Справа № 11 кп /796/1471/2015 Головуючий у 1 інстанції ОСОБА_1
Категорія ст. 162, ч.1, КК Доповідач ОСОБА_2
15 січня 2016 року колегія суддів Судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду м. Києва у складі:
Головуючого судді ОСОБА_2
Суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
При секретарях ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .
За участю прокурора ОСОБА_8 , потерпілої ОСОБА_9 , її представника - адвоката ОСОБА_10 , обвинуваченого ОСОБА_11 , його захисника адвоката ОСОБА_12 ,
розглянула матеріали кримінального провадження № 12014100100006811 за апеляційними скаргами прокурора у кримінальному провадженні - прокурора прокуратури Шевченківського району міста Києва ОСОБА_13 та потерпілої ОСОБА_9 на вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 23 червня 2015 року, яким
ОСОБА_14 , народжений ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Києві, українець, громадянин України, з вищою освітою, не одружений, пенсіонер, зареєстрований та мешкає у АДРЕСА_1 , раніше не судимий,
виправданий за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 162 КК України.
Вироком також вирішено долю речових доказів.
Розглянувши матеріали кримінального провадження та апеляційні скарги, судова колегія, -
ОСОБА_11 був обвинувачений у такому, що порушило недоторканість, незаконному проникненні до житла, яке, за обвинувальним актом, він вчинив 13 червня 2014 року та 15 січня 2015 року, незаконно проникаючи до житла ОСОБА_9
23 червня 2015 року, розглянувши матеріали кримінального провадження, Шевченківський районний суд міста Києва ОСОБА_11 виправдав за недоведеністю складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 162 КК України.
На обґрунтування суд проаналізував надані сторонами докази і визнав доведеним, що ОСОБА_11 та ОСОБА_9 володіють, кожен з них, половиною будинку по АДРЕСА_1 , при цьому поділ житла між співвласниками в натурі офіційно проведений не був, відсутній і нотаріально посвідчений договір про поділ житла між співвласниками в частині порядку володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, в тому числі такий договір не укладався і між ОСОБА_11 та попередньою співвласницею ОСОБА_15 .
Тому суд визнав, що відсутні підстави вважати, що ОСОБА_11 , постійно проживаючи за цією адресою та користуючись житлом, вчиняв будь-які протиправні дії, які свідчили б про його незаконне проникнення до чужого житла.
Крім того, суд зауважив, що ОСОБА_11 обвинувачений у незаконному проникненні до житла 13 червня 2014 року, а ОСОБА_9 звернулася із заявою про незаконне проникнення до її житла 3 липня 2013 року, 4 липня 2014 року 2014 року відомості про кримінальне правопорушення, передбачене ч.1 ст. 162 КК України були внесені до ЄРДР і на цих підставах визнав, що органи досудового розслідування не спромоглися довести вчинення цього епізоду правопорушення.
Суд першої інстанції прийшов до висновку, що між ОСОБА_11 та ОСОБА_9 склалися стосунки, які належить вирішувати в цивільно-правовому порядку.
Суд також визнав, що протоколи оглядів місця події від 21 серпня 2014 року з фототаблицями до нього, від 15 січня 2015 року з відеозаписом до нього, показання свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_17 є недопустимими доказами, оскільки огляди місця події проведені без дозволу та згоди співвласника житла ОСОБА_11 , а перший з них - і без участі понятих, показання ж названих вище свідків, які були понятими під час огляду місця події 15 січня 2015 року, є похідними від цього протоколу огляду, а він визнаний недопустимим доказом.
Не погодившись зі вказаними висновками прокурор у кримінальному провадженні - прокурор прокуратури Шевченківського району міста Києва ОСОБА_13 та потерпіла ОСОБА_9 подали апеляційні скарги, в яких аналізують надані сторонами та досліджені судом першої інстанції докази, наголошують на тому, що всі надані прокурором до суду докази були отримані встановленим чинним КПК України порядком і тому суд прийшов до хибного висновку про недопустимість частини доказів.
Посилання суду на відповіді Київського міського бюро інвентаризації спростовуються наявними у справі судовими рішеннями, які ніким змінені чи скасовані не були і якими реально встановлено розмежування права власності в натурі на приміщення будинку і в суді ОСОБА_11 підтвердив, що рішення суду йому було відоме.
Суд безпідставно відхилив показання свідків ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , оскільки вони дали свої показання встановленим порядком, після попередження про кримінальну відповідальність, в судовому засіданні, а суд зобов'язаний робити свої висновки на доказах, які безпосередньо дослідив.
Безпідставно суд не визнав допустимими доказами і протоколи оглядів місця події, в першому випадку з фототаблицями, а в другому - з відеозаписом, до цих протоколів долученими, бо закон не вимагає обов'язкової згоди всіх співвласників житла на проведення огляду, а ці огляди проводилися лише в приміщеннях, які судовим рішенням закріплені за ОСОБА_9 , на що вона свою згоду давала.
Крім того, суд помилково вказав дату проведення огляду як 21 серпня 2014 року, в той час, як правильна дата цього огляду зазначена в самому протоколі.
Помилково суд визнав, що ОСОБА_9 звернулася із заявою про вчинення кримінального правопорушення 3 липня 2013 року, тоді, як фактично ця заява подана 3 липня 2014 року і таке звернення є правом потерпілої.
На цих підставах прокурор просить оскаржений виправдувальний вирок скасувати та ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_11 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 162 КК України та призначити йому покарання у виді штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Потерпіла на цих же підставах просить виправдувальний вирок скасувати та ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_11 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 162 КК України, не висловлюючи при цьому міркувань щодо належної йому міри покарання.
Заслухавши доповідь судді, виступи прокурора, потерпілої, її представника на підтримку апеляційних доводів, а обвинуваченого та його захисника - проти їх задоволення, дослідивши матеріали кримінального провадження в межах апеляційних вимог, провівши судові дебати та надавши останнє слово обвинуваченому судова колегія визнає наступне.
Як правильно зауважують апелянти, суд першої інстанції зобов'язаний, в силу ст. 94 КПК України, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінити кожен доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
При цьому, в силу ст. 370 КПК України, докази повинні бути досліджені під час судового розгляду.
У цьому конкретному випадку суд першої інстанції дослідив надані сторонами докази з достатньою повнотою та всебічністю і на неповноту та неправильність їх дослідження в апеляційному засіданні ніхто уваги не звертав.
Досить повно досліджені докази суд виклав і у своєму рішенні по суті кримінального провадження.
Втім, при цьому, всупереч вказаним вище вимогам ст. ст. 94 та 370 КПК України, суд не надав належної оцінки дослідженим доказам в їх сукупності в плані належності та допустимості.
Так, визнаючи недоведеним сам факт незаконного проникнення ОСОБА_11 в житлові приміщення, що належать ОСОБА_9 13 червня 2014 року, суд послався на те, що ОСОБА_9 звернулася із заявою про вчинення кримінального правопорушення 3 липня 2013 року, а 4 липня 2014 року вказані відомості про кримінальне правопорушення були внесені до ЄРДР.
Всупереч цьому міркуванню суду першої інстанції, в апеляційне засідання прокуратурою надано ксерокопію заяви про кримінальне правопорушення, складеної від імені ОСОБА_9 та за її довіреністю ОСОБА_18 , в якій міститься також відмітка про реєстрацію «ЄО-28018», хоча дата отримання не зазначена.
Однак, про те, що ця заява була подана встановленим порядком до Шевченківського РУ ГУ МВС України у місті Києві саме 13 червня 2014 року свідчить надана прокуратурою скарга на бездіяльність слідчого Шевченківського РУ ГУ МВС України у місті Києві, подана ОСОБА_18 до прокуратури Шевченківського району міста Києва 3 липня 2014 року та зареєстрована того ж числа за № 31456/5075.
В апеляційному засіданні потерпіла ОСОБА_9 підтвердила, що первинна заява за її дорученням була подана саме 13 червня 2014 року, оскільки у встановлений термін відомості до ЄРДР внесені не були, то ОСОБА_18 за її дорученням 3 липня 2014 року подав скаргу на цю бездіяльність прокуророві району, внаслідок чого наступного дня відомості були внесені до ЄРДР.
Отже, в цій частині доводи суду першої інстанції не відповідають дослідженим доказам.
Про те, що саме 13 червня 2014 року вона виявила факт незаконного проникнення ОСОБА_11 в її житлові приміщення послідовно пояснювала потерпіла ОСОБА_9 в суді першої інстанції, підтвердила цей факт в апеляційному засіданні, а ОСОБА_11 ці пояснення не заперечував, а лише посилався на дозвіл щодо таких дій від колишньої власниці ОСОБА_15 та неможливість іншим способом користуватися власним житлом.
Отже ці докази є достовірними, спростовують висновки суду першої інстанції та кладуться судовою колегією в основу своїх висновків по суті кримінального провадження.
Відхиляючи доказове значення протоколів оглядів місця події від 21 серпня 2014 року та 15 січня 2015 року, суд послався на те, що епізод незаконного проникнення ОСОБА_11 в житло ОСОБА_9 органом досудового слідства інкриміновано не було, до того ж, у цих обох випадках огляд місця події було здійснено без дозволу слідчого судді та проти волі співвласника житла ОСОБА_11 , а тому ці докази є неналежними та недопустимими.
Ця позиція суду першої інстанції не в повній мірі відповідає чинному кримінальному процесуальному законодавству і не може бути визнана вірною з наступних підстав.
Відповідно до ч.1 ст. 233 КПК України, ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті.
Як встановлено судом першої інстанції та в апеляційному засіданні з пояснень потерпілої ОСОБА_9 , вона як власник житлових приміщень 15 січня 2015 року надала старшому слідчому Шевченківського РУ ГУ МВС України у місті Києві ОСОБА_19 оглянути належні їй приміщення, що зафіксовано також і в протоколі огляду від 15 січня 2015 року (а.с. 103-105).
Оскільки вхід до приміщень, які належать ОСОБА_9 здійснюється через вхідні двері, приміщення 1-1, 1-2, призначені для спільного користування власниками, і далі в приміщення ОСОБА_9 , тобто кімнати 1-3 та 1-4, остільки попереднього дозволу ОСОБА_11 на відвідування цих приміщень слідчим і понятими та проведення їх огляду закон не вимагає.
У самому протоколі від 15 січня 2015 року вказано, що вхідні двері в будинок були зачинені зсередини, їх відкрив ОСОБА_11 та впустив слідчого, потерпілу і двох понятих до приміщення, отже вже тільки ці його дії свідчать про добровільну його згоду на проведення огляду приміщень.
Більше того, як видно з відеозапису цієї слідчої дії, слідчий попередньо представився ОСОБА_11 , повідомив, що він є працівником міліції, прибув проводити слідчі дії, попросив впустити його та інших учасників слідчої дії, на що ОСОБА_11 відповів згодою із застереження про надання йому часу, щоб одягтися, що й було зроблено.
В подальшому, в ході огляду місця події, ОСОБА_11 , хоча про його участь і не зазначено в протоколі, брав активну участь в проведенні слідчої дії, відповідав на запитання слідчого, визнавав сам факт постійного користування житловими приміщеннями ОСОБА_9 та відмовлявся на її прохання та пояснення слідчого припинити незаконне перебування в чужому приміщенні, посилаючись на невизнання ним рішення Святошинського районного суду міста Києва, бо цим рішенням на його думку не розділені приміщення в натурі, та пояснюючи, що, на його думку, право власності та право користування власністю є різними речами і власність ОСОБА_9 на частину будинку не дає їй права користуватися цією власністю.
В ході огляду було встановлено, що в приміщеннях 1-3 та 1-4, відповідно до плану та схеми, які в цьому протоколі названо кімнатами 1 та 2, розміщені особисті речі ОСОБА_11 , в тому числі диван, меблі, телевізор та інші, якими ОСОБА_11 постійно користується, що він і сам в апеляційному засіданні не заперечував.
Таким чином, вказаний протокол огляду, з долученим до нього відеозаписом, всупереч міркуванню суду першої інстанції, є відносним, належним, допустимим та достовірним доказом по суті кримінального провадження, який прямо вказує на порушення ОСОБА_11 15 січня 2015 року недоторканості житла ОСОБА_9 .
Відповідно, відносними, належними, допустимими та достовірними доказами є й показання в суді першої інстанції свідків ОСОБА_17 та ОСОБА_16 , які підтвердили правильність запису протоколу огляду місця події та пояснили, що ключ від вхідних дверей, які надала ОСОБА_9 не підходив до замку цих дверей, на прохання слідчого двері зсередини відкрив ОСОБА_11 , слідчий представився, продемонстрував службове посвідчення, після чого, без заперечень з боку ОСОБА_11 всі учасники слідчої дії зайшли до приміщень, де ОСОБА_11 визнав, що постійно користується приміщеннями ОСОБА_9 , заявляв, що не визнає її прав користування, в кімнаті, яка належить ОСОБА_9 , працював телевізор.
Що ж стосується протоколу огляду місця події та долучених до нього фототаблиць від 21 серпня 2014 року, то епізод незаконного проникнення до житла та порушення ОСОБА_11 недоторканності житла ОСОБА_20 саме в цей день орган досудового розслідування і прокурор ОСОБА_11 не інкримінували.
Відповідно до абзацу 2 ч.7 ст. 223 КПК України, обшук або огляд житла чи іншого володіння особи здійснюються з обов'язковою участю не менше двох понятих, незалежно від застосування технічних засобів фіксування відповідною слідчої (розшукової) дії.
За таких обставин, суд першої інстанції обґрунтовано визнав неналежним та недопустимим протокол огляду місця події від 21 серпня 2014 року та долучені до нього фототаблиці.
Отже, вказаними вище доказами в їх сукупності неспростовно доведено, що ОСОБА_11 систематично, в тому числі 13 червня 2014 року та 15 січня 2015 року, що безпосередньо йому інкриміновано, проникав до житла та порушував недоторканість житла ОСОБА_9 .
Також суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про те, що житло - будинок по АДРЕСА_1 - не було офіційно поділено між співвласниками, а саме ОСОБА_11 та ОСОБА_9 , бо не взяв до уваги наявні в матеріалах кримінального провадження судові рішення, а саме рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 грудня 2005 року, яким ОСОБА_15 вселена в будинок АДРЕСА_1 , а ОСОБА_11 зобов'язаний не чинити їй перешкод у користуванні цим будинком (а.с. 160), рішення Святошинського районного суду міста Києва від 21 грудня 2007 року, яким визначено порядок користування житловими та нежитловими приміщеннями, спорудами та земельною ділянкою між ОСОБА_15 та ОСОБА_11 (а.с. 156-159), в тому числі із закріпленням за ОСОБА_15 , крім іншого, житлових приміщень № 1-3 та № 1-4 і спільного користування приміщеннями №1-1 та № 1-2.
Ці рішення судів набрали чинності і повинні бути виконані в повному обсязі кожним, незалежно від того, що ні ОСОБА_15 , ні її правонаступниця ОСОБА_9 не зверталися встановленим порядком до Державної виконавчої служби за примусовим виконанням судових рішень.
Поза увагою суду залишилась і наявна у матеріалах кримінального провадження копія договору дарування від 27 червня 2012 року, (а.с. 113-115) відповідно до якої ОСОБА_15 подарувала ОСОБА_9 не просто свою власність у виді частини житлового будинку, частину земельної ділянки та інше, а конкретизувала у пункті 6 договору які конкретно частини дарує, з посиланнями на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 21 грудня 2007 року.
Відповідно до копії витягу з Державного реєстру правочинів від 27 червня 2012 року (а.с. 116), та відомості про державну реєстрацію прав від 9 липня 2012 року (а.с. 117) цей договір дарування встановленим порядком зареєстрований, отже права ОСОБА_9 визнані державою.
Всупереч саме цим рішенням, як видно з послідовних показань, в тому числі і пояснень в апеляційному засіданні, потерпілої ОСОБА_9 , ОСОБА_11 систематично не дає їй, як правонаступниці ОСОБА_15 , користуватися приміщеннями, що перебувають у її власності, та, порушуючи недоторканість її житла, сам користується цими приміщеннями.
При цьому висновок суду першої інстанції про те, що приміщення не поділені в натурі саме між ОСОБА_9 та ОСОБА_11 суперечить раніше вказаним рішенням судів про поділ цього майна в натурі між ОСОБА_15 та ОСОБА_11 , які сталися раніше і поширюють свою дію на всі правовідносини, що виникають після набрання чинності цими рішеннями, які, до того ж, закріплені в договорі дарування від 27 червня 2012 року.
В апеляційному засіданні ОСОБА_11 не заперечив фактів використання ним приміщень, власником яких є ОСОБА_9 , пояснюючи, що право користуватися цими приміщеннями йому надала ОСОБА_15 .
Однак, ОСОБА_21 і в суді першої інстанції, і в апеляційному засіданні при допиті її як свідка, заперечила ці пояснення ОСОБА_11 , наполягаючи на тому, що забороняла йому користуватися її майном, в тому числі і житловими приміщеннями, навпаки, це ОСОБА_11 , самочинно, проти її волі, порушуючи її права власності та недоторканість її житла, протягом тривалого часу користувався її майном та не допускав її до використання цього майна нею.
За таких обставин, висновки суду першої інстанції про те, що житлові приміщення між ОСОБА_11 та ОСОБА_15 , а відтак між ним же та ОСОБА_9 не були поділені в натурі не ґрунтуються на сукупності вказаних вище належних, допустимих, відносних, а тому - достовірних доказів, а тому ці висновки є помилковими, що привело до хибного висновку і по суті кримінального провадження.
Таким чином, оскільки встановлено, що ОСОБА_11 самочинно, проти волі власниці - ОСОБА_9 користується її житловими приміщеннями, остільки ці його дії слід кваліфікувати як такі, що порушують недоторканість житла громадян і утворюють незаконне проникнення до житла.
Посилання ж ОСОБА_11 на те, що через відсутність перепланування будинку він реально позбавлений можливості використовувати свої житлові приміщення без проникнення до житла ОСОБА_9 спростовуються наявними в матеріалах кримінального провадження планом будівлі за поверхами, отриманим від Київського міського бюро технічної інвентаризації (а.с. 120), з якого, зокрема видно, що на час складення цього плану в будинок мався один вхід, через приміщення 1-8, зображений по фасаду зліва у верхньому куті та другий вхід, через приміщення 1-1, зображений справа у верхньому куті, а також схемою (а.с. 123), на якій зображено план цього ж будинку, з поміткою ОСОБА_9 , що вхід через приміщення 1-8, зображений по фасаду зліва у верхньому куті заблокований ОСОБА_11 .
До того ж, ОСОБА_11 не користується житлом ОСОБА_9 лише для проходу до своїх приміщень, а використовує її приміщення для задоволення власних потреб, зокрема, розмістив там меблі, свої речі, відпочиває, переглядає телепередачі тощо.
При цьому, колегія суддів має на увазі, що посилання суду першої інстанції на відсутність нотаріально посвідченого договору між співвласниками, в тому числі між ОСОБА_11 та ОСОБА_15 , між ним же та ОСОБА_9 , на чому наполягали в апеляційному засіданні також і ОСОБА_11 та його захисник, як на достатню підставу вважати, що реально поділ житлових приміщень в натурі не виконано, є надуманим, нелогічним та не відповідає матеріалам кримінального провадження, зокрема таким, що набрало законної сили рішенню Святошинського районного суду міста Києва від 21 грудня 2007 року, договору дарування від 27 червня 2012 року та іншим вказаним вище доказам.
В дійсності, очевидно, що саме внаслідок відмови ОСОБА_11 укласти згаданий вище нотаріально посвідчений договір між співвласниками ОСОБА_15 і була вимушена звертатися за захистом своїх прав і законних інтересів до суду в цивільно-правовому порядку, спочатку для зобов'язання ОСОБА_11 не чинити їй перешкод в користуванні власністю, а потім - і для визначення в натурі належних їй житлових та інших приміщень і земельної ділянки, приміщень та ділянки спільного з ОСОБА_11 користування і належних винятково ОСОБА_11 приміщень і ділянки.
Не ґрунтується на матеріалах кримінального провадження та чинному законодавстві і висновок суду про те, що між ОСОБА_11 та ОСОБА_21 існують суто цивільно-правові відносини, які в тому ж порядку і належить з'ясовувати, бо насправді, як встановлено судовою колегією, ОСОБА_11 протягом тривалого часу перешкоджав ОСОБА_15 та перешкоджає ОСОБА_9 , в тому числі у випадках 13 червня 2014 року та 15 січня 2015 року, користуватися житловими та іншими приміщеннями, незаконно проникає в ці приміщення, чим порушує недоторканість житла, що становить вже істотну загрозу суспільним правовідносинам, більш значну, ніж рівень спричинення шкоди цивільним правам та охоронюваним законом інтересам особи, атому ці його дії утворюють склад кримінального правопорушення.
В силу всього викладеного вище, судова колегія визнає апеляційні скарги прокурора та потерпілої обґрунтованими, задовольняє ці скарги, скасовує виправдувальний вирок суду першої інстанції відносно ОСОБА_11 та ухвалює новий вирок.
Таким чином, сукупністю вище наведених, належних, допустимих, достовірних та достатніх для висновку по суті кримінального провадження доказів судова колегія встановила, що ОСОБА_11 систематично, в тому числі 13 червня 2014 року та 15 січня 2015 року, незаконно проникав до житла ОСОБА_9 , використовував це житло проти волі власниці в своїх інтересах, чим вчинив дії, що порушують недоторканість житла.
Отже, оскільки ОСОБА_11 13 червня 2014 року та 15 січня 2015 року, незаконно проникав до житла ОСОБА_9 , чим вчинив дії, що порушують недоторканість житла, ці його дії судова колегія кваліфікує за ч.1 ст. 162 КК України.
При вирішенні питання щодо виду, міри покарання та можливості звільнення ОСОБА_11 від його відбування, судова колегія враховує суспільну небезпечність вчиненого ним кримінального правопорушення, яке відноситься, відповідно до ст. 12 КК України, до категорії злочинів невеликої тяжкості; характер вчиненого кримінального правопорушення, яке характеризується систематичністю, тривалістю, що істотно підвищує цього правопорушення та самого винуватця суспільну небезпечність та на цих підставах визнає за необхідне призначити ОСОБА_11 , хоча по місцю проживання він і зарекомендував себе в цілому позитивно і раніше засудженим не був, реальну міру покарання в межах санкції ч.1 ст. 162 КК України.
Бере суд до уваги також вік ОСОБА_11 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто на цей час є особою пенсійного віку, отже, в силу ч.2 ст. 57 та ч.3 ст. 61 КК України до нього не можуть бути застосовані передбачені санкцією ч.1 ст. 162 КК України покарання у виді виправних робіт або обмеження волі.
Враховується також відсутність обставин, які пом'якшували б чи обтяжували б відповідальність винуватця.
В силу викладеного, колегія суддів визнає за необхідне призначити ОСОБА_11 покарання у виді штрафу в максимальному, передбаченому санкцією ч.1 ст. 162 КК України, розмірі.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 404, 405, 407 413, 418, 420 КПК України, колегія суддів, -
Апеляційні скарги прокурора у кримінальному провадженні - прокурора прокуратури Шевченківського району міста Києва ОСОБА_13 та потерпілої ОСОБА_9 на вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 23 червня 2015 року відносно ОСОБА_11 задовольнити.
Вказаний вирок суду першої інстанції, яким ОСОБА_11 виправданий за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 162 КК України, скасувати та ухвалити новий вирок.
Визнати ОСОБА_11 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 162 КК України і на підставі цієї правової норми призначити йому покарання у виді штрафу у розмірі ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить одну тисячу сімсот гривень.
Речові докази та документи, долучені до матеріалів кримінального провадження зберігати у цих матеріалах.
Вирок набирає чинності одразу після його проголошення та може бути оскаржений касаційним порядком до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом трьох місяців від дня його проголошення.
Судді: