15 січня 2016 року м. Чернігів Справа № 825/3610/15-а
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючої судді Падій В.В.,
за участю секретаря Кондратенко О.В.,
позивача ОСОБА_1,
представника позивача ОСОБА_2,
представника відповідача Дарди О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Куликівського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області про стягнення середнього заробітку,
11.11.2015 ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1) звернувся до суду з адміністративним позовом до Куликівського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області про стягнення з Куликівського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні по день фактичного розрахунку.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що Куликівським районним відділом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області при звільненні 11.06.2009 позивача зі служби за посадою інспектора з дозвільної системи Куликівського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області не виплачено останньому одноразової грошової допомоги при звільненні. Вищевказана допомога була перерахована відповідачем лише 30.10.2015. У зв'язку з чим, Куликівський районний відділ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області повинен сплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні по день фактичного розрахунку, у відповідності до статті 117 Кодексу законів про працю України (з 12.06.2009 по 30.10.2015).
Ухвалою суду від 03.12.2015 до участі у справі в якості відповідача залучено Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області.
24.12.2015 представником позивача до суду подана заява про уточнення позовних вимог, в якій останній просив суд стягнути солідарно з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області та Куликівського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні по день фактичного розрахунку (з 12.06.2009 по 30.10.2015) у сумі 149909,84 грн., допустити негайне виконання постанови суду, у межах стягнення за один місяць та встановити відповідачу строк для подачі звіту про виконання судового рішення.
Позивач та його представник у судовому засіданні позов підтримали повністю з підстав, викладених у позовній заяві.
Представник відповідачів у судовому засіданні проти задоволення позову заперечував у повному обсязі, просив у його задоволенні відмовити, оскільки пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» встановлено, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо). Таким чином, оскільки рядовий та начальницький склад органів внутрішніх справ України правового статусу «працівник» не мають (якщо вони не є вільнонайманими та такими, що уклали трудові договори з установами органів внутрішніх справ), проходження їх служби врегульовано спеціальним законодавством, тому чинність Кодексу законів про працю України, зокрема і статей 116, 117, на них не поширюється.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення позивача, його представника та представника відповідачів, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню повністю з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ з 29.11.1999 по 11.06.2009, що підтверджується копією трудової книжки позивача, наявною у матеріалах справи (а.с.8).
Як вбачається з матеріалів справи, наказом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області від 11.06.2009 № 103 о/с «По особовому складу» інспектора з дозвільної системи Куликівського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області ОСОБА_1 звільнено з органів Міністерства внутрішніх справ України в запас Збройних Сил України за підпунктом «ж» пункту 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (за власним бажанням) (а.с.9).
Станом на день звільнення з позивачем не проведено розрахунку одноразової грошової допомоги при звільненні.
Судом встановлено, що відповідний розрахунок з позивачем проведено Куликівським районним відділом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області лише 30.10.2015 на виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 18.06.2015 у справі 825/3302/14 (а.с.62,63).
Вважаючи, що відповідачі, на підставі положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), повинні сплатити йому середній заробіток за весь час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні по день фактичного розрахунку (з 12.06.2009 по 30.10.2015), позивач звернувся до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.
Так, у відповідності до статей 116, 117 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Разом з тим, суд зазначає, що у відповідності до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
При цьому, позивач проходив службу у міліції, порядок, умови проходження та звільнення з якої, у тому числі, і у частині оплати праці, врегульовані законодавством України, зокрема, але не виключно: Законом України від 20.12.1992 № 565-XII «Про міліцію» (далі - Закон № 565-XII) (чинного на момент виникнення спірних правовідносин); Законом України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII); Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 № 114 (далі - Закон № 114); Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31.12.2007 № 499 та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 12.03.2008 за № 205/14896 (далі - Інструкція № 499).
Так, частиною 1 статті 19 Закону № 565-XII (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що форми і розміри грошового забезпечення працівників міліції встановлюються Кабінетом Міністрів України і повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування якісного особового складу міліції, диференційовано враховувати характер і умови роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності і компенсувати їх фізичні та інтелектуальні затрати.
У відповідності до частин 1 та 2 статті 9 Закону № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Згідно статті 18 Закону № 565-XII (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) порядок та умови проходження служби в міліції регламентується Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР.
Пунктом 12 Положення № 114 передбачено, що особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ одержують грошове і речове забезпечення за нормами, встановленими законодавством.
При цьому, порядок та умови виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ визначає Інструкція № 499.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач проходив службу в органах внутрішніх справ, а не працював у Куликівському районному відділі Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на умовах трудового договору чи інших умовах.
У свою чергу, трудові відносини та служба в органах внутрішніх справ мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством.
При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що спеціальним законодавством врегульовані спірні правовідносини таким чином, що виплата компенсації за затримку виплати при звільненні осіб, які проходили службу в органах внутрішніх справ, не передбачена, а дія норм КЗпП України на них не поширюється.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною у пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», відповідно до якої передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо).
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України і у постанові від 05.03.2012 (справа № 21-42а).
У відповідності до частини 1 статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
Крім того, суд зазначає, що питання застосування норм КЗпП України та можливість стягнення середнього заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги, виплата якої регулюються нормами спеціального законодавства, було предметом неодноразового судового розгляду Вищим адміністративним судом України у рішеннях від 19.11.2015 № К/9991/18577/12, від 15.09.2015 № К/9991/20127/11, від 15.10.2015 № К/800/16876/15.
За таких обставин та з урахуванням того, що на спірні правовідносини не поширюються норми трудового законодавства, зокрема стаття 117 КЗпП України, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення солідарно з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області та Куликівського районного відділу Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні по день фактичного розрахунку (з 12.06.2009 по 30.10.2015) та задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Як передбачає частина 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Обов'язковою для застосування в Україні є практика Європейського суду з прав людини, яка статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визнана джерелом права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) «Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...».
Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Бендерський проти України» (Заява № 22750/02§42) суд нагадує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.
За змістом частин 4, 5 статті 11 КАС України суд повинен визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень, з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів.
Відповідно до статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для повного задоволення позову.
Керуючись статтями 122, 158 - 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.
Постанова суду може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду в порядок та строки, передбачені статтями 185, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.В. Падій