22 березня 2016 року Справа № 903/668/15
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючий суддя: судді:Алєєва І.В. (доповідач), Дроботова Т.Б., Рогач Л.І.
за участю представників:
від прокуратури:Романов Р.О., посв. №014714 від 21.01.2013р.;
від відповідача 1:не з'явився;
від відповідача 2:не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргуФізичної особи-підприємця ОСОБА_5
на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11.11.2015р.
у справі господарського суду№903/668/15 Волинської області
за позовомПрокурора міста Луцька
до 1.Луцької міської ради; 2.Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5
провизнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання договору недійсним та повернення земельних ділянок
Рішенням господарського суду Волинської області від 02.09.2015р., залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 11.11.2015р. у справі №903/668/15, позовні вимоги задоволені у повному обсязі. Визнано незаконним та скасовано п. 1, підпункт 2.1 п. 2 та п. 4 рішення Луцької міської ради від 28.04.2010р. №58/143 "Про розміщення підприємцем ОСОБА_5 групи малих архітектурних форм та проведення комплексного благоустрою дитячого містечка "Диво" в Центральному парку культури і відпочинку імені Лесі Українки та укладення договору особистого строкового сервітуту". Визнано недійсними договори про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми від 12.05.2010р. НОМЕР_5, від 12.05.2010р. НОМЕР_6, від 12.05.2010р. НОМЕР_7 та від 12.05.2010р. НОМЕР_8, укладені між територіальною громадою міста Луцька Волинської області від імені якої діє Луцька міська рада, з однієї сторони, та підприємцем ОСОБА_5 (іден.код НОМЕР_1), з іншої сторони. Зобов'язано підприємця ОСОБА_5 звільнити та повернути земельні ділянки, надані йому за договорами земельного сервітуту, що розташовані в Центральному парку культури і відпочинку імені Лесі Українки загальною площею 412,1 кв.м., вартістю 551 379,60грн. Луцькій міській раді. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Фізична особа-підприємець ОСОБА_5, з прийнятими судовими актами попередніх інстанцій не погодився та звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою разом з клопотанням про відновлення пропущеного процесуального строку на її подання, в якій просить скасувати оскаржувані судові акти та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог - відмовити.
Обґрунтовуючи підстави звернення до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.
Ухвалою Вищого господарського суду України від 26.02.2016р. задоволено вищезазначене клопотання про поновлення строку на подання касаційної скарги, відновлено строк на її подання, зазначена касаційна скарга прийнята до провадження та призначена до розгляду.
Ухвалою від 15.03.2016р. Вищий господарський суд України відклав розгляд касаційної скарги.
У письмовому відзиві на касаційну скаргу прокурор просив оскаржувані судові акти залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
В призначеному судовому засіданні касаційної інстанції 22.03.2016р. прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги. Відповідачі уповноважених предстанвиків не направили. Явка не визнавалась обов'язковою.
Перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм процесуального та матеріального права, проаналізувавши доводи з цього приводу, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, рішенням Луцької міської ради від 28.04.2010р. №58/143 "Про розміщення підприємцем ОСОБА_5 групи малих архітектурних форм та проведення комплексного благоустрою дитячого містечка "Диво" в Центральному парку культури і відпочинку імені Лесі Українки та укладення договору особистого строкового сервітуту" вирішено, зокрема: - Дозволити підприємцю ОСОБА_5 розмістити групу малих архітектурних форм (торговий павільйон площею 30 кв.м. та літні кафе загальною площею 295.0 кв.м.) та провести комплексний благоустрій дитячого містечка "Диво" для провадження підприємницької діяльності строком на 10 років в Центральному парку культури і відпочинку імені Лесі Українки; - Зобов'язати підприємця ОСОБА_5 звернутися в управління земельних ресурсів департаменту містобудування Луцької міської ради для укладення з Луцькою міською радою в десятиденний строк з дня прийняття цього рішення, договору особистого строкового сервітуту на вищезгаданих умовах; - Встановити плату за користування підприємцем ОСОБА_5 особистого строкового сервітуту для розміщення групи малих архітектурних форм торгового павільйону та групи літніх кафе НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4 в розмірі орендної плати за землю, яка справляється при розміщенні малих архітектурних форм згідно рішення Луцької міської ради від 24.06.2009р. №42/20 "Про впорядкування орендної плати за землю.
12.05.2010р. між відповідачами укладені договори про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення малої архітектурної форми НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8
В процесі судового розгляду даної справи, Луцькою міською радою було заявлено про застосування строків позовної давності.
Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, виходив з того, що строк позовної давності не пропущений, оскільки порушення норм законодавства виявлені при перевірці прокуратурою у лютому 2015р., а відтак перебіг позовної давності слід рахувати саме з цієї дати.
Проте, такі висновки господарських судів попередніх інстанцій судова колегія касаційної інстанції вважає передчасними з огляду на таке.
Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).
Згідно зі ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ст. 267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.
При цьому визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
За приписами ч. 1 ст. 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, за змістом зазначеної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.
При цьому норми, встановлені ч. 1 ст. 261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Під час розгляду справи, господарськими судами попередніх інстанцій не було достеменно визначено початкового моменту перебігу позовної давності у даному спорі.
При цьому, судами не було надано належної правової оцінки доводам Луцької міської ради стосовно того, що в день прийняття оспорюваного рішення (28.04.2010р.), на засіданні Луцької міської ради був присутній представник прокуратури, що в свою чергу свідчить про обізнаність прокурора щодо прийняття оскаржуваного рішення у 2010 році (з позовною заявою прокурор міста Луцька звернувся в червні 2015р.).
Крім того, Луцька міська рада наголошувала, що для перевірки законності прийнятих рішень, їх копії направлялись до прокуратури.
Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог ст. 42 ГПК України щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Оскаржувані судові акти таким вимогам не відповідають.
Отже, як місцевий, так і апеляційний господарські суди припустились неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України є підставою для скасування судового рішення у справі.
Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 1117 ГПК України).
Відповідно до п. 3 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові акти попередніх інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.
При новому розгляді справи суду необхідно вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, дати їм належну юридичну оцінку і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами чинного законодавства, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, з ухваленням законного й обґрунтованого судового рішення.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -
Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 - частково задовольнити.
Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11.11.2015р. та рішення господарського суду Волинської області від 02.09.2015р. у справі №903/668/15 - скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського суду Волинської області.
Головуючий суддя (доповідач) І.В. Алєєва
Суддя Т.Б. Дроботова
Суддя Л.І. Рогач