"21" січня 2016 р. м. Київ К/800/16943/15
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Черпака Ю.К. (судді-доповідача),
Головчук С.В.,
Ліпського Д.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, третя особа: Харківська міська громадська організація інвалідів "Креавита" про зобов'язання вчинити дії,
за касаційною скаргою представника позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2015 року,
У жовтні 2014 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом про зобов'язання Кабінету Міністрів України внести зміни у Порядок проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2008р. №1081, щодо забезпечення роботи не тільки на міському та приміському, а й на міжміському автобусному маршруті загального користування не менше одного транспортного засобу, пристосованого для перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями, визнання відсутності вимог щодо забезпечення роботи на міжміському автобусному маршруті загального користування не менше одного транспортного засобу, пристосованого для перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями, дискримінацією споживача за ознакою інвалідності.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2014 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.
З такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій не погодилася позивач, подала касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, посилається на те, що суди не взяли до уваги норми статті 9 Конвенції ООН про права інвалідів, ратифікованої Законом України від 16.12.2009р. №1764-VI. Просить скасувати постановлені судами першої та апеляційної інстанцій рішення та ухвалити нове - про задоволення позову.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Судами встановлено, що позивач є інвалідом І групи з дитинства та проживає в смт. Зачепилівка Харківської області. З вересня 2014 року позивач мала намір відвідувати заняття з танців на візку у м. Харкові, однак дізналась, що на міжміському автобусному маршруті Зачепилівка - Харків відсутній транспортний засіб, пристосований для перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями.
Позивач звернулась за правовою допомогою до Харківської міської громадської організації інвалідів «Креавита», членом якої вона є.
На звернення Харківської міської громадської організації інвалідів «Креавита» своїм листом від 06.10.2014р. №03-01-09/2667 Департамент інноваційного розвитку промисловості і транспортної інфраструктури Харківської ОДА повідомив про те, що Порядком проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2008р. №1081, не передбачено обов'язкової роботи транспортного засобу, пристосованого для перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями, на міжміських автобусних маршрутах.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, виходив із того, що згідно з частинами 1 та 2 статті 44 Закону України «Про автомобільний транспорт» організатором проведення конкурсу, що наділений повноваженнями визначати умови конкурсу, є органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, а не Кабінет Міністрів України, який визначає порядок проведення конкурсів.
Крім того, прийняття певного рішення, зокрема внесення змін у Порядок проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, є дискреційним повноваженням та виключною компетенцією Кабінету Міністрів України.
З такими висновками судів колегія суддів погодитись не може.
Із змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_4 посилається на невідповідність чинному законодавству пункту 10 Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2008р. №1081, оскільки організатор проведення конкурсу встановлює вимогу щодо забезпечення роботи на об'єкті конкурсу, який включає лише міські та приміські автобусні маршрути загального користування, не менш як одного транспортного засобу, пристосованого для перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями.
Порядок проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2008р. №1081, визначає процедуру підготовки та проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування і є обов'язковим для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами (організаціями), залученими на договірних умовах для організації забезпечення проведення конкурсів, конкурсними комітетами та автомобільними перевізниками.
Згаданий Порядок є нормативно - правовим актом.
Оскарження нормативно - правових актів здійснюється за правилами, встановленими статтею 171 КАС України.
Особливості провадження цієї категорії адміністративних справ полягають у праві оскаржити такий нормативно - правовий акт особами, щодо яких його застосовано, а також особами, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт (частина 2 статті 171 КАС України).
Таке провадження здійснюється з дотриманням вимог, визначених частинами 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9 статті 171 КАС України, які серед іншого передбачають опублікування оголошення про оскарження акта.
Вирішуючи спір, суди не звернули уваги на вимоги процесуального закону та не дотримались процедури розгляду справи цієї категорії.
Відповідно до пункту 10 Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2008р. №1081, організатор встановлює вимогу щодо забезпечення роботи на об'єкті конкурсу, який включає міські та приміські автобусні маршрути загального користування, не менш як одного транспортного засобу, пристосованого для перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями.
Такої обов'язкової умови для перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями на міжміському маршруті Порядок не передбачає, хоч згідно із статтями 7 та 35 Закону України «Про автомобільний транспорт» міжміський маршрут за видом перевезень теж є автобусним загального користування.
При цьому, в статтях 43 і 44 Закону України "Про автомобільний транспорт" йдеться про визначення автомобільного перевізника окремо для роботи на міжнародному автобусному маршруті загального користування і окремо на міському, приміському, міжміському маршрутах загального користування.
Відповідно до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними; непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Статтею 6 вказаного Закону встановлено, що відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації. Форми дискримінації (пряма дискримінація, непряма дискримінація, підбурювання до дискримінації, пособництво у дискримінації, утиск) з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб забороняються.
Як вбачається зі статті 2 Конвенції про права інвалідів, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про права інвалідів і Факультативного протоколу до неї» від 16.12.2009р. №1767-IV, дискримінація за ознакою інвалідності означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-який іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні.
Згідно з статтею 9 цієї Конвенції щоб надати інвалідам можливість вести незалежний спосіб життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя, держави-учасниці вживають належних заходів для забезпечення інвалідам доступу нарівні з іншими до фізичного оточення, до транспорту, до інформації та зв'язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об'єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах. Ці заходи, які включають виявлення й усунення перепон і бар'єрів, що перешкоджають доступності, повинні поширюватися, зокрема: на будинки, дороги, транспорт й інші внутрішні та зовнішні об'єкти, зокрема школи, житлові будинки, медичні установи та робочі місця; на інформаційні, комунікаційні та інші служби, зокрема електронні служби та екстрені служби.
У статті 1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» визначено, що інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом, що передбачено положенням статті 6 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів».
Аналогічне право закріплено в статті 14 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», згідно якої особа, яка вважає, що стосовно неї виникла дискримінація, має право звернутися із скаргою до державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та/або до суду в порядку, визначеному законом.
Конституцією України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Усунення неоднакового правового підходу в доступі осіб з обмеженими фізичними можливостями до транспорту на автомобільному маршруті загального користування при міжміських перевезеннях пасажирів можливе шляхом приведення в цій частині Порядку проведення конкурсу від 03.12.2008 р. № 1081 у відповідність з наведеними нормами законів, за якої пасажирські перевезення на міському, приміському і міжміському маршрутах матимуть однаковий юридичний статус.
Отже, вирішуючи спір, суди не звернули уваги на вимоги законодавства, розглянули його без дотримання статті 171 КАС України.
Відповідно до частини 1 статті 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до частини 2 статті 227 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
За наведених обставин колегія суддів приходить до висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та направлення справи на новий судовий розгляд.
Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2015 року скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.
Судді Черпак Ю.К.
Головчук С.В.
Ліпський Д.В.