Колегія суддів судової палати у кримінальних справах
Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю прокурора ОСОБА_4 ,
захисника ОСОБА_5 ,
розглянула у судовому засіданні у м. Києві 22 березня 2016 року кримінальну справу за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_7 на вирок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 22 лютого 2006 року.
Цим вироком засуджено:
ОСОБА_6 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
громадянина України,
такого, що не має судимості,
за п. «г» ст. 93 КК 1960 року до покарання у виді довічного позбавлення волі.
Цивільний позов потерпілого ОСОБА_8 залишено без розгляду.
ОСОБА_6 визнано винуватим у тому, що він керував злочинним угрупуванням, у складі якого 21 жовтня 1995 року вчинив умисні вбивства трьох осіб за обставин, викладених у вироку.
Як установив суд, 21 жовтня 1995 року ОСОБА_9 звернувся до ОСОБА_10 , який мав відношення до злочинного угрупування «Сейлем», із проханням допомогти припинити вимагання з боку такого ж утворення «ассірійців», члени якого напередодні побили його і зажадали передачі їм 1500 дол. США. ОСОБА_10 виклав обставини вимагання лідеру злочинного угрупування «Сейлем» ОСОБА_11 . Останній з метою утвердження свого кримінального авторитету і з особистих низьких мотивів, використовуючи звернення ОСОБА_9 як привід для фізичного усунення осіб із протиборчого угрупування, доручив ОСОБА_10 та іншим особам зі свого оточення захопити вимагателів ( ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 ) і доставити до саду, розташованого за 2 км ліворуч автодороги с. Поштове - с. Казанки Бахчисарайського району, що і було зроблено. До вказаного місця прибули ОСОБА_15 та інші члени злочинного угрупування «Сейлем». У подальшому ОСОБА_15 , будучи об'єднаним із іншими членами цього угрупування єдиним умислом, спрямованим на позбавлення життя доставлених осіб, першим став бити ОСОБА_12 , а потім наказав убити останнього, ОСОБА_13 та ОСОБА_14 . Члени злочинного угрупування «Сейлем», щодо яких відмовлено в порушенні кримінальної справи у зв'язку з їх смертю, виконали це розпорядження і вбили спочатку ОСОБА_12 , згодом - ОСОБА_13 і насамкінець - ОСОБА_14 , завдавши першим двом численних ударів руками та ногами по голові й тулубу, а також ножем ( ОСОБА_12 - у груди, а ОСОБА_13 - у шию), ОСОБА_12 , крім того, ще й каменем по голові; жінці - двох ударів по голові невстановленим металевим предметом рублячої дії.
Колегія суддів Судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України ухвалою від 04 травня 2006 року вирок апеляційного суду щодо ОСОБА_6 залишила без зміни.
Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України постановою від 19 березня 2015 року скасувала зазначену ухвалу колегії суддів щодо ОСОБА_6 , а справу направила на новий касаційний розгляд через неправильне, на її думку, застосування судом касаційної інстанції норм кримінального закону про давність притягнення засудженого до кримінальної відповідальності за вчинене у жовтні 1995 року умисне вбивство ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 .
Згідно з висновками Верховного Суду України, зі змісту ч. 3 ст. 5 КК і порівняльного аналізу положень ст. 48 КК 1960 року та ст. 49 КК випливає, що строк давності за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, вчинене до 01 вересня 2001 року і кваліфіковане за ст. 93 КК 1960 року, становить десять років; для того, щоб можна було ставити питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності за давністю, кінцевий момент цього строку мав настати до дня набрання законної сили вироку, яким особу засуджено за вчинення злочину; перебіг давності зупиняється, якщо винна особа ухилялася від досудового слідства або суду, а відновлюється - з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. Роз'яснюючи особливості правозастосування ст. 48 КК 1960 року, Судова палата відзначила, що зупинення перебігу строку давності можливе тільки щодо конкретної особи, яка у порядку, передбаченому законом була визнана підозрюваним або обвинуваченим, обізнана про проведення стосовно неї слідства і зобов'язана з'являтися до правоохоронних органів за викликом, вона має перебувати в межах їх досяжності; натомість не визнається такою, що ухиляється від слідства, невідома правоохоронним органам особа, яка вчинила злочин і переховується після цього, а також особа, яка хоч і відома компетентним органам, але її причетність до вчинення злочину на момент зникнення не встановлено. Як констатовано у постанові, строк давності за злочин, вчинений ОСОБА_16 21 жовтня 1995 року, за загальним правилом, повинен був закінчитися 22 жовтня 2005 року; за матеріалами справи, ОСОБА_15 вчинив злочин 21 жовтня 1995 року, а в 1998 році легально виїхав до Чехії; після того, як стало відомо про причетність його до злочину і йому висунуто обвинувачення за пунктами «г», «ж», «з», «і» ст. 93 КК 1960 року, 28 листопада 2001 року ОСОБА_6 було оголошено в розшук; 24 квітня 2002 року останнього затримали правоохоронні органи Чеської республіки у м. Празі, де він утримувався під вартою до екстрадиції в Україну 28 вересня 2005 року; обвинувачення ОСОБА_11 було пред'явлено 30 вересня 2005 року. За міркуваннями Верховного Суду України, касаційний суд: не проаналізував наведених обставин; відмовляючи у закритті кримінальної справи за ст. 93 КК 1960 року у зв'язку із закінченням строку давності, свого рішення належно не вмотивував; не визначив який саме строк давності поширюється на вчинене засудженим умисне вбивство, та порядку його обчислення; не конкретизував, з яким юридичним фактом пов'язується кінець обчислення цього строку, а також не аргументував, чому вважає, що після вчинення злочину ОСОБА_15 скривався від слідства, хоча такого факту суд першої інстанції не встановив. Окрім того, на думку Верховного Суду України, перебування ОСОБА_6 з 1998 по 2005 рік за кордоном, зупинення слідства у зв'язку з його розшуком та пред'явлення обвинувачення через декілька років після вчинення злочину самі по собі не свідчать про ухилення від слідства. У підсумку Судова палата вказала на те, що при касаційному розгляді необхідно врахувати зміст ч. 4 ст. 48 КК 1960 року, якою передбачено дискреційні повноваження суду - як вирішення питання про можливість застосування давності та закриття справи, так і призначення покарання на певний строк у разі, якщо суд не визнає за можливе застосувати давність.
У касаційних скаргах засуджений ОСОБА_15 та його захисник ОСОБА_7 , посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам подій, істотні порушення кримінально-процесуального закону, просять скасувати вирок і закрити справу на підставі п. 2 ст. 6 КПК 1960 року за відсутністю в діянні складу злочину. Вважають, що суд дав неправильну оцінку зібраним доказам, унаслідок чого дійшов необґрунтованого висновку про винуватість ОСОБА_6 в умисному вбивстві трьох осіб, тоді як він не вчиняв інкримінованого йому злочину, був лише свідком убивства ОСОБА_12 та ОСОБА_13 іншими особами, а про позбавлення життя ОСОБА_14 не знав. Крім того, захисник зазначає про порушення права засудженого на захист під час розслідування справи та про неправильне застосування кримінального закону, оскільки суд усупереч правилам ст. 48 КК 1960 року неправомірно призначив ОСОБА_11 покарання у виді довічного позбавлення волі.
Прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції подав на касаційну скаргу захисника заперечення, в яких, наводячи аргументи, стверджує про безпідставність заявлених касаційних вимог та просить їх залишити без задоволення.
До початку нового касаційного розгляду справи від осіб, що подали касаційні скарги змін до них у порядку, визначеному процесуальним законом (ст. 390 КПК 1960 року), не надходило. Разом із тим, у судовому засіданні у ході розгляду справи захисник ОСОБА_5 подав заяву засудженого ОСОБА_6 , в якій останній просить виконати вказівки Верховного Суду України, викладені у постанові від 19 березня 2015 року.
Заслухавши доповідь судді, пояснення захисника, який, посилаючись на позицію, узгоджену ним із засудженим, частково підтримав касаційні скарги й просив змінити вирок відповідно до правових висновків Верховного Суду України, застосувати до ОСОБА_6 інститут давності і замінити довічне позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на певний строк, думку прокурора, котрий заперечив проти задоволення касаційних вимог, перевіривши матеріали справи та документи, подані до касаційного суду сторонами, обговоривши доводи, наведені у скаргах та в запереченнях, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке.
Враховуючи, що складання ухвали вимагає значного часу, колегія суддів вважає за можливе обмежитись складанням і оголошенням її резолютивної частини.
Керуючись статтями 394-396, 379, 400-2 КПК 1960 року, пунктами 11, 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК, колегія суддів
Вирок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 22 лютого 2006 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційні скарги засудженого ОСОБА_6 і захисника ОСОБА_7 - без задоволення.
Повний текст ухвали буде виготовлено і проголошено об 11.00 год. 28 березня 2016 року.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3