04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"22" березня 2016 р. Справа№ 910/27354/15
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Коротун О.М.
суддів: Михальської Ю.Б.
Лобаня О.І.
при секретарі судового засідання - Куценко К.Л.;
за участю представників сторін:
від позивача: Романюк Р.Г. - представник за довіреністю № 279 від 04.12.2015;
від відповідача: Борисенко М.О. - представник за довіреністю № 110 від 31.12.2015;
розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЄВРОТЕХПЛАСТ"
на рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2015
у справі № 910/27354/15 (суддя - Турчин С.О.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЄВРОТЕХПЛАСТ"
до Публічного акціонерного товариства "ЗЛАТОБАНК"
про визнання недійсним кредитного договору,
Товариство з обмеженою відповідальністю "ЄВРОТЕХПЛАСТ" в особі голови ліквідаційної комісії Лобачова Ігоря Анатолійовича (надалі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "ЗЛАТОБАНК" (надалі - відповідач) про визнання недійсним з моменту укладення кредитного договору № 179/12-KL від 20.07.2012 (надалі - кредитний договір) зі змінами, внесеними на підставі додаткових угод та договорів про внесення змін.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2015 в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати з прийняттям нового, яким позовні вимоги задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції при ухваленні рішення помилково дійшов висновку, що на момент укладення спірного кредитного договору відповідач мав генеральну ліцензію № 244-2, оскільки вказана ліцензія була видана відповідачеві лише 30.08.2012, тоді як спірний кредитний договір було укладено 20.07.2012. Окрім цього, у відповідача відсутня індивідуальна ліцензія, яка відповідно до Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» є обов'язковою для здійснення операцій, зокрема, щодо надання і одержання резидентами кредитів і іноземній валюті.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 18.01.2016 апеляційну скаргу позивача на рішення у даній справі було прийнято до провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя - Коротун О.М., судді - Гаврилюк О.М., Сулім В.В. та призначено до розгляду на 23.02.2016.
Справа розглядалась різними складами суду.
Розгляд справи відкладався.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 10.03.2016 розгляд апеляційної скарги було відкладено на 22.03.2016.
На підставі протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 22.03.2016 для розгляду апеляційної скарги у даній справі було визначено колегію суддів в наступному складі: головуючий суддя - Коротун О.М., судді Михальська Ю.Б., Лобань О.І.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.03.2016 апеляційну скаргу відповідача було прийнято до провадження у вказаному складі суду. Саме цей склад суду спочатку розпочав розгляд апеляційної скарги та ухвалив постанову у даній справі.
В судовому засіданні 22.03.2016 представник позивача апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати з прийняттям нового, яким задовольнити позовні вимоги. Зазначив, що у відповідача відсутня індивідуальна ліцензія на здійснення кредитування в іноземній валюті, а тому кредитний договір № 179/12-KL від 20.07.2012, відповідно до якого позивачеві було надано кредит в іноземній валюті, має бути визнано недійсним з моменту укладення.
Представник відповідача в судовому засіданні 22.03.2016 проти апеляційної скарги заперечив, просив рішення місцевого господарського суду залишити без змін. Пояснив, що на здійснення операцій, пов'язаних з валютними цінностями законодавець не передбачає обов'язкової наявності індивідуальної ліцензії, тоді як достатньою підставою здійснення таких операцій є наявність генеральної ліцензії. А тому вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову з задоволенні позовних вимог.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, заперечення на неї, заслухавши пояснення представників сторін, оглянувши надані оригінали, Київський апеляційний господарський суд встановив наступне.
Як вірно встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, 20.07.2012 року між відповідачем (як кредитодавцем) та позивачем (як позичальником) укладено кредитний договір № 179/12-KL (надалі - кредитний договір), відповідно до п. 1.1 якого, в порядку та на умовах, встановлених цим кредитним договором та чинним законодавством України, кредитодавець надає позичальнику кредит, а позичальник зобов'язується в повному обсязі повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати інші умови цього договору.
Протягом строку дії договору сторонами укладено ряд додаткових угод та договорів про внесення змін до кредитного договору № 179/12-KL, а саме: додаткова угода №1від 04.12.2012, додаткова угода № 2 від 21.01.2013, додаткова угода № 3 від 09.09.2013, договір про внесення змін № 4 від 07.10.2013, договір про внесення змін № 5 від 06.11.2013, договір про внесення змін №6 від 18.11.2013, договір про внесення змін № 7 від 06.12.2013, договір про внесення змін № 8 від 16.12.2013, договір про внесення змін № 9 від 27.12.2013, договір про внесення змін № 10 від 03.01.2014, договір про внесення змін №11 від 07.02.2014, договір про внесення змін № 12 від 04.03.2014 р, договір про внесення змін № 13 від 07.04.2014, договір про внесення змін № 14 від 30.04.2014, договір про внесення змін № 15 від 22.06.2014, договір про внесення змін № 16 від 18.07.2014, договір про внесення змін №17 від 16.06.2014, договір про внесення змін № 18 від 24.09.2014, договір про внесення змін №19 від 30.10.2014 р.
Згідно з п. 1.2 договору, кредитодавець надає позичальнику кредит у формі відкриття відкличної кредитної лінії, в межах максимального ліміту заборгованості, визначеного цим договором.
Відповідно до п. 1.3 договору (в редакції договору про внесення змін № 15 від 22.06.2014) максимальний ліміт заборгованості за кредитною лінією становить 3 920 000,00 доларів США. Зниження максимального ліміту кредитної лінії не встановлюється.
Положеннями п. 7.6 договору встановлено, що даний договір набуває чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін, скріплення печатками і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.
Як вбачається з банківських виписок по рахунку позивача, копії яких знаходяться в матеріалах справи (а.с. 120-150), відповідачем було перераховано позивачу кредитні кошти на виконання умов кредитного договору та додаткових угод до нього.
Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено статтею 16 вказаного Кодексу.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
Яв вірно було встановлено місцевим господарським судом предметом позову у даній справі є визнання кредитного договору № 179/12-KL від 20.07.2012 недійсним; підставами ж позову було визначено наступні:
- відповідач не мав права надавати кредит у доларах США у зв'язку з відсутністю індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій;
- положення кредитного договору не містять посилань на відповідальність банку за розголошення банківської таємниці;
- кредитний договір не містить положень про відповідальність банку за невиконання чи неналежне виконання (порушення) умов кредитного договору.
За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
(Аналогічна позиція зазначена в постанові Вищого господарського суду України від 16.02.2016 у справі № 910/17428/15).
Як зазначалось раніше, однією із підстав позову у даній справі є відсутність у відповідача індивідуальної ліцензії на здійснення кредитування в іноземній валюті. Суд апеляційної інстанції вважає, що позовна заява з цієї підстави не підлягає задоволенню з наступним обґрунтуванням.
В постанові Верховного суду України від 16.09.2015 у справі №6-190цс15 (правові висновки в якій на підставі ст. 111-28 ГПК України є обов'язковими для судів загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права), суд касаційної інстанції дійшов висновку про наступне.
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (надалі - Закон) кошти є грошима в національній або іноземній валюті чи їх еквівалент; у статтях 47 та 49 цього Закону визначені операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці кредитні операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.
Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 192 ЦК України).
Відповідно до статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Такий порядок встановлено Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93, статтею 5 якого визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету.
Аналогічне положення міститься в листі Національного Банку України № 13-210/7871-22612 від 07.12.2009 «Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті.
Отже, суд апеляційної інстанції вважає правомірну відмову місцевого господарського суду в задоволенні позову з цієї підстави (у зв'язку з відсутністю у відповідача індивідуальної ліцензії), оскільки з матеріалів справи вбачається, що відповідачу був виданий письмовий дозвіл № 244-1 від 03.07.2008 (а.с. 156) та додаток до нього (а.с. 157), що містить перелік операцій, які має право здійснювати банк. До вказаного переліку входять, зокрема, операції з валютними цінностями (в тому числі залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України). Даний дозвіл, за своєю суттю, є генеральною ліцензією на здійснення операцій з валютними цінностями, наявність якої є достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету КМУ.
Тому доводи апелянта відхиляються судом , як безпідставні.
Згідно зі статтею 101 ГПК України, апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Щодо предмету позову з підстав відсутності у спірному договорі умов про відповідальність банку за розголошення банківської таємниці та невиконання чи неналежне виконання (порушення) умов кредитного договору, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. (дана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 05.02.2008 у справі № 22/268).
Зі змісту кредитного договору вбачається, що сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов даного договору. Разом з цим, умови щодо відповідальності банку у разі розголошення банківської таємниці та невиконання чи неналежне виконання (порушення) умов кредитного договору не є істотними, а тому їх відсутність не може бути підставою для визнання кредитного договору недійсним. Окрім цього, суд апеляційної інстанції погоджується з позицією місцевого господарського суду (щодо збереження банківської таємниці), що на законодавчому рівні сьогодні визначено порядок та умови збереження такої інформації, а також відповідальність за її розголошення.
Відповідно до ст. 60 Закону, інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку, є банківською таємницею.
Згідно з положеннями ст. 61 Закону банки зобов'язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом: обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю; організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю; застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації; застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.
Так, у разі заподіяння банку чи його клієнту збитків шляхом витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, збитки відшкодовуються винними органами.
А тому, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи апелянта про недійсність кредитного договору (у зв'язку з відсутністю положень щодо відповідальності банку за розголошення банківської таємниці та невиконання чи неналежне виконання (порушення) умов кредитного договору) є необґрунтованими, оскільки дані положення не є істотними умовами кредитного договору, а тому спірний правочин не може бути визнаний недійсним у порядку ст. 215 ЦК України із заявлених підстав.
Отже, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли би бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 33, 34, 36, 43, 101 ГПК України.
Судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта в порядку ст. 49 ГПК України.
Керуючись статтями 32-34, 36, 43, 49, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-
1. Апеляційну скаргу Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" на рішення Господарського суду міста Києва від 02.12.2015 у справі № 910/25354/15 - залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
2. Матеріали справи № 910/25354/15 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до касаційного суду протягом двадцяти днів у встановленому законом порядку.
Головуючий суддя О.М. Коротун
Судді Ю.Б. Михальська
О.І. Лобань