20.01.16р. Справа № 904/11123/15
За позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (м. Дніпропетровськ)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Орджонікідзевський рудоремонтний завод" (м. Нікополь, Дніпропетровської області)
про стягнення заборгованості за договором-заявкою на міжнародне перевезення вантажу № 08 від 08.09.2015 у загальному розмірі 17 391 грн. 00 коп.
Суддя Фещенко Ю.В.
Представники:
від позивача: ОСОБА_1 - підприємець (паспорт, свідоцтво про державну реєстрацію)
від відповідача: не з'явився
Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Орджонікідзевський рудоремонтний завод" (далі - відповідач) заборгованість за вантажне перевезення згідно договору-заявки на міжнародне перевезення вантажу № 08 від 08.09.2015 у загальному розмірі 17 391 грн. 00 коп.
Ціна позову складається з наступних сум:
- 17 000 грн. 00 коп. - основний борг;
- 391 грн. 00 коп. - інфляційні втрати.
Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором-заявкою на міжнародне перевезення вантажу № 08 від 08.09.2015 в частині повного та своєчасного розрахунку за надані у вересні 2015 року послуги з вантажного перевезення у встановлений договором строк, наявністю боргу у сумі 17 000 грн. 00 коп. На підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить стягнути з відповідача інфляційні втрати за вересень 2015 у сумі 391 грн. 00 коп.
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 29.12.2015 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 20.01.2016.
У судове засідання 20.01.2016 з'явився позивач. Вимоги ухвали суду від 29.12.2015 були виконані позивачем у повному обсязі (вх.суду 2933/16 від 19.01.2016).
Представник відповідача у судове засідання 20.01.2016 не з'явився, причин нез'явлення суду не повідомив, відзиву на позов та інші витребувані судом документи не надав, з приводу чого суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Так, особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини 1 статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.
На підтвердження адреси відповідача судом долучено до матеріалів справи Спеціальний витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 28.12.2015, з якого вбачається, що місцезнаходженням відповідача є: 53200, Дніпропетровська область, м. Нікополь, вулиця І.Богуна, будинок 6-Б, офіс 205, на вказану адресу і направлялась кореспонденція господарського суду для відповідача.
Так, з матеріалів справи вбачається, що ухвала господарського суду Дніпропетровської області від 29.12.2015 була отримана відповідачем 13.01.2016, що підтверджується поштовим повідомленням № 4994530666417 (5321302729858).
Крім того, суд наголошує на тому, що ухвала суду від 29.12.2015 була надіслана сторонам завчасно, з урахуванням Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що відповідач про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, оскільки ухвала суду від 29.12.2015 була надіслана на його адресу, яка підтверджена Спеціальним витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 28.12.2015 та отримана відповідачами завчасно. Будь-яких клопотань щодо відкладення розгляду справи від відповідача не надходило.
При цьому, стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.
Отже, суд приходить до висновку, що відповідач не скористався своїм правом на участь його представників у судовому засіданні.
Відповідно до абзацу 1 пункту 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Суд дійшов висновку, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи по суті і розгляд справи можливий без присутності представника відповідача.
Представником позивача у судовому засіданні 20.01.2016 було вкладено зміст позовних вимог, наведено доводи в їх обґрунтування. Вимоги ухвали суду від 29.12.2015 були виконані позивачем у повному обсязі (вх.суду 2933/16 від 19.01.2016).
Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.
У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
Так, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.
Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.
Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача, -
Згідно частин 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини 1 статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Згідно частини 2 статті 205 Цивільного кодексу України правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Стаття 181 Господарського кодексу України передбачає загальний порядок укладання господарських договорів. Частина 1 зазначеної статті визначає, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Суд виходить із того, що для надання документам доказової сили при розгляді справ в суді необхідні повні дані про конкретні господарські відносини, що виникли за конкретним правочином, укладеним між сторонами.
Так, 08.09.2015 між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (далі - перевізник, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Орджонікідзевський рудоремонтний завод" (далі - замовник, відповідач) було укладено договір-заявку на міжнародне перевезення вантажу № 08 (далі - договір) (а.с.10), відповідно до умов якого перевізник зобов'язався здійснити для замовника перевезення обладнання в обсязі 8,2 тони з м. Орджонікідзе Дніпропетровської області (Україна) до м. Воронеж (Росія); дата завантаження - 08.09.2015, дата розвантаження - 10.09.2015 за ставкою 17 000 грн. 00 коп.
При цьому, статтею 638 Цивільного кодексу України та частиною 2 статті 180 Господарського кодексу України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Проаналізувавши додані до позовної заяви документи, суд приходить до висновку, що між позивачем та відповідачем виникли правовідносини з надання послуг по перевезенню вантажів, а тому, права і обов'язки сторін визначаються, у тому числі, нормами глави 64 Цивільного кодексу України та глави 32 Господарського кодексу України.
Отже, з урахуванням вищенаведених обставин та норм права, суд відзначає, що між сторонами спору укладено договір перевезення вантажу у спрощений спосіб, що відповідає вимогам чинного законодавства України, оскільки правочин між сторонами може бути укладений в будь-який спосіб і сторони вільні у виборі форми правочину.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Частиною 1 статті 901 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
В силу положень частини 1 статті 903 Цивільного кодексу України замовник зобов'язаний оплатити надані йому послуги в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Зокрема, статтею 908 Цивільного кодексу України визначено, що перевезення вантажу здійснюється за договором перевезення. Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
Згідно зі статтею 909 Цивільного кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Відповідно до частини 1 статті 307 Господарського кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Так, Цивільним кодексом України визначені загальні обв'язки сторін договору перевезення.
Згідно з статтею 917 Цивільного кодексу України перевізник зобов'язаний надати транспортні засоби під завантаження у строк, встановлений договором.
Статтею 918 Цивільного кодексу України визначено, що завантаження (вивантаження) вантажу здійснюється організацією, підприємством транспорту або відправником (одержувачем) у порядку, встановленому договором, із додержанням правил, встановлених транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено обов'язковість договору для виконання сторонами.
Так, на виконання своїх зобов'язань перед відповідачем, позивачем були надані послуги з перевезення вантажу за маршрутом м. Орджонікідзе Дніпропетровської області (Україна) - м. Воронеж (Росія) у визначений сторонами у договорі-заявці № 08 від 08.09.2015 час, що підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною А № 141877 (а.с.11).
Отже, з системного аналізу всіх матеріалів справи у сукупності, суд приходить до висновку, що факт надання позивачем послуг з перевезення вантажу в період з 08.09.2015 по 09.09.2015 відповідачу підтверджується матеріалами справи.
Так, матеріали справи не містять жодних заперечень чи претензій відповідача щодо якості, обсягів та вартості наданих позивачем послуг.
У договорі-заявці № 08 від 08.09.2015 позивач та відповідач дійшли згоди, що вартість послуг з перевезення складає 17 000 грн. 00 коп., які оплачуються шляхом безготівкового розрахунку по факту вивантаження.
При цьому, відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно з частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справив їх сукупності, керуючись законом.
Крім того, слід відзначити, що відповідно до частини 1 статті 222 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.
В порушення вказаних положень чинного законодавства, а також обумовленого у договорі-заявці терміну, відповідачем надані позивачем послуги з перевезення вантажу оплачені не були.
Враховуючи визначений сторонами у договорі-заявці № 08 від 08.09.2015 порядок та строк оплати наданих послуг, приймаючи до уваги встановлений судом факт надання обумовлених в договорі-заявці послуг, господарський суд встановив, що строк оплати вказаних послуг настав 09.09.2015, у зв'язку з чим суд вважає позовні вимоги позивача обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Приймаючи рішення суд виходив також із наступного.
В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Крім того, за частини 1 статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Слід зазначити, що відповідно до статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.
Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України, статті 33 та статті 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Доказів оплати наданих послуг відповідач не надав, доводи позивача щодо наявності боргу за спірний період у сумі 17 000 грн. 00 коп., шляхом надання належних доказів, не спростував.
Враховуючи вищевикладене, є правомірними та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача основного боргу у сумі 17 000 грн. 00 коп.
Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо оплати наданих послуг у строк, визначений умовами договору (зазначений в заявці-договорі), позивачем на підставі статті 625 Цивільного кодексу України були розраховані інфляційні втрати за вересень 2015 року в сумі 391 грн. 00 коп., які він просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.
За змістом частини 3 пункту 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помножений на індекс інфляції, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці) у якому (яких) мала місце інфляція.
Крім того, слід врахувати, що індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
Індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць.
Отже, якщо термін прострочення виконання боржником грошового зобов'язання становить менше ніж місяць, то індекс інфляції при визначенні заборгованості не нараховується.
Вказана правова позиція викладена, зокрема, в постанові Вищого господарського суду України від 01.04.2015 по справі № 917/1667/14.
Так, господарським судом здійснено перевірку розрахунку інфляційних втрат, зробленого позивачем, та встановлено, що під час його проведення позивачем не було враховано вищевказаних вимог, та неправомірно були розраховані інфляційні втрати в вересні 2015 року, який є місяцем платежу та заборгованість в якому існувала з 10.09.2015, а отже, неповний місяць. Інфляційні втрати в даному випадку у вересні 2015 року не нараховуються.
Враховуючи викладене, суд відмовляє у задоволенні вимог щодо стягнення інфляційних втрат в сумі 391 грн. 00 коп.
З приводу стягнення з відповідача витрат на правову допомогу у сумі 1 739 грн. 00 коп. суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до статті 44 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Статтею 49 Господарського процесуального кодексу країни, зокрема передбачено, що суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
В той же час, частиною 3 статті 48 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що витрати, які підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру".
Закон України "Про адвокатуру" втратив чинність згідно із Законом України від 05.07.2012 № 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон).
В розумінні даних статей судовими витратами є лише оплата тих послуг, які надаються адвокатами, що відповідають вимогам статті 6 Закону та здійснюють свою діяльність у організаційних формах, зазначених у статтях 13, 14, 15 Закону.
Згідно статті 30 Закону гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Так, 12.10.2015 між позивачем (далі - довіритель) та ОСОБА_2 (далі - повірений) було укладено договір доручення № 1-10, відповідно до умов якого повірений зобов'язується від імені і за рахунок довірителя здійснити наступні дії:
- надати правову допомогу у спорі, що виник із ТОВ "ОРРЗ"; з цієї метою, здійснити вивчення та огляд доказів за їх місцезнаходженням (3 год.);
- провести заходи досудового врегулювання спору, шляхом проведення переговорів на предмет безспірного повернення боргу (3 год.);
- підготувати пакет документів, необхідний для звернення до суду, підготувати позовну заяву та вчинити інші необхідні дії для розгляду справи та її повного юридичного супроводу (12 год.) (пункт 1.1. договору доручення).
Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31.03.2016 (пункт 6.1. договору доручення).
У пункті 1.2. договору доручення зазначено, що дії вчиняються на таких умовах і в наступному порядку: за участю чи без особистої участі повіреного в судових засіданнях.
Згідно з пунктом 2.1. договору доручення винагорода розраховується відповідно до Постанови КМУ від 27.04.2006 № 590 "Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави".
В матеріалах справи міститься свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю № 507 від 16.05.2008 (а.с.17), а також оригінал ордеру серії ТР № 008134 на надання правової допомоги від 26.10.2015 (а.с.16).
Так, на виконання взятих на себе зобов'язань адвокатом були надані послуги, визначені договором доручення, що підтверджується актом приймання-передачі наданих послуг № 1/10 від 26.10.2015 (а.с.15).
У пунктах 2.2. та 2.3. договору доручення сторони погодили, що за здійснення дій, що визначені у пункті 1.1. договору, довіритель сплачує повіреному винагороду у розмірі 1739 грн. 00 коп. Розрахунок здійснюється у наступному порядку: кошти у вказаній в пункті 2.2. сумі сплачуються повіреному в момент передачі довірителю підготовленої позовної заяви.
Вматеріалах справи міститься квитанція до прибуткового касового ордера № 01/10 від 26.10.2015, яка підтверджує оплату позивачем послуг, наданих за договором доручення, адвокату у сумі 1 739 грн. 00 коп. (а.с.14).
Так, відповідно до пункту 6.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 21.02.2013 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених частиною 5 статті 49 Господарського процесуального кодексу України.
Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригінала ордеру адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.
При цьому, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна надавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат, крім судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням обставин конкретної справи, зокрема, ціни позову може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 04.02.2014 у справі № 904/7731/13, від 03.07.2014 у справі № 910/2040/14, від 24.09.2014 у справі № 916/1425/14.
В даному випадку, суд дійшов висновку про те, що позивачем належними доказами доведено витрати на оплату послуг адвоката в сумі 1 739 грн. 00 коп. (договір доручення від 12.10.2015, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 507 від 16.05.2008, ордер серії ТР № 008134 на надання правової допомоги від 26.10.2015, акт приймання-передачі наданих послуг від 26.10.2015 та квитанція до прибуткового касового ордера № 01/10 від 26.10.2015, згідно з якою позивач сплатив 1 739 грн. 00 коп. адвокату), а отже вимоги про стягнення з відповідача витрат на оплату послуг адвоката, з урахуванням обставин справи, категорії спору, тривалості розгляду справи та частковим задоволення позову є співрозмірними, але підлягають задоволенню пропорційно розміру задоволених позовних вимог - в сумі 1 699 грн. 90 коп.
Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Так, судові витрати у справі покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 44, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -
Позовні вимоги задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Орджонікідзевський рудоремонтний завод" (53200, Дніпропетровська область, м. Нікополь, вулиця І.Богуна, будинок 6-Б, офіс 205; ідентифікаційний код 38235976) на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (49000, АДРЕСА_1; ідентифікаційний код НОМЕР_1) - 17 000 грн. 00 коп. основного боргу, 1 699 грн. 90 коп. частину витрат на послуги адвоката, 1 190 грн. 62 коп. - частину витрат по сплаті судового збору.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.
Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Суддя Ю.В. Фещенко