справа № 22-ц/796/10815/2015 головуючий у 1-й інстанції: Осаулов А.А.
25 листопада 2015 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі:
головуючого: Головачова Я.В.
суддів: Поливач Л.Д., Соколової В.В.
при секретарі: Лознян О.С.
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційний банк "Надра" про визнання кредитного договору недійсним та стягнення сплачених за договором коштів, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 червня 2015 року,
У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 30 листопада 2007 року між нею та ВАТ "КБ "Надра", правонаступником якого є ПАТ "КБ "Надра", був укладений кредитний договір №438/п/08/2007-840, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 40500 доларів США строком до 29 листопада 2017 зі сплатою 11,99 % річних за користування кредитом. На виконання умов кредитного договору, позивачка добросовісно сплачувала кошти за кредитом та загалом сплатила суму коштів у розмірі 406000 грн. Зазначала, що зверталась до банку із заявами про роз'яснення обставин збільшення оплати та курсу гривні при формуванні ним квитанції зі щомісячною оплатою в сумі 12580 грн. 55 коп., але відповіді не отримувала. Тому вбачає, що відповідач в односторонньому порядку збільшив суму оплати по кредиту. Окрім того, позивачка вважає, що при укладенні даного договору сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, що призвело до порушення її прав як споживача.
Посилаючись на викладене, позивачка з урахуванням уточнених позовних вимог просила суд визнати кредитний договір №438/п/08/2007-840 від 30 листопада 2007 року, укладений між нею та ПАТ "КБ "Надра", недійсним та застосувати до вказаних правовідносин двосторонню реституцію шляхом стягнення з відповідача на її користь суми коштів у розмірі 406000 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі. Скаржник зазначає, що суд першої інстанції залишив поза увагою те, що відповідачем було порушено пп. 2.1., 2.2, 3.2, 3.4, 3.5, 3.6, 3.8 "Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту", затверджених постановою Правління Національного Банку України №168 від 10 травня 2007 року, ст. ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів", а також ст. ст. 203, 215 ЦК України.
Особи, які беруть участь у справі, в суд апеляційної інстанції не з'явилися. З урахуванням положень ч. 2 ст. 305 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розглядові справи.
Від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надійшла заява про розгляд справи за його відсутності та за відсутності його довірителя, в якій підтримав подану апеляційну скаргу з наведених в ній підстав.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення в цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Судом установлено, що 30 листопада 2007 року між ОСОБА_1 та ВАТ "КБ "Надра", правонаступником якого є ПАТ "КБ "Надра", був укладений кредитний договір №438/п/08/2007-840, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 40500 доларів США строком до 29 листопада 2017 зі сплатою 11,99 % річних за користування кредитом.
У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, цього ж дня між ВАТ "КБ "Надра", правонаступником якого є ПАТ "КБ "Надра", та ОСОБА_1 був укладений іпотечний договір, відповідно до умов якого банк прийняв в іпотеку нерухоме майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1.
Крім того, у забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ВАТ "КБ "Надра", правонаступником якого є ПАТ "КБ "Надра", та ОСОБА_3 був укладений договір поруки, за яким останній поручився перед кредитором за всіма зобов'язаннями ОСОБА_1 за кредитним договором від 30 листопада 2007 року.
Як убачається з п.3.3.1 кредитного договору, ОСОБА_1 зобов'язалась щомісячно сплачувати мінімальний необхідний платіж у сумі 581, 42 доларів США. Квитанції для оплати кредиту формувались банком у гривневому еквіваленті.
У березні 2015 року банком було сформовано чергову квитанцію на суму 12580 грн. 55 коп. (а. с. 23).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено обставин, на які посилається позивач, зокрема, щодо невідповідності кредитного договору змісту актам законодавства України, порушення відповідачем вимог ч. 2 ст., ч. 4 ст. 11, ст.ст. 18, 19 Закону України "Про захист прав споживачів", а тому позовні вимоги щодо визнання недійсним кредитного договору не ґрунтуються на жодній з підстав недійсності правочину, передбачених як ЦК України, так і Законом України "Про захист прав споживачів", та не підлягають задоволенню.
Такий висновок суду є правильним.
За положеннями ч. 1 ст. 1054 ЦК України банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Виходячи з вимог ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Так, відповідно до анкети-заяви позичальника вбачається, що позивачка була ознайомлена з умовами кредитування споживчої нерухомості, про що свідчать її підписи на аркушах анкети (а.с.126-127).
Наведене свідчить про те, що оспорюваний кредитний договір був укладений між сторонами за їх взаємною згодою та у відповідності до вимог чинного законодавства; при укладенні договору між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, про що свідчать підписи сторін у кредитному договорі, а тому відсутні підстави стверджувати про невідповідність умов кредитного договору вимогам законодавства, на які посилається позивач.
Статтею 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (далі - Закон) передбачено, що договір про надання кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий, орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може одержаний, варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови,
Також, відповідно до положень п. п. 2.1, 2.5 "Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту", затверджених Постановою Правління Національного банку України № 168 від 10 травня 2007 року, банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке: а) найменування та місцезнаходження банку - юридичної особи та його структурного підрозділу; б) умови кредитування, зокрема: можливу суму кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; мету, для якої кредит може бути використаний; форми та види його забезпечення; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача; тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо); переваги та недоліки пропонованих схем кредитування; в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням: процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливості та умов дострокового повернення кредиту; г) інші умови, передбачені законодавством. Банки розробляють форму (бюлетень, довідка, повідомлення тощо) надання споживачу достовірної інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка повинна бути затверджена рішенням уповноваженого органу банку та доведена до відома його відповідних структурних підрозділів.
Згідно п.п. 3.7, 3.8 "Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту", затверджених Постановою Правління Національного банку України №168 від 10 травня 2007 року , якщо умовами кредитного договору передбачено або допускається використання кількох альтернативних варіантів надання банківських послуг, які є супутніми до кредитної операції (зокрема погашення заборгованості готівковими коштами до банку або шляхом безготівкового розрахунку), банк зобов'язаний надати клієнту вичерпну інформацію про вартість кожного з альтернативних варіантів надання послуг. У разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору: попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.
Відповідно до положень статті 18 Закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
У частині третій вказаної статті Закону визначений невичерпний перелік несправедливих умов договору, зокрема: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору тощо.
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, відсутні підстави вважати, що кредитний договір, укладений між сторонами, містить умови, які є несправедливими до споживача, оскільки при підписанні договору ОСОБА_1 мала можливість ознайомитись з усіма умовами договору та погодилася на ці умови шляхом підписання вказаного договору.
При цьому, позивачка не скористалась правом на відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту згідно з ч. 6 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів".
Згідно ч.2 ст.19 Закону України "Про захист прав споживачів" підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. ст. 19 Закону України "Про зах
Відповідно до ч. 1 "Про захист прав споживачів" будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману є нечесною підприємницькою практикою. Нечесна підприємницька практика забороняється. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.
Відповідно до ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до п. 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ст.ст. 215, 1048-1052, 1054- 1055 ЦК України, ст.ст. 18-19 Закону України "Про захист прав споживачів".
Зокрема, кредитний договір обов'язково має укладатись у письмовій формі (стаття 1055 ЦК України); недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його нікчемністю. При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди повинні враховувати роз'яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними".
У п. 8 Постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (ст.ст.205 - 210, 640 ЦК України тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).
Згідно ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскільки кредитний договір укладено при досягненні згоди з усіх істотних умов договору, а позивачкою не доведено наявності тих обставин, з якими закон пов'язує можливість визнання угод недійсними, то підстави для задоволення позову ОСОБА_1 відсутні.
Ураховуючи викладене, законним є рішення суду в частині відмови у задоволенні вимог позивача про застосування двосторонньої реституції шляхом стягнення з банку сплачених позивачем коштів по кредиту.
Наведені в апеляційній скарзі інші доводи не відносяться до тих підстав, з якими процесуальне законодавство пов'язує можливість ухвалення рішення щодо скасування або зміни оскаржуваного судового рішення.
Ураховуючи встановлені судом обставини, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до ст. 308 ЦПК України є підставою для відхилення апеляційної скарги і залишення рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 червня 2015 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги.
Головуючий Я.В. Головачов
Судді: Л.Д. Поливач
В.В.Соколова