України. Із даним Попередженням ОСОБА_1 був ознайомлений 10.07.2015 року, про що свідчить його особистий підпис (а.с. 11).
Наказом № 79-К від 24.09.2015 р. ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України (а.с. 91). Із даним наказом позивача було ознайомлено 24.09.2015 року, про що свідчить його підпис у вказаному наказі (а.с.91).
Не погодившись із таким наказом позивач звернувся із позовом до суду про визнання протиправними дій Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди.
Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, колегія суддів виходить з наступного.
Згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України "Про державну службу" від 16.12.1993 р. № 3723-XII (в редакції чинній на момент прийняття оскаржуваного Наказу) регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу.
Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.
Відповідно до ст.1 Закону України № 3723-XII, державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.
Зі змісту ч. 1 ст. 30 Закону України "Про державну службу" вбачається, що підстави припинення державної служби можуть бути загальними, тобто визначеними Кодексом законів про працю України, та спеціальними, передбаченими у цій нормі права.
Слід врахувати, що відповідно до п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.
Згідно п.1 ч.1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (в редакції чинній на момент прийняття оскаржуваного Наказу), трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. При цьому звільнення з підстав зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Колегія суддів також бере до уваги п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" відповідно до якого, розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
В контексті вищевикладених правових норм колегією суддів встановлено, що ОСОБА_1 звільнений в зв'язку із ліквідацією Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України.
Так, відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України № 442 від 10.09.2014 р. "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" постановлено ліквідувати Державну інспекцію сільського господарства, поклавши функції із здійснення реєстрації та обліку машин на Міністерство внутрішніх справ, функції із здійснення державного нагляду (контролю) в частині експлуатації та технічного стану машин - на Державну службу з безпеки на транспорті, функції із здійснення сертифікації насіння і садивного матеріалу, державного нагляду (контролю) у сферах охорони прав на сорти рослин, насінництва та розсадництва - на Державну службу з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, функції із здійснення державного нагляду (контролю) в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, родючості ґрунтів - на Державну екологічну інспекцію.
Згідно Постанови Кабінету Міністрів України № 447 від 30.06.2015 р. «Про ліквідацію територіальних органів Державної інспекції сільського господарства» ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної інспекції сільського господарства, в тому числі і Державну інспекцію сільського господарства в Тернопільській області.
Як наслідок, аналізуючи зміст вищенаведених постанов № 442 та № 447, суд першої інстанції вірно зазначив, що зі змісту даних постанов вбачається перехід функцій ліквідованої Державної інспекції сільського господарства, але не вбачається визначення правонаступників відповідача. Тобто, внаслідок того, що відбулась повна ліквідація Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області, відповідач фактично позбавлений можливості надання ОСОБА_1 пропозиції щодо його переведення за його згодою на іншу роботу.
Статтею 49-2 КЗпП України визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
Так, із матеріалів справи слідує, що 10 липня 2015 року, керуючись положеннями ст. 49-2 КЗпП України, 10.07.2015 р. головою комісії з ліквідації державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області - ОСОБА_2 було попереджено ОСОБА_1 про майбутнє звільнення із займаної посади по закінченню двох місяців з цього дня на підставі п. 1 ст. 40 Кодексу Законів про працю України. Із даним Попередженням ОСОБА_1 був ознайомлений 10.07.2015 року, про що свідчить його особистий підпис (а.с. 11).
Стосовно посилання ОСОБА_1 на порушення відповідачем обов'язків, визначених ст. 47 КЗпП України, зокрема щодо проведення розрахунку і видачі трудової книжки, то в даному випадку судами першої та апеляційної інстанції встановлено наступне.
Так, статтею 47 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
В контексті вищевикладеної процесуальної норми судами встановлено, що ОСОБА_1 було ознайомлено із наказом № 79-К - 24.09.2015 р., про що свідчить його підпис у вказаному наказі (а.с.91). Однак, позивач відмовився від отримання копії даного наказу про звільнення та трудової книжки. Про відмову від отримання трудової книжки свідчить наявний у матеріалах справи Акт № - 1 від 24.09.2015 року, складений завідувачем сектору кадрового забезпечення - ОСОБА_4, начальником Управління з контролю за використанням та охороною земель - ОСОБА_5 та начальником відділу фінансів, бухгалтерського обліку та економічних розрахунків - ОСОБА_6 (а.с.10). В подальшому, трудову книжку ОСОБА_1 відповідачем було направлено позивачу на адресу його проживання цінним листом, яку, згідно із повідомлення про вручення поштового відправлення було вручено ОСОБА_1 - 30.09.2015 р. Дані обставини знаходять своє підтвердження наявними у матеріалах справи : рекомендованому повідомленню про вручення поштового відправлення, фіскальному чеку на суму 16,62 грн. та опису до цінного листа форми 107 (а.с.12).
Щодо проведення розрахунку при звільненні то судом встановлено, що згідно із наявним у матеріалах справи платіжним дорученням № 1229 від 23.09.2015 р. (платник - Держсільгоспінспекція в Тернопільській області) одержаним Головним управлінням Державної Казначейської служби в Тернопільській області, відповідачем перераховано 40981 грн. за призначенням платежу - розрахункові за вересень 2015 р. (а.с.13).
Відповідно до відомості нарахування коштів № 24 (рядок 8) ОСОБА_1 до сплати належить 4431,87 коп. (а.с.20).
Як наслідок, із матеріалів справи слідує, що обов'язок щодо проведення повного розрахунку при звільненні виконано відповідачем у повному обсязі.
Щодо надходження на розрахунковий рахунок ОСОБА_1 коштів у сумі 280 грн. 12.11.2015 р., то в даному випадку, судом було встановлено, що дані кошти перераховано органом соціального страхування як оплата за перебування ОСОБА_1 у стані тимчасової непрацездатності у період з 11.09.2015 р. по 22.09.2015 р., що не є з боку відповідача порушенням вимог ст. 47 КЗпП України, оскільки, здійснення таких виплат виходить за межі його компетенції та належить до компетенції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
Тому, в даному випадку колегія суддів вважає, що Державною інспекцією сільського господарства в Тернопільській області були здійснені необхідні заходи щодо виконання вимог ст.47 КЗпП України, зокрема в частині надання ОСОБА_1 його трудової книжки і проведення з позивачем розрахунку у строк, зазначений в статті 116 КЗпП України.
Стосовно посилання ОСОБА_1 на недотримання відповідачем норм ст.42 КЗпП України, то в цьому випадку суд першої інстанції вірно зазначив, що норми статті, на порушення якої посилається позивач, застосовуються у разі наявності змін в організації виробництва і праці, а не повної ліквідації, як у спірному випадку. Крім того, позивачем не надано на розгляд суду доказів його належності до жодної з категорії працівників, за якими закріплено ст. 42 КЗпП України переважне право щодо залишення на роботі. Тому, такі посилання позивача є необґрунтованими та безпідставними.
Щодо твердження ОСОБА_1 на порушення відповідачем при його звільненні вимог ст.43 КЗпП України, то в даному випадку колегія суддів поділяє висновок суду першої інстанції про те, що згода виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації при розірванні трудового договору вимагається, однак окрім випадку ліквідації підприємства, установи, організації, що прямо передбачено у змісті статті 43-1 КЗпП України. Крім того, позивачем не надано на розгляд суду жодних доказів його належності до профспілкового органу та його існування.
Стосовно позовних вимог ОСОБА_1 в частині скасування наказів 3460-в від 28.09.2014 р., 3462-в від 29.09.2014 р. , № 467-в від 28.10.2014 р., № 475-в від 28.12.2014 р., № 26-в від 21.01.2015 р., № 21-в від 19.03.2015 р., № 71-в від 05.05.2015 р., № 78-в від 15.05.2015 р., № 165-в від 29.07.2015 р. в частині надання відпусток без збереження заробітної плати ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції враховує наступне.
Так, зі змісту вищенаведених наказів вбачається, що вони були прийняті зокрема з метою реалізації положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік" від 31.07.2014 р.
Відповідно до ст. 6-6 даного Закону, надано право керівникам зазначених центральних органів виконавчої влади у межах бюджетних призначень без згоди та попередження працівників встановлювати для них режим роботи на умовах неповного робочого часу та надавати відпустки без збереження заробітної плати на визначений цими керівниками термін.
Установлено, що під час здійснення центральними органами виконавчої влади цих заходів положення статті 26 Закону України "Про відпустки" та статей 32, 56 та 84 Кодексу законів про працю України (в частині обмеження терміну відпустки без збереження заробітної плати, необхідності повідомлення не пізніше ніж за два місяці та погодження з працівником встановлення режиму роботи на умовах неповного робочого часу) не застосовуються.
Виходячи із вищенаведеного, суд першої інстанції вірно виходив з того, що посилання ОСОБА_1 на наявність порушень з боку відповідача, зокрема ст. 26 Закону України "Про відпустки", ст. 32, 56 та 84 КЗпП України є безпідставними та необґрунтованими, тому, підстави для скасування таких наказів - відсутні.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України "Про відпустки" від 15.11.1996 р. № 504/96-ВР, за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
В контексті вищевикладеної норми Закону України № 504/96-ВР, на підставі наявних у справі матеріалів, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до заяви позивача від 13.07.2015 р. йому на підставі наказу № 161-В від 13.07.2015 р. (а.с.76) надано частину щорічної невикористаної основної відпустки з 27.07.2015 р. на 10 календарних днів за період з 06.09.2013 р. по 05.09.2014 р. за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору (наказ про призначення на посаду від 06.09.2012 р.)
Відповідно до Наказу № 50-В від 31.03.2015 р. ОСОБА_1 надано невикористану частину щорічної основної відпустки з 01.04.2015 р. по 10.04.2015 р. за період роботи з 06.09.2012 р. по 05.09.2013 р. на підставі заяви від 31.03.2015 р. (а.с.74) та наказом від 02.12.2013 р. № 801-В позивачу надано щорічну основну відпустку з 09.12.2013 р. по 29.12.2013 р. тривалістю 20 календарних днів за період роботи з 06.09.2012 р. по 05.09.2013 р. на підставі поданої заяви від 27.11.2013 р. (а.с.75).
Суд першої інстанції вірно не прийняв до уваги як доказ звернення позивача 24.12.2014 р. за наданням йому відпустки з 05.01.2015 р., оскільки із повідомлення про вручення поштового відправлення, яке позивач надав на підтвердження надіслання такої заяви відповідачу не вбачається підтвердження змісту такого відправлення, а на заяві відсутні будь-які докази прийняття такої заяви відповідачем.
Крім того, як слідує з оскаржуваного ОСОБА_1 наказу № 79-к від 24.09.2015 р. позивачу при звільненні виплачено грошову компенсацію за 40 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 06.09.2013 р. по 24.09.2015 р. включно та додаткової оплачуваної відпустки що відповідає стажу його державної служби понад одинадцять років за 7 календарних днів за 2013 р., понад 12 років за 9 календарних днів за 2014 рік, понад тринадцять років за 11 календарних днів за 2015 рік (а.с.91).
Слід також зазначити, що позивачем не надано на розгляд суду жодних належних та допустимих доказів його звернення до відповідача із заявами про надання невикористаних відпусток.
Тому, в даному випадку суд апеляційної інстанції вважає, що Державна інспекція сільського господарства в Тернопільській області при наданні відпусток ОСОБА_1 діяла у відповідності до вимог Закону України "Про відпустки" та норм КЗпП України.
Надаючи правову оцінку діям Державної інспекції сільського господарства в Тернопільській області у частині повноти сплати відповідачем Єдиного соціального внеску за позивача в установленому законом порядку, то колегія суддів також поділяє висновок суду першої інстанції про безпідставність та необґрунтованість тверджень ОСОБА_1 про недонарахування йому ЄСВ за період його перебування у відпустках без збереження заробітної плати, оскільки у період його перебування у таких відпустках заробітна плата йому не нараховувалася.
Щодо заявленої позовної вимоги про відшкодуванню на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 15000 грн., то суд апеляційної інстанції виходить з того, що позивачем не доведено, що дії відповідача порушили його законні права і інтереси, та призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Відтак, у цій частині позовних вимог також слід відмовити.
Відповідно до ч.1 ст.69 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Згідно ч.1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
В силу ч.2 ст.71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Частиною 4 ст.71 КАС України передбачено, що суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи та матеріали.
У зв'язку із вищенаведеним, колегія суддів вважає, що відповідачем доведено правомірність своїх дій при звільненні ОСОБА_1 за п. 1 ст. 40 КЗпП України, та, відповідно, правомірність оскаржуваного наказу № 79-к від 24.09.2015 р.
Як наслідок, позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та безпідставними та не підлягають до задоволення оскільки Державна інспекція сільського господарства в Тернопільській області приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення позивача з роботи діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та трудовим законодавством України.
Відповідно до частини першої статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає.
Керуючись ч.3 ст.160, ст.ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд -
ухвалив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 26.01.2016 р. по справі № 819/3280/15 - без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили, а у разі складення ухвали в повному обсязі відповідно до ст. 160 КАС України - з дня складення ухвали в повному обсязі.
Головуючий суддя І.В. Глушко
Судді О.О.Большакова
В.Я. Макарик
Ухвала складена в повному обсязі 29.03.2016 року.