іменем україни
27 січня 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В.,
Хопти С.Ф., Штелик С.П.
розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_3 про визнання недієздатною ОСОБА_4 та встановлення над нею опіки, заінтересована особа - орган опіки та піклування Печерської районної в м. Києві державної адміністрації,за касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою представником - ОСОБА_5, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 жовтня 2015 року,
У серпні 2013 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зазначеною заявою, посилаючись на те, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка є її матір'ю, страждає на психічне захворювання, не здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Ураховуючи зазначене, заявниця просила визнати її матір недієздатною та встановити над нею опіку, призначивши її опікуном.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 21 жовтня 2015 року, заяву ОСОБА_3 задоволено. Визнано ОСОБА_4 недієздатною. Установлено над ОСОБА_4 опіку, призначивши ОСОБА_3 її опікуном.
У касаційній скарзі ОСОБА_4 в особі представника - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_3 відмовити.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Задовольняючи заяву ОСОБА_3, суд першої інстанції, виходив із того, що згідно висновку амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 14 січня 2014 року ОСОБА_4 страждає стійким психічним розладом, за своїм психічним станом не здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними й потребує встановлення опіки.
Апеляційний суд погодився з такими висновками місцевого суду. При цьому вказував, що з урахуванням доводів апеляційної скарги та сумнівами у правильності висновків амбулаторної судово-психіатричної експертизи, на яку послався районний суд в обґрунтування своїх висновків, апеляційним судом було призначено та проведено повторну амбулаторну судово-психіатричної експертизу, згідно з висновком якої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, страждає стійким психічним розладом, за своїм психічним станом не здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними й потребує встановлення опіки.
Проте повністю погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Таким вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Отже, на відповідачеві також лежить процесуальний обов'язок доказування своїх доводів і заперечень.
Крім того, у ч. 4 ст. 60 ЦПК України визначено, що доказування (а, отже, і рішення суду) не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Згідно ч. 1 ст. 39 ЦК України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Відповідно до ст. 239 ЦПК України суд за наявності достатніх даних про психічний розлад фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу. У виняткових випадках, коли особа, щодо якої відкрито провадження у справі про обмеження її цивільної дієздатності чи визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю лікаря-психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу.
Згідно з ч. 1 ст. 240 ЦПК України справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров'я.
Встановлено, що згідно висновку амбулаторної судово-психіатричної експертизи Київського міського центру судово-психіатричної експертизи від 4 серпня 2015 року ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, страждає стійким психічним розладом, за своїм психічним станом не здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними і такий стан відмічався у неї, згідно відомостей з медичної документації з літа 2013 року.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, посилалася на те, що ОСОБА_4, відносно якої вирішувалось питання про визнання її недієздатною та встановлення над нею опіки, не була повідомлена про розгляд судом такої заяви, тобто про вирішення питань у суді, що безпосередньо стосувалось її прав.
При цьому зазначав, що протягом 2013 року ОСОБА_4 приймала участь у розгляді цивільних справ у цьому ж районному суді про розірвання шлюбу, про поділ майна подружжя, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, у яких вона була стороною, судом встановлювалась її особа, тобто ОСОБА_4 мала у цих процесах цивільну і процесуальну дієздатність. Крім того, ОСОБА_4 укладала договори на правову допомогу у цивільних справах, й просив дослідити й оцінити всі наведені ним у апеляційній скарзі обставини, дати їм належну правову оцінку у сукупності з висновками амбулаторних судово-психіатричних експертиз і відмовити у задоволенні заяви, оскільки ОСОБА_4 є дієздатною і не потребує встановлення над нею опіки.
Разом із тим указував на те, що, не повідомивши та не заслухавши особисто ОСОБА_4 у судовому засіданні, суд позбавив її права на правову допомогу адвоката, на представництво її інтересів адвокатом, а також цим порушив принцип рівності усіх учасників процесу перед законом і судом (т. 1 а. с. 141-157).
Колегія суддів вважає, що апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212-214, 249, 315 ЦПК України належним чином не перевірив як доводів апеляційної скарги, так і законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, не навів мотивів відхилення доводів представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 про порушення прав ОСОБА_4 на участь у розгляді заяви про визнання її недієздатною та встановлення над нею опіки, оскільки наведені доводи апеляційної скарги свідчили про необхідність та можливість за станом здоров'я викликати ОСОБА_4 для дачі показань.
При цьому не дав належної оцінки висновку повторної амбулаторної судово-психіатричної експертизи, на який послався у судовому рішенні, зокрема обставинам, зазначеним у описовій частині указаного висновку, яка має відповідати його резолютивній частині, про те, що стійкий хронічний розлад здоров'я було констатовано в медичній документації ОСОБА_4 літом
2013 року, як зазначено у висновку, й резолютивній частині цього висновку, яка указує на те, що ОСОБА_4 страждає стійким психічним розладом, за своїм психічним станом у даний час не здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними й потребує встановлення опіки станом на час проведення цієї експертизи у серпні 2015 року, без посилання на медичну документацію, яка свідчить про такий стан останньої й стосується періоду, тобто періоду проведення такої експертизи.
Апеляційний суд не дав цим обставинам належної правової оцінки у сукупності з іншими доказами, поданими представником ОСОБА_4 щодо цивільної та процесуальної дієздатності останньої у зазначений період, безпосередньої її участі у судових процесах у якості сторони у справах, укладенні нею цивільно-правових угод за указаний у висновку експертизи період, тобто з квітня по жовтень 2013 року й після 2014 року, та не зробив висновку про доведеність обставин по заяві й підстав для визнання ОСОБА_4 недієздатною і необхідності встановлення над нею опіки на час вирішення такої заяви.
Зазначаючи, що участь ОСОБА_4 у судових процесах для вирішення цих вимог не має правового значення, оскільки є висновок експертизи, апеляційний суд порушив вимоги ч. 6 ст. 147, ст. 212 ЦПК України, згідно з якими висновок експертизи є лише одним із доказів і оцінюється у сукупності та взаємозв'язку з іншими доказами, що наявні у справі.
Вирішуючи питання про необхідність призначення у справі повторної амбулаторної судово-психіатричної експертизи у зв'язку з сумнівами у правильності висновків амбулаторної судово-психіатричної експертизи, як зазначив у судовому рішенні, апеляційний суд не обговорив при цьому питання й не з'ясував необхідності проведення такої експертизи в умовах стаціонару, тобто проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи, з урахуванням наведених вище обставин, можливість проведення якої передбачена законом при розгляді указаних заяв.
Отже, висновки апеляційного суду про залишення без змін рішення районного суду є передчасними і ґрунтується на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.
Ураховуючи, що фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи не встановлені, судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України
Касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником - ОСОБА_5, задовольнити частково.
Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: Б.І. Гулько
О.В. Закропивний
С.Ф.Хопта
С.П.Штелик