"10" березня 2016 р. Справа № 5017/3701/2012
Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: С.В. Таран,
Суддів: В.Б. Туренко, А.І. Ярош
при секретарі судового засідання Г.Є. Бєлянкіній,
за участю представників:
від прокуратури - прокурор відділу ОСОБА_1, посвідчення №035497 від 07.09.2015;
від позивача (Міністерства оборони України) - ОСОБА_2, довіреність №220/770/д від 25.12.2015;
від позивача (Білгород-Дністровської квартирно-експлуатаційної частини району)- ОСОБА_2, довіреність №4 від 04.01.2016;
від відповідача (Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області) - ОСОБА_3, довіреність №01/01-17/2028 від 15.12.2015;
від відповідача (приватного підприємства „Фетіца”) - ОСОБА_4, довіреність №1 від 02.02.2016;
від третьої особи (Кабінету Міністрів України) - ОСОБА_5, довіреність №907/9/32-15 від 28.12.2015, довіреність №03-39/22 від 04.01.2016;
від третьої особи (Оперативного командування “Південь”) - ОСОБА_6, довіреність №1/11622 від 22.12.2015;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області
на рішення Господарського суду Одеської області від 25.06.2014
у справі №5017/3701/2012
за позовом: заступника Білгород-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів в воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Білгород-Дністровської квартирно-експлуатаційної частини району
до відповідачів:
-Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області;
- приватного підприємства „Фетіца”;
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів:
- Кабінету Міністрів України;
- Оперативного командування “Південь”;
про визнання недійсними договорів оренди землі та зобов'язання повернути земельні
Рішенням Господарського суду Одеської області від 25.06.2014 у справі №5017/3701/2012 (головуючий суддя Н.В.Рога, суддя Г.І.Гуляк, суддя О.В.Цісельський) позовні вимоги задоволено повністю: визнано недійсним договір оренди б/н від 18.03.2009, укладений між Тарутинською районною державною адміністрацією Одеської області та приватним підприємством „Фетіца” (далі-ПП "Фетіца"), зареєстрований у Тарутинському районному відділі Одеської регіональної філії ДП „Центр ДЗК” 07.05.2009 за №040953400005; визнано недійсним договір оренди б/н від 18.03.2009, укладений між Тарутинською районною державною адміністрацією Одеської області та приватним підприємством „Фетіца”, зареєстрований у Тарутинському районному відділі Одеської регіональної філії ДП „Центр ДЗК” 07.05.2009 за №040953400006; витребувано від приватного підприємства „Фетіца” та зобов'язано останнього повернути Міністерству оборони України зі складанням акту приймання-передачі земельні ділянки загальною площею 223 га, передані Тарутинською районною державною адміністрацією Одеської області за договорами оренди від 18.03.2009.
Не погодившись з прийнятим рішенням, Тарутинська районна державна адміністрація Одеської області, звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 25.06.2014 у справі №5017/3701/2012 скасувати в повному обсязі та постановити нове, яким в позові відмовити.
В судовому засіданні 09.03.2016 оголошувалась перерва до 10 год. 30хв. 10.03.2016.
Представник Тарутинської районної державної адміністрації в судовому засіданні 10.03.2016 апеляційну скаргу підтримав, представник іншого відповідача також просив скаргу задовольнити, представники прокуратури, позивачів та третіх осіб проти її задоволення висловили заперечення.
Заслухавши пояснення представників прокуратури, позивачів, відповідачів та третіх осіб, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, судова колегія дійшла наступних висновків.
ОСОБА_7 народних комісарів УРСР від 18.12.1945 №2002/063 постановлено відвести на території Бородинського, Тарутинського та Саратського районів Ізмаїльської області під окружний Артилерійський полігон Одеського військового округу 20000 га землі в межах згідно схеми. При цьому, Ізмаїльський облвиконком було зобов'язано після затвердження ОСОБА_7 народних комісарів СРСР відводу під артполігон 20000 га землі, встановити межі земельної ділянки що відводиться в натурі.
12.02.1946 Ізмаїльським обласним виконавчим комітетом та Бюро обкому КП(б)У прийнято постанову №53/9-ОП "О порядке передачи в натуре земель Одесскому военному округу, для учебного артилерийского лагеря под полигон, согласно постановлению СНК УССР от 18.ХІІ.1945 за №2002/063".
10.06.1946 обласною комісією по передачі земель ОДВО складено акт передачі земельної ділянки, що відводиться під учбовий артилерійський полігон ОДВО на площі 23600 га. Згідно цього акту земельну ділянку в натурі відведено за рахунок земель Саратського, Тарутинського, Бородинського, Староказачанського та Арцизького районів, та відвід меж оформлено відповідними актами. Крім того, у акті зазначено, що при відводі земель в натурі виявилося, що у зв'язку з рельєфом місцевості (з метою включення деяких висотних пунктів) площу артполігону необхідно збільшити, у зв'язку з чим фактично відведено під полігон на 3600 га більше, ніж було передбачено проектом, що було узгоджено районними організаціями. Схема фактичного відводу земель є додатком до вказаного акту.
Рішенням звуженого засідання Ізмаїльського обласного виконавчого комітету №7 від 10.06.1946 вирішено затвердити акт обласної комісії від 10.06.1946 про передачу земельної ділянки площею 23600 га під учбовий артилерійський полігон Одеського військового округу.
В подальшому Одеський військовий округ був реорганізований (перейменований) згідно з Директивою Міністра оборони України №115/1/0220 від 01.07.1997 у Південне оперативне командування, а в 2015р. згідно з спільною Директивою Міністра оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України від 01.02.2015 №Д-322/1/4дск найменування "Південне оперативне командування" було змінено на Оперативне командування "Південь", цей орган військового управління на теперішній час є складовою Збройних Сил України.
05.05.2005 Тарутинською районною державною адміністрацією прийнято розпорядження №101/А-2005, яким вилучено земельну ділянку площею 23943 га, що була надана для організації загально-військового полігону і розташована на території Веселодолинської сільської ради, та переведено її у землі запасу Веселодолинської сільської ради. 14.12.2005 Тарутинською районною державною адміністрацією прийнято розпорядження №368/А-2005, яким внесено зміни до пункту 1 вищевказаного розпорядження зміни, зокрема, припинено право користування земельною ділянкою загальною площею 23253,17 гектарів, яка була надана для організації загально-військового полігону і розташована на території Веселодолинської сільської ради, та переведено її у землі запасу Веселодолинської сільської ради.
ОСОБА_7 Одеського апеляційного адміністративного суду від 14.06.2012 у справі №2-а-3436/08/1570 визнано протиправним та скасовано розпорядження Тарутинської райдержадміністрації Одеської області від 05.05.2005 №101/А-2005 „Про використання земель Тарутинського загальновійськового полігону" та пункт 1 розпорядження від 14.12.2005 №368/А-2005 „Про внесення змін до деяких розпоряджень голови райдержадміністрації щодо урегулювання земельних відносин з військовими формуваннями" (далі - справа №2-а-3436/08/1570).
Приймаючи судове рішення у даній справі, апеляційний адміністративний суд виходив з того, що оскільки чинне на той час законодавство (Земельний кодекс УРСР 1992 р.) не визначало момент, з якого особа набувала прав землекористування, право постійного землекористування у Одеського військового округу виникло згідно з постановою ОСОБА_7 народних комісарів УРСР від 1945р. та на підставі рішення Ізмаїльського облвиконкому від 1946р., про які зазначалося вище. Прийнятими у подальшому Земельними кодексами (1970 р., 1990р.) було встановлено, що право власності та право постійного користування земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельних ділянок на місцевості та видачі державного акту, що посвічує відповідне право. Але, з урахуванням принципу дії законів у часі, вказані нормативно-правові акти поширювали свою дію на відносини, що виникли після набрання ними чинності. Як Земельний кодекс УРСР 1970р., так і Земельний кодекс України 1990р. серед підстав припинення прав користування земельними ділянками не передбачали не оформлення або не переоформлення раніше наданих прав. Поряд з цим апеляційний адміністративний суд послався на рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 №5-рп/2005 у справі №1-17/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками), в якому зазначено, що юридичні особи з підстави непереоформлення права постійного землекористування на право власності або право користування землею не можуть втрачати раніше наданого їм права постійного користування земельною ділянкою.
Одеський апеляційний адміністративний суд зазначив, що відсутність асигувань з Державного бюджету України на відповідні цілі має наслідком неоформлення державних актів на право постійного користування земельною ділянкою, однак у жодному випадку не припиняє зазначене право Міністерства оборони України на раніше надані йому земельні ділянки; приймаючи оспорені розпорядження Тарутинська районна державна адміністрація перевищила межі наданих їй повноважень, що полягає у незаконному розпорядженні земельними ділянками, наданими свого часу для потреб оборони.
Між тим в подальшому розпорядженням Тарутинської районної державної адміністрації №398/А-2007 від 28.12.2007 було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок зокрема приватному підприємству «Фетіца» (далі- ПП «Фетіца») для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 223 га ріллі в довгострокову оренду строком на 25 років із земель запасу Веселодолинської сільської ради; передано ПП «Фетіца» земельну ділянку площею 223 га ріллі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із земель запасу Веселодолинської сільської ради в довгострокову оренду строком на 25 років; зобов'язано ПП «Фетіца» укласти договори оренди на земельні ділянки загальною площею 223 га ріллі з районною державною адміністрацією.
Із змісту затвердженого вказаним розпорядженням проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ПП «Фетіца» вбачається, що передана останньому в оренду земельна ділянка відведена за рахунок земель колишнього Тарутинського полігону.
На підставі вказаного розпорядження №398/А-2007 від 28.12.2007 між Тарутинською районною державною адміністрацією Одеської області (“орендодавець”) та приватним підприємством «Фетіца» (“орендар) були укладені договори оренди землі від 18.03.2009 (далі - договори оренди землі від 18.03.2009), за умовами яких орендодавець надав, а орендар прийняв в строкове платне користування для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із земель запасу Веселодинської сільської ради за межами населеного пункту земельні ділянки площею 161, 8 га та 61,2 га.
Вказані договори зареєстровані у Тарутинському районному відділі Одеської регіональної філії „Центр ДЗК”, про що в книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі вчинено записи 07.05.2009 за №040953400005, №040953400006.
07.05.2009 за актами приймання-передачі земельні ділянки передані орендодавцем орендареві.
Предметом спору у даній справі є визнання недійсними договорів оренди землі від 18.03.2009, а також витребування від ПП «Фетіца» та зобов'язання останнього повернути земельні ділянки, що є об'єктами цих договорів, Міністерству оборони України.
Задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд виходив із того, що у зв'язку з визнанням рішенням Господарського суду Одеської області у справі №916/876/13 розпорядження Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області №398/А-2007 від 28.12.2007 недійсним, мають бути визнані недійсними і укладені на його підставі договори оренди землі від 18.03.2009, а відтак наявні підстави для витребування від ПП «Фетіца» земельних ділянок, що є об'єктами цих договорів, на користь Міністерства оборони України.
Між тим постановою Одеського апеляційного господарського суду від 19.01.2016 у справі №916/876/13 рішення Господарського суду Одеської області від 30.09.2015 скасовано, в задоволенні позовних вимог відмовлено, що свідчить про відсутність обставин, з якими місцевий господарський суд пов'язував можливість визнання недійсними договорів оренди землі від 18.03.2009.
Не може погодитись колегія суддів апеляційної інстанції з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог виходячи також з наступних підстав.
Згідно з вимогами статті 1 Закону України „Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.
Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування (частина друга стаття 2 Закону України „Про правовий режим майна у Збройних Силах України"). Міністерство оборони України відповідно до статті 3 Закону України „Про Збройні Сили України", Положення про Міністерство оборони України, затверджене Указом Президента України від 06.04.2011 N406/2011, є центральним органом влади і військового управління, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Зокрема, надає згоду або відмовляє в наданні згоди на відчуження майнових об'єктів, що відносяться до основних фондів підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони України, а також на передачу в заставу цілісних майнових комплексів підприємств, будівель та споруд, що належать до сфери управління Міноборони України, його структурних підрозділів; здійснює у межах повноважень інші функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери управління Міноборони України; здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил.
Відповідно до статті 3 Закону України „Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
За приписами статті 4 вищенаведеного Закону військові частини ведуть облік закріпленого за ними майна в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України.
Згідно з приписами статті 6 Закону України „Про правовий режим майна у Збройних Силах України" відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті. Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України. Порядок відчуження військового майна визначається Кабінетом Міністрів України.
Отже, повноваження щодо визначення порядку прийняття рішення про відчуження військового майна визначаються згідно з окремим нормативно-правовим актом, прийняття якого делеговано Кабінету Міністрів України.
Згідно з пунктом 3 Положення „Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 №1919, повноваження суб'єктам підприємницької діяльності на реалізацію військового майна, яке є придатним для подальшого використання, але не може бути застосоване у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна (крім майна, зазначеного у пункті 4 цього Положення), а також цілісних майнових комплексів, у тому числі військових містечок та іншого нерухомого майна надає Кабінет Міністрів України у встановленому порядку.
Виходячи зі змісту вищезазначеного, рішення щодо відчуження військового майна приймається Кабінетом Міністрів України або Міністерством оборони України з урахуванням особливостей майна.
Відповідно до статті 13 Земельного кодексу України, статті 1 Закону України „Про правовий режим майна у Збройних Силах України", статей 9,14 Закону України „Про збройні Сили України" землі, закріплені за військовими частинами та установами Збройних Сил України, є державною власністю та належать їм на праві оперативного управління, а вирішення питань щодо порядку надання Збройним Силам України в управління об'єктів державної власності, в тому числі земельних ділянок, відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України.
Статтею 14 Закону України "Про Збройні Сили України" унормовано, що земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків.
За приписами статті 77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.
Аналогічне визначення земель оборони міститься у статті 1 Закону України „Про використання земель оборони", згідно якої землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України.
Згідно з пунктами 44, 45 чинного Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22.12.1997 №483, за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади згідно з статтею 27 Земельного кодексу України. Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного, управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України.
Враховуючи викладене, а також приписи статті 116 Конституції України, статей 13, 77, 84 Земельного кодексу України, статей 3, 14 Закону України "Про Збройні Сили України", статті 1 Закону України "Про використання земель оборони", статей 3, 4, 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", пункту 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого указом Президента України від 06.04.2011 №406/2011, пункту 44 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основних правил користування наданими землями і Керівництва з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затверджених наказом Міністра оборони України №483 від 22.12.1997, колегія суддів дійшла висновку про те, що, незважаючи на відсутність державного акту, право постійного користування спірними земельними ділянками загальною площею 223 га залишається за Міністерством оборони України, вона відноситься до земель оборони та належить державі на праві власності в особі Кабінету Міністрів України. Тому виключно Кабінет Міністрів України має право припиняти право користування земельною ділянкою, що входить до складу земель оборони.
Згода Міністра оборони України на передачу спірної земельної ділянки Тарутинській районній державній адміністрації не надавалась. Міністерство оборони України не зверталося з поданням про відмову від земель оборони, що розташовані у Тарутинському районі Одеської області, зокрема, про відмову від користування земельною ділянкою Тарутинського артполігону, за рахунок земель якого передано в оренду земельну ділянку за оспореними договорами оренди від 18.03.2009. Рішення стосовно відчуження спірної земельної ділянки Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства оборони України не приймалося.
За таких обставин, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи прокурора щодо укладення Тарутинською районною державною адміністрацією договорів від 18.03.2009 з перевищенням повноважень.
Разом з цим господарським судом першої інстанції неправомірно відхилено доводи відповідачів щодо пропуску прокуратурою та позивачами строку позовної давності для звернення до суду з огляду на таке.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі- Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою N 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами N 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").
Відповідно до положень статей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частиною третьою статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
До винесення місцевим господарським судом рішення відповідачами подано заяви про застосування строків позовної давності: 04.02.2013 - Тарутинською районною державною адміністрацією та 10.02.2014 - приватним підприємством «Фетіца» (том І а.с.89-91, том ІІ а.с.63-65, 84-88).
Положеннями частини першої статті 261 Цивільного кодексу України унормовано, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Частинами четвертою та п'ятою статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі статті 267 Цивільного кодексу України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, місцевий господарський суд вважав, що позовна давність не пропущена, при цьому судом першої інстанції не було визначено початкового моменту перебігу позовної давності за заявленими вимогами.
Між тим визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права (відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі №3-23гс14, від 27.05.2014 у справі №5011-32/13806-2012).
Згідно з приписами частин першої, четвертої статті 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Таким чином, прокурор, як представник держави в особі відповідного органу може бути наділений лише правами, належними особі, яку він представляє.
У пункті 4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 зазначено про те, що якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі.
За твердженнями скаржника Білгород-Дністровський прокурор з нагляду за додержанням законів в воєнній сфері, Білгород-Дністровська квартирно-експлуатаційна частина району та Міністерство оборони України брали участь у справі №2-а-3436/08/1570, а тому повинні були знати про укладення між Тарутинською районною державною адміністрацією та ПП «Фетіца» спірних договорів, оскільки до участі у адміністративній справі були долучені усі особи, які є орендарями земельних ділянок, наданих в оренду за рахунок земель колишнього Тарутинського полігону.
На підтвердження викладеного в заявах про застосування строку позовної давності заявниками було надано копії журналу судового засідання за 28.05.2008, ухвали від 19.03.2012, ухвали від 10.04.2009 по справі №2-а-3436/08/1570, а також копії інших матеріалів зазначеної справи із змісту яких вбачається, що позивачі по даній справі були учасниками судового процесу по адміністративній справі №2-а-3436/08/1570 (том ІІ а.с.89-99).
Інформація про землекористувачів, в тому числі ПП «Фетіца» (площа переданої в оренду земельної ділянки 223 га), з якими укладені договора оренди землі та проведена їх державна реєстрація за рахунок земель колишнього загальновійськового полігону на території Веселодолинської сільської ради Тарутинського району (том ІІ а.с.100-101), була долучена до матеріалів адміністративної справи №2-а-3436/08/1570 та свідчить про обізнаність з липня 2009 року позивачів та прокурора щодо укладення між Тарутинською районною державною адміністрацією та ПП "Фетіца" оспорених договорів.
Наявність такої інформації в матеріалах справи №2-а-3436/08/1570 підтверджується листом Одеського окружного адміністративного суду від 09.03.2016 №2а-3436/08/1570/5765/16 (том ІV а.с.91-93).
Білгород-Дністровський прокурор з нагляду за додержанням законів в воєнній сфері звернувся з позовом до суду в грудні 2012 року, тобто після спливу трирічного строку позовної давності, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог відповідно до положень частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України.
Саме таку правову позицію викладено у пункті 2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013, в якому зазначено про те, що якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України та вирішити питання про наслідки такого спливу.
Крім того, колегією суддів враховано, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписами частини п'ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Між тим прокурором та позивачами відхилялось припущення щодо пропуску строку позовної давності, а тому відповідних клопотань ними подано не було. Обставин, пов'язаних з перериванням або зупиненням строку позовної давності судом апеляційної інстанції не встановлено.
За таких обставин, враховуючи те, що Білгород-Дністровським прокурором з нагляду за додержанням законів в воєнній сфері пропущено строк позовної давності на звернення з даним позовом, у Одеського апеляційного господарського суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі (пункт 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 №6).
Оскаржене рішення Господарського суду Одеської області від 25.06.2014 не відповідає цим вимогам з підстав неправильного застосування норм матеріального права, а відтак підлягає скасуванню.
Керуючись статтями 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Одеський апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області задовольнити.
Рішення Господарського суду Одеської області від 25.06.2014 у справі №5017/3701/2012 скасувати.
В задоволенні позовних вимог відмовити.
ОСОБА_7 набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку.
Повний текст постанови складено та підписано 11.03.2016.
Головуючий суддя С.В. Таран
Суддя В.Б. Туренко
Суддя А.І. Ярош