Ухвала
іменем україни
16 грудня 2015 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Ткачука О.С.,
суддів: Висоцької В.С., Колодійчука В.М.,
Умнової О.В., Фаловської І.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Ізмаїльської міської ради Одеської області, третя особа - ОСОБА_4, про визнання незаконними та скасування рішення та державного акта на право власності на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 04 березня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 17 червня 2015 року,
У березні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, який неодноразово уточнювала в судовому засіданні, та в остаточній його редакції просила визнати поважною причину пропуску строку звернення до суду, визнати незаконним рішення Ізмаїльської міської ради Одеської області від 20 червня 2008 року про передачу земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, у приватну власність ОСОБА_6; визнати незаконним та скасувати державний акт про право власності на вказану земельну ділянку від 05 травня 2009 року, припинивши право власності на цю земельну ділянку за ОСОБА_6
В обґрунтування позову ОСОБА_3 посилалася на те, що 20 червня 2008 року рішенням Ізмаїльського міської ради Одеської області у приватну власність ОСОБА_6 передано земельну ділянку у АДРЕСА_1, на якій розташований належний на праві приватної власності ОСОБА_6 будинок, який остання 01 листопада 2008 року подарувала позивачу. Однак, не будучи власником будинку, 05 травня 2009 року ОСОБА_6 отримала державний акт про право власності на цю земельну ділянку. У зв'язку з цим позивач позбавлена можливості отримати у власність земельну ділянку, де розташований будинок, який належить їй на праві приватної власності, що є порушенням її прав.
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 04 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 17 червня 2015 року, позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Ізмаїльської міської ради Одеської області від 20 червня 2008 року про передачу земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, у приватну власність ОСОБА_6 Скасовано акт серії НОМЕР_1 на право особистої власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель площею 0,1 га за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий № НОМЕР_2, та припинено право власності на цю земельну ділянку за ОСОБА_6
У поданій касаційній скарзі ОСОБА_5 просить зазначені судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач, яка є власником житлового будинок, має право на передачу їй у власність і земельної ділянки, на якій він розташований, без зміни її цільового призначення. Крім того, ОСОБА_6 на підставі рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 10 квітня 2007 року належить земельна ділянка розміром 0,0300 га, рішенням Ізмаїльської міської ради Одеської області від 20 червня 2008 року їй виділено у власність земельну ділянку розміром 0,0400 га та з урахуванням рішення суду - всього 0,1000 га. Разом з тим, ОСОБА_6 підлягала виділенню земельна ділянка розміром лише 0,0700 га, тому рішення Ізмаїльської міської ради Одеської області від 20 червня 2008 року та державний акт від 05 травня 2009 року є недійсними.
Однак, погодитися зі вказаними доводами судів не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Наведеній нормі ухвалені у справі судові рішення не відповідають.
Установлено, що рішенням Ізмаїльської міської ради Одеської області від 24 лютого 1988 року № 56 п.10 батькам позивача: ОСОБА_7 та ОСОБА_6, виділено земельну ділянку для індивідуального житлового будівництва; 18 серпня 1988 року до вказаного рішення внесено зміни, а саме: зазначено, що земельна ділянка, виділена ОСОБА_7 та ОСОБА_6 не по АДРЕСА_2, а по АДРЕСА_3, площею 600 кв. м із земель міської забудови в м. Ізмаїлі та дозволено їм будівництво індивідуального одноповерхового житлового будинку площею 70 кв. м та господарських споруд.
10 квітня 2007 року рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області за ОСОБА_6 визнано право власності на Ѕ частини будівлі по АДРЕСА_3 та Ѕ частини земельної ділянки за вказаною адресою, які належали її чоловікові ОСОБА_7 на час його смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1
20 червня 2008 року рішенням Ізмаїльської міської ради Одеської області ОСОБА_6 передано безкоштовно в приватну власність земельну ділянку площею 0,04 га по АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель (з урахуванням рішення суду площа ділянки становить 0,1 га).
Відповідно до договору дарування будинку від 01 листопада 2008 року, ОСОБА_3 є власником житлового будинку з господарськими спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_3
05 травня 2009 року ОСОБА_6 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_3.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 померла.
Судом установлено, що перешкодою для здійснення права ОСОБА_3 на отримання у власність земельної ділянки є наявність реєстрації права власності на цю ж земельну ділянку за іншою особою - ОСОБА_6, що відповідно до приписів ч. 5 ст. 120 ЗК України унеможливлює перехід права власності на земельну ділянку. Тому для захисту порушеного права ОСОБА_3, необхідною умовою є вирішення питання про припинення права власності на земельну ділянку.
Однак, визнаючи недійсним та скасовуючи рішення Ізмаїльської міської ради Одеської області від 20 червня 2008 року про передачу земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1, у приватну власність ОСОБА_6, суд не взяв до уваги, що цим рішенням права ОСОБА_3 не порушені, оскільки на момент його прийняття ОСОБА_3 не була власником будинку, тому не мала права на частину земельної ділянки, що знаходиться під будинком. Власником будинку ОСОБА_3 стала лише 01 листопада 2008 року.
Як вбачається з позовної заяви, позивач просила визнати недійсними рішення Ізмаїльської міської ради Одеської області від 20 червня 2008 року про передачу земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, у приватну власність ОСОБА_6 та державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_6
Згідно із ч. 4 ст. 25 ЦК Україницивільна правоздатність фізичної особи припиняється у день її смерті.
Разом з тим, згідно свідоцтва про смерть ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 94).
Як вбачається з резолютивної частини рішення, суд фактично задовольнив позовні вимоги до особи, яка є померлою, однак спадкоємця - ОСОБА_5 до участі у справі в якості відповідача залучено не було.
Третя особа ОСОБА_5 є спадкоємцем першої черги після смерті матері та прийняла спадщину у встановленому законом порядку, отже є спадкоємцем Ѕ частини земельної ділянки. Спадкоємцю спадщина належить з моменту її відкриття, тобто з моменту смерті спадкодавця ОСОБА_6 - ІНФОРМАЦІЯ_2.
Ухвалюючи рішення, суд на зазначені положення процесуального закону уваги не звернув, вказані обставини не перевірив, всупереч вимогам ч. 4 ст. 10 ЦПК України не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не з'ясував коло осіб, права яких порушені та не залучив їх до участі у справі, не сприяв здійсненню їхніх прав.
Крім того, у договорі дарування будинку від 01 листопада 2008 року вказано, що будинок розташований за адресою: АДРЕСА_3, разом з тим, спірний державний акт видано на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Отже судом не з'ясовано, яка саме земельна ділянка є предметом спору у даній справі.
Відповідно до вимог ст. 377 ЦК України (в редакції чинній на час укладення договору дарування) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю, споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Згідно з ч. 1 ст. 120 ЗК України (в редакції, яка була чинною на час укладення договору дарування) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Перехід права користування земельної ділянки при переході права власності на будівлю або споруду, які розташовані на ній, також визначається на підставі договору (ч. 2 ст. 120 ЗК України).
Разом з тим, при відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, слід враховувати наступне.
Частина 4 ст. 120 ЗК України (в редакції, яка була чинною на час укладення договору дарування) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Аналіз змісту норм ст. 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
При цьому при застосуванні положень ст. 120 ЗК України у поєднанні з нормою ст. 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності (правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові від 11 лютого 2015 року в справі № 6-2цс15).
Дійшовши у зв'язку з цим правильного висновку про те, що ОСОБА_3 має право на земельну ділянку, на якій розташований отриманий нею за договором дарування житловий будинок, місцевий суд всупереч вимогам ч. 4 ст. 10 ЦПК України не уточнив позовних вимог у справі, не перевірив способу захисту порушеного права позивача відповідно до вимог ст. 16 ЦК України, отже суд відповідно до вимог ст. 10 ЦПК України не створив необхідних умов для всебічного повного дослідження обставини справи, зберігаючи об'єктивну неупередженість до усіх сторін спору.
Крім того суд, у порушення вимог статей 214, 215 ЦПК України, пояснень ОСОБА_5 повністю не перевірив, не визначився із характером спірних правовідносин та безпідставно не застосував до спірних правовідносин сторін норму ст. 120 ЗК України.
Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.
Оскільки допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідно до вимог ст.. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.
Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 04 березня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 17 червня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.С. Ткачук
Судді: В.С. Висоцька
В.М.Колодійчук
О.В.Умнова
І.М. Фаловська